Українська державність

Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення – віча. Воно розглядало питання війни і миру, обирало або усувало представників адміністративного, судового та військового управління тощо. Інколи у Київській державі скликалися феодальні з’їзди, що розв’язували міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання ( наприклад Любецький з’їзд 1097 р.).

У період існування Київської держави існували дві системи управління. Перша з них – десяткова – випливала з військової організації. Тисяча втратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям – округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували фінансово-адміністративні та судові функції.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася на дворі князя. До її складу входили люди, які стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов’язків при дворі.

На місця посилалися представники центральної влади – намісники і волостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями.

Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддею насамперед ставав князь котрий важливі справи розв’язував спільно зі своїми боярами.

Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався тісними матримоніальними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами. Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст.   

IV. Суспільно-політичний лад Галицько-Волинського князівства.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинського князівства було те, що в ньому утворилася числена група боярства, яке зосереджувало майже всі земельні володіння. Але процес їх утврорення відбувався не всюди однаково і рівномірно. У Галичині їх розширенн випереджувало створення князівського домену. На Волині, навпаки, разом з боярським розвивалося князівське доменіальне землеволодіння. Пояснюється це тим, що якраз у Галичині, раніше ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови прискореного зростання великого феодального землеволодіння. Князівський домен почав становлення тоді, коли переважну більшість общинних земель захопили бояри і для князівських володінь площа вільних земель була обмежена.

Найважливішу роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства відігравало старе галицьке боярство – “мужі галицькі”. Вони були економічно і політично могутньою групою пануючого класу. Вже у XII ст. “мужі галицькі” виступили проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на користь князівської влади і зростаючих міст. Тільки за допомогою каральних заходів князь Роман зумів ослабити позиції місцевої земельної аристократії.

До пануючої верстви Галицько-Волинської держави належало і вище духовенство – архиєпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші. Нерідко вони, так само як князі та бояри захоплювали общинні землі, а селян обертали на монастирських або феодально залежних людей.

Процес утворення великого земельного володіння і формування класу феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян і появою феодальної ренти. Відробіткова рента в XI – XII ст. поступово змінилася продуктовою. Розміри феодальних повинностей самочинно встановлювали феодали.

Особливістю державного ладу у Галицько-Волинському князівстві було те, що тривалий час воно не поділялося на уділи. Після смерті Данила князівство розпалося на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з них у свою чергу почали роздрібнюватися. Особливістю було і те, що влада по суті знаходилася у руках великого боярства. Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної та соціальної основи, їх влада була нетривка. Незважаючи на систему васальної залежності, за якою складалися взаємини князівського дому, кожне князівське володіння політично було значною мірою самостійним.

Галицько-волинські князі мали достатньо широкі адміністративні, військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за умови служби, формально були головнокомандуючими всіх збройних сил. Натомість кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр часто були більш вільнодумними, ніж князівські, то вони у випадку розбіжностей могли сперичатися з князем шляхом військової сили. Верховна судова влада князів при суперечці з боярами переходила до боярської верхівки.

Бояри здійснювали владу за допомогою ради, до якої входили найбільші землевласники, єпископи та особи, котрі обіймали вищі державні посади. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликата раду за власним бажанням, не міг видавати жодного державного акту без згоди боярської влади. Рада, не будучі формально вищим органом влади, фактично управляла державою. Їй фактично підпорядковувався весь державний аппарат управління.

Інколи, у випадку надзвичайних обставин, галицько-волинські князі з метою зміцнення влади скликали віче. Однак воно не було постійно діючим і не мало такого значення, як у Новгороді. У ньому могло брати участь все населення, проте вирішальну роль виконувала верхівка феодалів.

На князівському дворі знаходилися особливі урядовці, які виконували різні господарські та адміністративні доречення. Провідне місце серед них належало двірському або дворецькому, котрий заступав князя в управлінні, війську, суді.

Незважаючи на героїчний опір населення, у 1348 р. польські феодали захопили Галицьку землю, а в 1377 р. – частину Західної Волині. Литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром, Луцьком, Кременцем та іншими містами. З того часу припинила своє існування українська державність княжих часів. Західноукраїнські землі підпали під владу чужоземних правителів.

V. Становлення Запорізької Січі як держави українського народу.

Наприкінці XV ст. з’являється нова соціальна сила – козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності. Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший – зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, начастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.

Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.

Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва, представників інших класів і станів, наприклад, української православної шляхти.

Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького.

Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров’ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та військо поділялося на 38 куренів, а тераторіально на 5-8 паланок. Вищим органом влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради скликалися також у куренях і паланках.

У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий атаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул.

Вся військова старшина обиралася військовою радою 1 січня на рік. Розподіл обов’язків між старшиною чітко регламентувався. Так кошовий отаман наділявся вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною владою, але водночас ніколи не був необмеженим диктатором. Його владу обмежували три обставини: щорічний звіт перед військовою радою після збігу строку обрання, річний строк перебування на посаді, а також сама військова рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Другою особою після кошового був військовий суддя. Крім виконання основних функцій, він заступав кошового отамана, був скарбником і начальником артилерії.

Великі обов’язки покладалися на військового писаря. Він надсилав розпорядження та накази на місця, вів розрахунки, приймамв листи, що надходили на ім’я коша.

Військовий осавул спостерігав за додержанням козаками порядку на всій території, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дазнання за вчиненими злочинами, приймав та розподіляв хлібну та грошову платню між козаками, займався захистом інтересів війська на прикордонних лініях. За військовими старшинами стояли курінні отамани. Куріний отаман виконунвав роль інтенданта, забезпечував свій курінь усім необхідним. Курені були одночасно військовими одиницями, з яких і складалося запорізьке “товариство”. Допоміжні функції при військовій старшині виконували військові чиновники.

За військовою старшиною йшла старшина похідна і паланкова. Вона стояла за рангом вище військових чиновників, але навідміну від них, діяла за межами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковники, осавул і писар, які у воєнний час охороняли передові рубежі Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська, декількох загонів козаків.

До паланкової старшини належали полковник, осавул, писар, підосавул, підписарій. Їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової адміністрації обиралися на рік. Влада паланкового полковника була достатньо широкою: у своєму районі він фактично виконував роль кошового отамана.

“Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підствави стверджувати, що так закладалися основи нової української державності; адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогу виконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властиві державній владі.” [2]

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різноманітні джерела права (Руська правда, Литовські статути, канонічне та Магдебурське право), то у Запорізькій Січі основне значення мало звичаєве козацьке право – сукупність правових звичаїв, що утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин. Система звичаєвого козацького права складалася саме в XV – середині XVII ст. і закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, види злочинів і покарань.

Козацтво збагатило суспільно-політичні функції української державності ще одним елементом – озганізаційною структурою у формі полків. Той факт, що вона була узаконена “Ординацією війська Запорозького реєстрового”[3], прийнятою Варшавським сеймом 1638 р., не применшує значення правотворчості козацтва.

Дух козацтва охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях державних органів управління.

VI. Державність України в період Богдана Хмельницького та після його смерті.