Україна в період пршої світової війни

 Українське  питання на Паризькій мирній  конференції

 
УНР і ЗУНР велику надію покладали  на Паризьку мирну конференцію, що мала підбити підсумки Першої 
світової війни. У січні 1919 р. до Парижа прибули делегації УНР і ЗУНР, які мали намір вирішити три  
завдання: домогтися визнання незалежності України; посісти гідне місце в системі післявоєнних  
міжнародних відносин; отримати підтримку з боку країн Антанти для боротьби з більшовиками. Однак на  
конференції делегація України опинилася у складному становищі. Її вважали союзницею Німеччини і на 
конференцію не запросили. Погіршувала ситуацію позиція Франції: уряд УНР розцінювався як 
 просоціалістичний, а Франція була зацікавлена у відродженні єдиної і неподільної Росії та сильної  
Польської держави (на противагу Німеччині) за рахунок українських земель. Саме французький варіант 
був покладений в основу рішень Паризької конференції з українського питання. Антанта визнала права 
Польщі на окупацію Східної Галичини, а УНР не дістала ні визнання, ні допомоги в боротьбі з  
більшовиками. 
  

 Політика більшовиків  в Україні у 1919 р.

 
 
Після того, як навесні 1919 р. більшовики відновили свою владу в Україні, вони почали впроваджувати політичні заходи в життя швидкими темпами. УНР була перейменована на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР), і згідно з досвідом радянської Росії почав створюватись апарат радянської влади. 29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України був перейменований на Раднарком України; його відділи відповідно почали називатись народними комісаріатами. Для зміцнення радянської влади на місцях знову були створені ревкоми і військревкоми. В сільської місцевості опорою більшовиків стали комітети незаможників (комнезами). Надзвичайні органи влади контролювали і впливали на діяльність Рад, оскільки більшості в Радах більшовики не мали. 
Одночасно створювались каральні органи радянської влади в Україні — Всеукраїнська надзвичайна комісія, яку очолював І. Шварц, а потім М. Лаціс. Вона мусила придушувати опір політичних супротивників. 
У березні 1919 р. була ухвалена перша радянська конституція України. Вищим державним органом влади став Всеукраїнський з'їзд Рад, а між з'їздами — ВУЦВК. 
Суть політичного курсу більшовиків полягала у насильницькому зламі існуючих в Україні економічної системи і соціальних відносин. Здійснення цих заходів покладалося на Українську раду народного господарства, яка цілком залежала від розпоряджень Вищої ради народного господарства в Москві. Більшовицьке керівництво вважало, що укріпилось в Україні назавжди, а отже, побудову нового комуністичного суспільства більшовики вважали досить скорою справою. Оскільки ці перетворення відбулись під час Громадянської війни, то пізніше така політика дістала назву «воєнного комунізму». Вона передбачала ліквідацію приватної власності та ринкових відносин в економіці на тлі різкого обмеження суверенітету України, а також впровадження колективних форм праці. 
В аграрній сфері знову відбувався переділ земельної власності. Але, вилучаючи землю у поміщиків, більшовицьке керівництво не поспішало наділяти нею селян, бо ідеалом комуністичних відносин на селі воно вважало створення великих господарств, заснованих на колективній праці та державній власності на землю. 14 лютого 1919 р. ВЦВК ухвалив декрет «Про соціалістичний землеустрій та заходи переходу до соціалістичного землеробства». У ньому проголошувалась необхідність колективізації одноосібних селянських господарств. Селяни мусили передавати в радгоспи («радянські господарства») свою худобу і знаряддя праці. Під час ліквідації поміщицького землеволодіння перевага надавалась створенню радгоспів і комун. Земельні відділи вимагали від селян, щоб ті об'єднувались в комуни. Поміщицькі землі відходили в державний резервний фонд, а селяни їх так і не отримали. 
Оскільки радянська держава мала велику потребу в продовольстві, яке йшло на постачання Червоної Армії та міст, була введена продовольча диктатура, складовою частиною якої була продовольча розкладка — примусове, вилучення надлишків продовольства (в основному хліба) в селянських господарствах. 
Головним методом здійснення політики «воєнного комунізму» став «червоний терор», що проводився органами Надзвичайної комісії. Він передбачав фізичне знищення «експлуататорських» класів і всіх ворогів радянської влади взагалі і сприймався як один з найважливіших шляхів до комуністичного суспільства. Жертвами «червоного терору» 1919 р. в Україні стало багато десятків тисяч людей. 
Одночасно відбулося значне обмеження суверенітету радянської України. 1919 р. Україна увійшла до складу військово-політичного союзу радянських республік, умови якого передбачали централізоване управління господарством, фінансами і створення єдиного військового командування, яке також зосереджувалось у Москві. Український фронт був ліквідований, а його військові з'єднання були передані в розпорядження командування Південного і Південно-Західного фронтів.

Первая  мировая война

Материал из Википедии  — свободной энциклопедии

Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 11 сентября 2012; проверки требуют 35 правок.

Перейти к: навигация, поиск

Пе́рвая мирова́я война́ (28 июля 1914 — 11 ноября 1918) — один из самых широкомасштабных вооружённых конфликтов в истории человечества.

Это название утвердилось  в историографии только после  начала Второй мировой войны в 1939 году^[2]. В межвоенный период употреблялось название «Великая война» (англ. The Great War, фр. La Grande guerre), в Российской империи её называли «Второй Отечественной», а также неформально (и до революции, и после) — «германской»; затем в СССР — «империалистической войной».

Непосредственным  поводом к войне послужило Сараевское убийство 28 июня 1914 года австрийского эрцгерцога Франца Фердинанда девятнадцатилетним сербским террористом, студентом из Боснии Гаврилой Принципом, который являлся одним из членов террористической организации «Млада Босна», боровшейся за объединение всех южнославянских народов в одно государство.

В результате войны  прекратили своё существование четыре империи: Российская, Австро-Венгерская, Османская и Германская (хотя возникшая вместо кайзеровской Германии Веймарская республика формально продолжала именоваться Германской империей). Страны-участницы потеряли около 12 млн человек убитыми (считая мирных жителей), около 55 млн были ранены^[3].

Участники

Основная статья: Участники Первой мировой войны

Четверной союз: Германия, Австро-Венгрия, Османская империя, Болгария.

Антанта: Россия, Франция, Великобритания.

Союзники Антанты (поддержали Антанту в войне): США, Япония, Сербия, Италия (участвовала в войне на стороне Антанты с 1915 года, несмотря на то, что была членом Тройственного союза), Черногория, Бельгия, Египет, Португалия, Румыния, Греция, Бразилия, Китай, Куба, Никарагуа, Сиам, Гаити, Либерия, Панама, Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Боливия, Доминиканская республика, Перу, Уругвай, Эквадор.

Предыстория конфликта

Основная статья: Причины Первой мировой войны

Задолго до войны  в Европе нарастали противоречия между великими державами — Германией, Австро-Венгрией, Францией, Великобританией, Россией.

Германская империя, образованная после франко-прусской войны 1870 года, первоначально не стремилась к политическому и экономическому господству на Европейском континенте. Как заявил её создатель Бисмарк, хорошо понимавший уязвимость географического положения государства, окружённого сильными в экономическом и военном отношении соседями:

Сильная Германия желает, чтобы её оставили в покое  и дали развиваться в мире, для  чего она должна иметь сильную  армию, поскольку никто не отважится  напасть на того, кто имеет меч  в ножнах… Все государства, за исключением Франции, нуждаются  в нас и, насколько это возможно, будут воздерживаться от создания коалиций против нас в результате соперничества  друг с другом^[4].

Но, вопреки заверению  Бисмарка о том, что «пока он занимает пост канцлера, Германия не будет иметь  колоний», окрепшая в экономическом  и военном смысле страна к середине 1880-х годов включилась в борьбу за колонии. Германия спешила занять спорные и не попавшие в колониальную зависимость регионы, а также  создавала угрозу колониальным владениям  Англии, Франции, Бельгии, Нидерландов  и Португалии. При этом она начала угрожать самому существованию крупнейших колониальных империй Европы: Великобритании, Франции, которые вынуждены были объединиться в «Сердечном согласии» — Антанте.

Австро-Венгрия, будучи многонациональной империей, из-за внутренних межнациональных противоречий была постоянным очагом нестабильности в Европе. Она стремилась удержать полученные ею по решению Берлинского  конгресса и аннексированные  в 1908 году Боснию и Герцеговину (см.: Боснийский кризис). При этом она противодействовала России, на протяжении веков проводившей перманентную территориальную экспансию, незадолго до этого осуществившую значительные приобретения земель в Средней Азии и взявшую на себя роль защитника всех славян на Балканах. К тому же и Сербия, союзник России, претендовала на роль объединительного центра южных славян.

На Ближнем Востоке сталкивались интересы практически всех держав, стремившихся успеть к разделу разваливающейся Османской империи (Турции). При этом союзники России всячески противодействовали её стремлению получить контроль над проливами между Чёрным и Эгейским морями, что обеспечило бы её былое присутствие в Средиземном море.

Противостояние  стран Антанты с одной стороны  и Германии с Австро-Венгрией с  другой привело к Первой мировой  войне, где противниками Антанты (Россия, Великобритания и Франция) и её союзников  был блок Центральных держав (Германия, Австро-Венгрия, Турция и Болгария), в котором Германия играла ведущую роль. К 1914 году окончательно оформились два блока: