Суперечливість  духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Це ім'я майже на півсторіччя незаслужено  було забуте, але зараз викликає пильний інтерес. Прихильник культурно-національного  відродження, Куліш болісно шукав  шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю - до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от Польши”.

       Демократичний напрям в українській прозі розвивала  Марко Вовчок (М.Віленська). Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”, “Кармелюк” приголомшують трагічною  правдивістю картин кріпацького  гніту, вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші “Марку Вовчку” звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

       Твори знаменитого українського байкаря  Л.І.Глібова в руслі демократичних  настроїв того часу в алегоричній  формі зображали безправ'я простих  людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

       С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і працював лікарем  в Ялті у Криму. Популярність йому принесли “співомовки” - сатиричні  невеликі вірші, діалоги. Тільки після  його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й  опублікували його чудові, в стилі  народних пісень, ліричні вірші.

       І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях  практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтеліґенції і народу (“Кайдашева сiм”я”, “Микола Джеря”).

       На  революційно-демократичних принципах  базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних  романів і повістей про народне  життя, він підняв українську прозу  до високого рівня художньої досконалості. Романи “Хiба ревуть воли, як ясла повнi?” (спільно з І.Біликом), повісті  “Лихi люди”, “Лихо давнє i сьогочасне”, “Голодна воля”, п'єса “Лимерiвна” та інші його твори - це величезна художня  епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася  внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

       Таким чином можна виділити такі етапи розвитку української літератури поч.-сер. ХIX ст.:

• рубіж XVIII-XIX ст. і початок XIX ст. – поява перших творів рідною мовою (перш за все “Енеїда”);
• 40-50-і роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя. [2]

2.3. Мистецтво

       Театр

       Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного  розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп.

       Першими українськими постановками були “Наталка Полтавка” в 1819 р. і пізніше “Москаль-чарiвник”  в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки  щасливому збігу обставин: підтримка  генерал-губернатора Малоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального актора М.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями  в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося  об'єднати талановитих акторів: брати  Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше  трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені  колективи продовжували працювати  яскраво, мали великий успіх в  Україні, на півдні Росії (тому що трупи  були пересувними).

       Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (не гасне популярність “За двома зайцями”), драми (“Не  судилося”, “Богдан Хмельницький”). Вони змальовували реалістичні картини  сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але  ні Старицький, ні близький йому Кропивницький  не виходили за рамки так званої “етнографічної драматургії”. Творцем  української соціальної драми став І.Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У  основі його п'єс (драми “Бурлака”, “Безталанна”, комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”) лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

       Музика

       Поетична  і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня  розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також  колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися  пісні-романси “Їхав козак за Дунай”, “Вiють вiтри”, “Сонце низенько”, а також створені на вірші Шевченка “Думи мої, думи”, “Заповiт”. З народного  середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

       Значного  поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота  і теорія музики. Багато хто отримував  професійну музичну підготовку в  церковних хорах.

       Музика, спів міцно увійшли в повсякденне  життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися  і ставали народними.

       Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтеліґенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під  час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

       Високого  рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX ст. хоровий  спів поступово виходить за рамки  чисто культового. Загально філософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

       Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається світська професійна музична культура. С.С.Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу  українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Перлиною української вокальної  класики стали “Вечорницi” П.І.Нищинського. Вони малюють широку музичну картину  народного життя, знаменитий чоловічий  хор “Закувала та сива зозуля”, тема якого - страждання козаків у  турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила  слухачів опера М.М.Аркаса “Катерина” за однойменною поемою Т.Г.Шевченка. Композитори широко використовували  багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П.П.Сокальському належить глибока теоретична праця  “Русская народная песня, великорусская  і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...”.

       Цілу  епоху в музичному житті України  складає творчість М.В.Лисенка - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й  активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

       Образотворче мистецтво

       Якщо  в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна  говорити про певну українсько-російську  єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже  всього XIX ст. в Російській імперії  головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші  можливості для виставок, замовлень  також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів  переплетення творчості, доль українських  і російських художників.

       В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років  він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут  відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною  традицією. Тропінін говорив, що Україна  замінила йому Академію. Він пише безліч портретів (“Дівчина з Поділля”, “Хлопчик з сокирою”, “Весілля в селі Кукавці”, “Українець”, “Портрет подільського селянина”), демократизм і реалізм  яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О.С.Пушкіна його роботи. І.Сошенко, який залишився після  Академії в Петербурзі, у своїй  творчості не забував Україну (наприклад, “Продаж сіна на Дніпрі”, “Ріка  Рось біля Білої Церкви”, “Хлопчики-рибалки” ).

       Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна - “нова Італія”, як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення “Кобзаря”. В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В.Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

       Зовнішні  обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних  картинах “Селянська родина”, “Циганка-ворожка”, інш. вже помітний відхід від чистого  академізму. Особливо виділяється реалізмом  “Судня рада”. Відзначимо, що різнобічний  талант Т.Г.Шевченка досяг академічних  висот і в художній графіці (серія  “Живописна Україна” тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка  гравюри Петербурзької академії мистецтв.

       З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком  близько спілкувався великий  художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину життя провів у  рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: “Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки”, унікальна для художника  жанрова картина “Весілля на Україні”.

       Новаторською  для пейзажу стала творчість  А.Куїнджі, який народився поблизу  Маріуполя. Перша ж виставлена ним  картина - “Ніч на Дніпрі” - викликала  в Петербурзі сенсацію. Художник володів  тонким мистецтвом передавати на полотні  світло, повітря.

       Головна тенденція образотворчого мистецтва  другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариства  пересувних художніх виставок”. Найзнаменитіший  живописний портрет Т.Шевченка написаний  ініціатором створення та ідейним  керівником товариства передвижників  І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий  портрет свого друга - історика М.Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського (“Бандурист”, “Український ярмарок”, “Шевченко  над Дніпром”).

       Родом з-під слобідського Чугуєва був  великий російський художник-реаліст  І.Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів  Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій  сім'ї збереглося безліч рукописів  поета. У Качанівці Рєпін створив  перші етюди до знаменитої картини  “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Художник скористався рядом  порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких  часів, текст самого листа, позував  для фігури писаря. Рєпін писав: “В історії народів і пам'ятниках  мистецтва. .. мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя  городян, асоціацій; найбільше в  республіканському ладі, звичайно,... І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського  духу”.