Українська державність

       МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ I НАУКИ УКРАЇНИ

     КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. Вадима Гетьмана

                            КУРСОВА РОБОТА

                                       на тему:

         Українська державність: історія і сучасність

Виконав: студент заочної форми навчання спеціальності 6402

4 групи, 1 курсу,

Співаков Дмитро      Дмитрович

Перевірив(ла): викладач:

                                                                                  Київ - 2009

                                          Вступ

Над пошуками розв’язання так званої української справи -проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. ЇЇ започаткували ше кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін. Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради   (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такою уявляв собі учений Україну. “Для  всіх українців, - писав він, -державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. ЇЇ перша  літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відроджен­ня української державності.

Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Тра­гічними для України були перші роки революційного державотво­рення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьмана­ту, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, по­повнив скарбницю її державотворчого досвіду.

Складною і суперечливою була історія держави радянсь­кої України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак української державності поєднувалося з встанов­ленням керівної і пануючої ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення, застосуванням жорстоких репресив­них методів політичної боротьби.

У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були возз’єднані з Українською РСР. Здійснидася споконвічна мрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголо­шену і закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суве­ренність, залишалася економічно, політично і ідеодогічно залежною від Москви.

Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України перед українським народом відкрилися мож­ливості створення власної демократичної державності.

I. Античні міста-держави північного причорномор’я.

Складовою частиною античного світу були грецькі міста-держави Північного Причорномор’я, що виникли на території сучасної України. Вони мали безпосередній вплив на счіднослов’янські племена, які пізніше утворили Давньоруську державу.

Античні міста і поселення зосереджувалися в таких основних районах: Боспор Кімерійський з найбільшими містами Пантікапеєм, Гермессою, Торгіпнією та Феодосією; узберіжжя Дніпровсько-Бузького та Березанського лиманів з найвизначнішим центром Олбвією; Південний Крим з основним центром Херсонесом.

Розглянемо особливості внутрішньої будови причорноморських міст-держав: Ольвії, Херсонесу і Боспорської держави.

Ольвію заснували у другій половині VII ст. до н. е. вихідці з Іонії. Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V – першій половині IV ст. до н. е. Місто було незалежною республікою, правили ним народне віче і сенат. Народне віче, в якому юридично могли брати учасить усі повноправні громадянини, займалося зовнішньою політикою, обороною держави; видавало закони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки. До функцій сенату входило попереднє обговорення всіх найважливіших питань державного життя, після цього ці питання виносилися на розгляд народного віча.

Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти і стратиги, які обиралися народними зборами на один рік.

Другим осередком цивілізації в Північному Причорномор’ї було західне узберіжжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським. За державним ладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був типовим рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких рис елліністичної централізованої держави. Верховні органи – народні збори і сенат вирішували питання внутрішнього життя і зовнішньої політики.

Локальною особливістю Херсонесу серед держав Північного Причорномор’я була наявність службової особи, яку називали царем. Цар був особою, ім’ям якої при датуванні державних документів називався рік. Цим, а також релігійними справами й обмежувалися функції царя. Виконавчу владу здійснювали різноманітні колегії.

Однією з рабовласницьких держав Причорномор’я була Боспорська держава. Вважають, що вона виникла близько 480 р. до н. е. На першому етапі існування Боспорської держави всі міста, що увійшли до неї, зберігали місцеве самоврядування і певну самостійність, зокрема у розв’язанні внутрішніх справ. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання перебували, ймовірно, під контролем голови держави. Численні функції виконавчої влади доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб. Полісні форми управління – народні збори, рада, магістратури згодом були обмежені, що втратили реальне значення. За римських часів Боспор становив васальну державу.

Отже, засновані у Північному Причорномор’ї міста-держави на перших етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких полісів того часу. «В процесі розвитку міст виявилися загальні економічні закономірності становлення античного суспільства. Це були держави класового рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку прямували тим же шляхом, який колись пройшли грецькі міста.»

II. Державні утворення кочових народів на території України.

З VII ст. до н. е. сучасну територію українських степів заселяли іранські племена – спершу скіфи, потім сормати, алани, роксолани та ін.

Скіфи – давній народ, що в VII – III ст. до н. е. заселяв Північне Причорномор’я. У VI – V ст. до н. е. вони створили велику державу від Днестра до Дону. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз племен, куди входили три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя.

У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася за рахунок полонених. Також у них була деспотична царська влада. Царі виконували судові, а частково і жрецькі функції. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання.

Територія держави поділялася на номи, що ймовірно були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постанов царів. Наприкінці II – початку III ст. н. е. Скіфія як політичне об’єднання перестала існувати.

У II – IV ст. на півдні Укрвїни проживали германські готи. Вони прийняли християнство. Здійснювали походи на Балканський півострів та Малу Азію. Проіснувала держава готів до 375 р. Наприкінці IV ст. відкрився вільний шлях на південь для предків слов’ян.

Надзвичайно швидко слов’яни почали завойовувати південь України. До VI ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніх слов’ян, які заселяли західну частину території, іменували словенами, а тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України - антами.

Громадський лад антів, як і всіх слов’ян, греки називали демократією. Але це не була демократія грецького типу. Влада у державі антів належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом. Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язанні найважливіших питань скликали віче усіх антів.

Проїснувала держава антів близько трьох століть – від кінця IV до початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати прослов’янською і попередницею наступної украінської держави - Київської Русі.

III. Формування давньоруської держави – Київської Русі.

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький.

Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Уже з X ст. з’являється князівське законодавство. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.

Законодавство у Київській Русі мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди[1] йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно.

Розвиненим було зобов’язальне право. Відомі такі види договорів: купівля – продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики.

Спадкове право характеризується відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутньості синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил. З прийняттям християнства встановилися такі принципи сімейного права – моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв’язки.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як  “обида”, незалежно від того, чи було це понесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам, підпалові, пошкодженню рухомого майна.

Руська Правда не знала вікового обмеження криміналбної відповідальності, не знала також поняття лсудності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв’язувалася просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевими князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкування престолу, що раніше передавалося за принципом “старшинства”, було замінено принципом “отчини”, тобто передачі старшому синові. Порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.

Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього рада виконувала судові функції, брала участь у розв’язанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань.