Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.) - розвиток українських земель у 14 - 17 ст

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Упродовж всього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинниць-кої доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан — шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

Після видання Нешавських статутів та Радомського привілею шляхті Польща на початку XVI ст. перетворилася на шляхетську республіку з виборним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася певних політичних прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала навіть право відмови у "послушенстві" королеві. На початку XVI ст. законодавство у державі перейняв сейм, представництво в якому мала виключно шляхта.

Галицьке боярство опинилося  у менш привілейованому становищі, ніж польська шляхта, проте в міру того як верхівка галицького боярства окатоличувалася й полонізувалася, вона одержувала привілеї, які надавали їй дедалі більше прав. Зрештою привілеєм  від 1434 року король Владислав III

запровадив у Галичині польське право, а великі й середні  бояри отримали право шляхетства; дрібне боярство поступово злилось  з селянством. У 1435 році галицькій  шляхті надали право самоврядування, в Галичині набули чинності шляхетські суди. За сприяння королів католицька церква посіла в Галичині становище  державної й привілейованої.

Отже, оформлення шляхти як привілейованого  стану та її остаточне відокремлення  від "поспільства" (селянства) на середину XVI ст. було в основному  завершене.

Одночасно з консолідацією  шляхетства як стану відбувалося  законодавче закріплення прав і  вольностей шляхти. Литовський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, котрими шляхта фактично вже користувалась. Підтверджувалося правило, за яким шляхтич, що отримав  маєток під магна-том був у праві покинути його, забравши своє рухоме майно, а також з дозволу великого князя — розпоряджатися третиною маєтку. Разом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу ("стану") на шляхту, яка тримала землі за правом умовного володіння (за службу), і магнатів — князів і "панів", які володіли містами і містечками, величезними маєтностями за вотчинним правом, підлягали юрисдикції великого князя і могли мати свої власні військові загони.

Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сигіз-мунда II Августа гарантував непорушність володіння "отчина-ми" тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під великим князем (або магнатом - паном). Великий князь обіцяв не віддавати шляхетських володінь будь-кому з магнатів.

Досягненням шляхти у Литовській державі було запровадження за Віленським привілеєм від 1565 року повітових  шляхетських сеймиків за польським  зразком, в яких брали участь місцеві  пани і шляхта.

Статут 1565 року закріпив за шляхтою (зокрема на українських землях) законодавчі права і створив  організаційне представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єдині  для магнатів і шляхти порядки  військової служби, узаконювалося значення Великого вільного сейму, без згоди  якого великий князь не мав  права встановлювати будь-які  державні устави.

Таким чином, реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шляхетської демократії". Поряд  з тим слід мати на увазі, що

із числа українських  феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка.

Окрему суспільну верству  складало духовенство. До нього належали не тільки священики, але й їх родини і весь церковний причт - усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство  було численним - навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах  не раз бувало по дві парафії. Під  польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і просувала на них зручних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, змушена була наближатися до мас.

Основну масу населення українських  земель становило селянство, яке  за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося  на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство  поділялося на дві категорії: тих, хто  мешкав на королівських чи великокнязівських  землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських  землях.

За ступенем залежності від  феодалів селянство поділялось на три  групи: 1) вільні селяни, які мали право  безумовного виходу від феодала  після виконання своїх зобов'язань; 2) най-численніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного  стану. Загальна тенденція характеризувалася  переходом селян від простих  форм економічної залежності до більш  складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення.

На селянстві лежав  увесь тягар сплати натуральних  і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної  десятини.

Одним із головних загальнодержавних  податків був щорічний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщи-на" (одиницею обкладання був "дим" - будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму").

Крім цього, селяни українських  земель відбували повинності на користь  держави: будували і ремонтували  замки

І двори польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі  ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стадію" (грошове забезпечення князю і  його двору при переїздах).

Найчисельнішу категорію  залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили  селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном -так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. Наприкінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як наслідок поширення товарно-грошових відносин натуральні по-датки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які  повністю втратили право виходу, становили  головним чином "тяглові" і "робітні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При  цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним  зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають  панщина і водночас чисельність  тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну  садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала натуральні й грошові податки.

Зрозуміло, що в кожній з  цих груп феодально залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Розвиток внутрішнього ринку  в українських землях, а також  зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася

фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала  оброблялись руками залежних від  нього селян.

Поширення фільваркової системи  принесло масі трудового селянства  українських земель покріпачення. Праця  селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали  на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали в  міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила  панщину в розмірі 14 днів на рік  з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової  ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало  грані між різними категоріями  залежних селян, насамперед між дан-никами і тягловими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної свободи селян. За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похо-жих", ще спроможних покинути господарство феодала.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця  на інше, оскільки податки стягували  не з кожної окремої людини, а  з "диму", дворища, громади. Тому в  цей час селяни порівняно легко  могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми.

Будучи зацікавленою у  збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати селянські переходи правовими заходами. Так у 1453 р. панська шляхта прийняла постанову, у відповідності з  якою селянин мав право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві комори вівса, віз  сіна та дров. Але фактично феодали  не дозволяли селянам залишати свої маєтки і на таких умовах. Привілеєм 1447 р., виданим великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких  селян до господарських (великокнязівських) маєтків. Законами 1501-1543 рр. селянам  взагалі був заборонений перехід  без дозволу пана.

У 1557 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани - Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про проведення вол очної поміри, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Вол очна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з "Уставою на волоки" усі землі того чи іншого господарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися на однакові земельні ділянки — волоки (23,5 га або 33 морги). Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися одержаною землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні  були виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у  фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. Феодальні податки неупинно зростали, збільшувалася і панщина, яка  за невеликий час досягла 4-5 днів на тиждень з волоки.

На цій основі на українських  землях у другій половині XVI ст. відбувалося  зміцнення фільварково-панщинної  системи господарства. У цей час  польські феодали активно запро-ваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян.

Фільваркова система спочатку запроваджувалась на великокнязівських  і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. Із першої половини XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Внаслідок загарбання під  фільварки селянських земель площа  останніх різко зменшувалася, неухильно  зростала кількість малоземельних  і безземельних селян: загородників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідників, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільварку.

Близькими за своїм правовим становищем до підсусідників були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже

не залишилося вільних  селян. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, але  й продавати, дарувати, віддавати  у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і  карати їх.

Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV - у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських  міст - зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три  категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські  урядники. Придбавши землі у залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. До другої категорії міського населення входили повноправні  міщани: середні торговці, особи, які  займалися різними промислами, майстри  -хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисельнішу категорію міщан складали міські низи - плебеї: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники.