Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.) - розвиток українських земель у 14 - 17 ст

Українські землі  під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.) - розвиток українських земель у 14 - 17 ст

Українські землі під  владою Польщі та Литви (кінець XIV —  перша половина ХУП ст.)

Загальна характеристика періоду. Соціальний розвиток українських  земель.  Особливості господарського життя.

Загальна характеристика періоду

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального  суспільства утворилася Литовська  держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя  Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

У 1351 — 1352 роках між Польщею  та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську  землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави  на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох  татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у  становищі удільних князівств

(із залишками місцевої  автономії), очолюваних князями —  членами литовського великокнязівського  роду. Місцеві великі феодали-князі,  що здавна мали в цих землях  володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися  владі удільного князя, сплачувати  щорічну данину й надавати  йому військову допомогу. Удільні  князі складали великокнязівську  раду. Подібно до великого князя,  удільні князі роздавали землі  своїм васалам, скликали місцевих  великих феодалів-князів, бояр, вище  духовенство на ради для розв'язання  політичних питань. Вся ця ієрархія  світських і церковних феодалів-землевласників  тримала в покорі маси селянства  і городян.

Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревсь-ка унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.

Спираючись на служилі  верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання за-лежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.

Після скасування місцевої автономії  Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками — воєводами, що підлягали безпосередньо владі  великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро  винагороджувані

великими князями за їхню службу вотчинами та значними привілеями. З великих магнатів складалася великокнязівська рада ("пани - Рада"), без згоди  якої великий князь не мав права  видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках  магнатів спадковими. Пани-магнати  користувалися правом мати власні, так звані подвірні, військові  загони й підлягали безпосередній  юрисдикції великого князя.

Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу  — Річ Посполиту із спільними  органами влади і управління, єдиною грошовою системою. Одним з найважливіших  наслідків Люблінської унії для  українського народу було те, що українські землі - і ті, що належали перед тим  до Литви, і ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній  державі. Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади  польських феодалів над українським  населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право  володіти маєтками на всій території  Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської  унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне  і національно-релігійне гноблення  населення.

В умовах всевладдя литовських, польських і місцевих магнатів, православне  населення українських земель перетворилося  на об'єкт нещадного поневолення  й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувались щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики.

У XV ст. Україні почала загрожувати  нова небезпека - з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV — XV ст. турецька військово-феодальна  держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію, увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчани захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 році Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангун, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Наприкінці XV ст. розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. Кримські татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст., постійно

нападали на Україну. Наприкінці ХУ-першій третині XVII ст. татарські орди (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа.

Хоч литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припиняли своїх розбійницьких нападів на українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати захист своїх південних рубежів. Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К.І. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам. Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас — селян, городян і нової сили, що піднімалася, — козацтва.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. утворилася єдина Російська  держава. Важливим етапом на шляху зміцнення  Російської держави було повалення  в 1480 р. ординського іга. Ця подія засвідчила утворення Росії як суверенної держави, сприяла піднесенню її міжнародного авторитету й подальшої активізації зовнішньої політики.

Остаточне визволення Росії  від залежності Орди справило великий  вплив на історичну долю українського народу. Вже Великий князь Іван III офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання всіх земель, що входили до Київської Русі, в  єдиній Російській державі, вважаючи всіх їх своєю "отчиною". Таким чином, в політиці московських князів українські землі визначалися як складова і  невід'ємна частина Російської держави. З метою реалізації цієї ідеї Іван III здійснив спробу дипломатичним шляхом примусити уряд Литви визнати  за ним цей титул, однак зазнав невдачі. Це стало приводом до початку  в 1498 році російсько-литовської війни.

Незадоволена своїм становищем, частина української аристократії проявляла симпатії до Москви. У  другій половині XV ст. частина православних українських феодалів почала пе-реходити від великого князя литовського під владу великого князя московського.

На початку XVI ст. почалися переселення селян, городян і  козаків з українських земель у складі Литви до Російської держави; Москва сприяла цьому. На службі в  прикордонних

фортецях протягом першої чверті XVI ст. з'являються українські козаки ("черкаси") - переселенці з Київщини та Черкащини.

Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV - XVII ст. українські землі знаходились  в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави  намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних  угод (унії Литви з Польщею). В  цих умовах українська спільнота  змушена була шукати найбільш оптимальних  умов для свого існування.

Соціальний розвиток українських  земель

Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського  на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська  великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інститути  українських земель - князівств.

Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському  стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників  різних верств на-селення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі на умовах володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й "нижчих" категорій - двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних  феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов'язань. Такими формами  були: тимчасове користування без  чітко визначеного терміну, землекористування  впродовж певного часу, довічне. Останнє  стало перехідною формою до остаточного  перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості

феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння - привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими.

Перенесення у Литовську  державу всієї давньоруської  ієрархічної структури, поява нових  прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумовили специфіку української  феодальної ієрархії ХУ-ХУП ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів — Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній державній системі.

Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною. У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сан-гушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.

Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сан-гупіків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийсь-ких, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "княжатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роДу. Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин — вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими.

Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки.

"Головні княжата"  не підлягали юрисдикції місцевої  адміністрації, оскільки мали  інше право особистої підсудності  виключно великому князеві. Проте  це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було закріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів.

Наступну сходинку в українській  феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів -ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями.