Україна в період пршої світової війни



Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну. 
Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем. 
Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно. 
1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку. 
 
Національний рух у Галичині і Наддніпрянщині в роки Першої світової війни

Національний рух у  Галичині і Наддніпрянській Україні  з початком Першої світової війни  розколовся. Більшість західноукраїнських політиків підтримало у війні  Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної  і націонал-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок — Головну українську раду (ГУР), очолену Костем Левицьким. ГУР  активно включилась у формування українських військових підрозділів. Більшість учасників цих підрозділів  були членами військових, громадських, спортивних молодіжних організацій  «Січ», «Сокіл», «Пласт». Був створений  «Легіон Українських січових  стрільців». Австро-Угорщина використовувала  січових стрільців проти російської армії на найтяжчих ділянках фронту (в боях на Ужоцькому перевалі, за гору Маківка, під час брусилівського прориву), внаслідок чого вони зазнавали  величезних втрат і кілька разів  були розгромлені (після брусилівського прориву в легіоні залишилось лише 150 людей). 
За ініціативою емігрантів з Наддніпрянщини Дмитра Донцова, Дмитра Дорошенка, О. Скоропис-Йохтуховського, М. Меленевського була утворена політична організація «Союз визволення України» (СВУ). Його програма передбачала створення незалежної України. Майбутня держава бачилась як конституційна монархія з Демократичним устроєм, повинна була забезпечувати вільний розвиток всіх національностей, мати незалежну українську церкву. Досягти цієї мети передбачалося, спираючись на Німеччину та Австро-Угорщину. 
Після відступу російської армії з Галичини 1915 р. ГУР також проголосила метою створення Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії. 
Що ж стосується західноукраїнських земель, то вони мали стати автономною областю Австро-Угорщини. У зв'язку з новою розстановкою сил 1916 р. Австро-Угорщина і Німеччина домовились про створення Польської держави, до складу якої мали бути включені і західноукраїнські землі. Це перекреслювало плани українців щодо створення власної держави. За цих умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем взяли курс «орієнтації на власні сили». У травні 1917 р. Є. Петрушевич зробив парламентську заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, отже, не можуть бути частиною Польщі. СВУ розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. З військовополонених були сформовані Сірожупанна і Синєжупанна дивізії. 
Що ж стосується Наддніпрянської України, то в її національному русі стався розкол. Насамперед це стосувалось УСДРП, частина представників якої на чолі з Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Інші соціал-демократи на чолі з В. Винниченком засуджували війну, виступали за автономію України, а деякі навіть підтримали противників Росії. На найбільш помірковану позицію стало ТУП, яке пропонувало українцям дотримуватись у війні нейтралітету. 
Царський уряд використав початок війни як привід для того, щоб остаточно розправитись з національним рухом у Наддніпрянській Україні. Відновилися заборони «Просвіт», остаточно були закриті українські видання. Професор М. Грушевський та інші українські політики були вислані з України в Росію. Разом із тим царський уряд намагався використати українських діячів у своїх цілях. Вихідці з Галичини москвофільської орієнтації заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав галичан урочисто зустрічати російську армію і допомагати їй. 
З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті. 
До 1917 р. сили воюючих сторін були вичерпані. Виснажлива війна спричиняла повсюди зростання незадоволення: Патріотичний запал згас. І в Західній і в Наддніпрянській Україні дедалі частіше відбувались антивоєнні виступи, причиною чого стало різке падіння життєвого рівня населення. Набирав сили страйковий рух. Таким чином, на початок 1917 р. в Російській імперії, в тому числі й Україні, визрівав революційний вибух. 
 
 

 УКРАЇНСЬКА  НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Лютнева демократична революція і Україна

27 лютого 1917 р. в Росії перемогла  демократична революція, наслідком  якої стало знищення самодержавства. Влада перейшла до Тимчасового  уряду. Цей уряд очолив князь  Львов і його майже негайно  визнала місцева влада в Україні.  Тимчасовий уряд проголосив всі  демократичні права і свободи  та ліквідував обмеження на  діяльність політичних партій, дозволив  видання газет різних напрямів, проголосив свободу мітингів  і демонстрацій. 
Бажаючи зберегти свій контроль над Україною, Тимчасовий уряд спирався тут на політично близькі йому елементи — промисловців, землевласників, чиновників. 
Крім Тимчасового уряду і його місцевих органів, в умовах Лютневої революції виникли Ради робітничих і солдатських депутатів, в тому числі й в українських містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві, Олександрівську. Абсолютну більшість тут отримали представники загальноросійських партій меншовиків і есерів. Більшовиків, особливо спочатку, було мало. Самі ж Ради підтримували головним чином представники національних меншин в Україні. Ради підтримували політику Тимчасового уряду. На практиці склався режим двовладдя, оскільки Ради часто втручалися в дії органів Тимчасового уряду і дезорганізовували громадське життя. 

Утворення Центральної  Ради

 
Національні політичні сили були роздроблені, тому виникла необхідність створити український керівний центр, що мав  очолити масовий народний рух  — Українську Центральну Раду (УЦР). З ініціативою про її створення  виступили прибічники незалежності України (самостійники) на чолі з Миколою Міхновським. Вони бачили її органом тимчасового управління всіма сферами життя незалежної України. Тупів ці вважали, що Рада мала скликати парламент і організувати власний центр, який мав відстоювати автономію України. На співробітництво з ТУП погодились українські соціалісти. Прагнули запобігти розколу в національному русі і самостійники і автономісти: 4 березня 1917 р. вони погодились утворити спільний орган — Українську Центральну Раду. Вона стала представним органом усіх українських національно-демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. 
Партійний склад Центральної Ради, очоленої М. Грушевським, що повернувся з заслання, був строкатий. До неї входили: Товариство Українських поступовців (ТУП; С. Єфремов, Д. Дорошенко), пізніше перейменоване в Союз українських автономістів-федералів; УСДРП (В. Винниченко, С. Петлюра); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; М. Ковалевський); Українська народна партія (УНП); Українська партія соціалістів-самостійників та багато інших. 
Крім політичних партій, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. 
Основні напрями політичної програми Центральної Ради: 
• боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти губерній та етнічних земель; 
• підготовка до виборів в Установчі збори з метою вирішення питання про автономію України у складі демократичної Російської республіки; 
• співробітництво з Тимчасовим урядом; 
• надання національним меншинам рівних політичних прав. 
Однак соціальні перетворення діячі Центральної Ради відкладали на майбутнє. 
 

Боротьба за автономію  України. І Універсал Центральної  Ради

 
Від самого початку свого створення УЦР поставила собі за мету вирішення, питання про національний устрій України, хоча можливі форми майбутньої державності змінювалися залежно від конкретної ситуації. Діячі Ради неодноразово вели переговори з урядом Росії. При цьому М. Грушевський пропонував не чекати Всеросійських установчих зборів, щоб не ставити принципове питання автономії України в залежності від розкладу в них політичних сил. Майбутнє Росії він бачив як союз держав, об'єднаних федеральними зв'язками. 
Тимчасовий уряд продовжував відстоювати позицію збереження «єдиної і неподільної Росії» і негативно відреагував на вимоги Центральної Ради. Тимчасовий : уряд заборонив скликання І Українського військового з'їзду, але 5—8 травня 1917 р. він все ж таки відбувся. З'їзд визнав Центральну Раду єдиним органом, здатним вирішити всі внутрішні питання України, і висловився за національно-територіальну автономію України і створення національних військових частин (вже весною 1917 р. були самочинно сформовані два українських полки — ім. Б. Хмельницького і ім. П. Полуботка, а також Вільне козацтво як частини самооборони з населення низки повітів Київщини, Лівобережжя й Волині. 
Враховуючи підйом національної свідомості українського народу та негативне ставлення до себе з боку Тимчасового уряду, 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з'їзді Центральна Рада оприлюднила І Універсал, який містив такі положення: 
• Автономія України у складі Росії. 
• Право УЦР проголошувати універсали — акти конституційного значення. 
• Загальнонародні, прямі рівні вибори Всенародного Українського сейму шляхом таємного голосування. 
• Відмова передавати податок в центральну російську казну, впровадження українського податку. 
• Надання широких національно-культурних прав національним меншинам України. 
Наслідком проголошення І Універсалу було утворення 15 червня 1917 р. українського уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком. До уряду входили 8 генеральних секретарств і генеральний писар. 
 
 

Події влітку—восени 1917 р. в Україні

 
Ставлення до І Універсалу з боку кадетів і дрібнобуржуазних партій, які мали вплив на Тимчасовий уряд, було вкрай негативне. Але ситуація в країні продовжувала погіршуватись, і уряд зробив спробу зняти напруження, яке склалося у зв'язку з ухваленням Універсалу. 
Делегація у складі трьох міністрів Тимчасового уряду — О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі — провела переговори в Києві і від його імені визнала Центральну раду територіальним державним органом, не чекаючи скликання Установчих зборів. Так, з липня 1917 р. був оформлений документ, названий II Універсалом. Центральна рада заявляла, що визнає повноваження майбутніх Всеросійських Установчих зборів, на яких передбачалось проголошення автономії України. У ньому також підкреслювалося, що Центральна Рада не має наміру відокремлювати Україну від Російської держави. Склад і повноваження Генерального секретаріату мав бути затверджений Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала включити до свого складу представників національних меншин України. Уряд не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем російського командування. 
Однак Тимчасовий уряд, заслухавши звіт міністрів про переговори в Києві і досягнуту домовленість, не погодився з автономією України. Невдоволений II Універсалом, який вважав своєю поразкою, він почав здійснювати наступ на український національний рух і переглянув свої обіцянки. 4 серпня Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні». В ній йшлося вже не про автономію України, а про «місцеве самоврядування», а Генеральний секретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду і мав бути призначений ним за поданням Ради. До того ж повноваження Генерального секретаріату поширювались тільки на п'ять (а не на 9) губерній — Київську, Волинську, Полтавську, Подільську і Чернігівську. Харківська, Катеринославська і Таврійська губернії залишались у віданні Тимчасового уряду. 
Все це викликало серйозні суперечності між політичними силами в УЦР. Почалися безплідні дискусії зі взаємними звинуваченнями. З ними загубилася основна мета діяльності, яка декларувалася в документах Центральної Ради — проведення активної соціально-економічної політики, а це у свою чергу призводило до втрати довіри до УЦР з боку населення. Обіцянки соціалізації землі так і залишилися гаслом. За цих умов від Центральної Ради почали відвертатися і селяни, і жителі міст, які спочатку її підтримували. 
Зростаюче незадоволення мас політикою УЦР і Тимчасового уряду сприяло посиленню впливу більшовицької партії, чиї гасла надання селянам землі, задоволення соціальних потреб робітників, укладання негайного миру дістали широку підтримку серед усіх верств населення. До того ж більшовицька пропаганда проголошувала тоді право націй на самовизначення, аж до відділення від Росії. Однак насправді це був тільки тактичний крок, бо для більшовиків, що виношували ідею світової революції, національні прагнення, в тому числі й українців, йшли врозріз з їх планами. 
Становище в країні залишалося нестабільним. Невдачі наступу російських військ влітку 1917 р. на Південно-Західному фронті поглибили загальну кризу в країні і викликали масові виступи робітників. Чим більше ускладнювалося становище і посилювалось протистояння між масовими організаціями трудящих і Тимчасовим урядом, тим більше зміцнювалися більшовицькі позиції. Більшовики прагнули захопити владу в Радах, розглядаючи їх як органи своєї влади. Тому вони висували гасло «Вся влада Радам». Майстерно маневруючи, використовуючи слабкі місця опонентів, вони цілеспрямовано вели пропаганду за проведення соціалістичної революції. 
Події, пов'язані зі спробою деяких військових сил Росії на чолі з генералом Лавром Корніловим провести у кінці серпня 1917 р. військовий переворот з метою встановлення диктатури (цю спробу було придушено), призвели до ще більшого озлоблення людей і позбавили їх віри у спроможність Тимчасового уряду навести в країні лад. Утомлені безладдям, народні маси вимагали негайних змін на краще, що влаштовувало більшовиків, які змогли здобути контроль над Радами, витіснивши звідти меншовиків і есерів (хоча їх перевага в Радах України не була незаперечною). 
 
 

 Жовтневий  переворот і Україна

 
25 жовтня (7 листопада) 1917 р. більшовики  шляхом перевороту захопили владу  в Петрограді. Тимчасовий уряд був повалений. Вони одразу ж проголосили «Декрет про мир», де містилися зобов'язання негайно укласти сепаратний мир з німцями, та «Декрет про землю», за яким поміщицька земля мала бути націоналізована без будь-якого викупу на користь поміщиків і розділена між селянами за трудовим принципом. 
Враховуючи величезне значення України, більшовики прагнули встановити контроль над її територією якомога швидше. Але це було дуже складно. Навіть у Радах великих міст України, в тому числі Харкова, Києва, Одеси, Катеринослава, не кажучи вже про містечка й села, вони не мали значної переваги або більшості. 
У Києві в цей час ситуація була вкрай заплутаною. Тут на момент перевороту існували три сили — Центральна Рада і Генеральний секретаріат, Ради робітничих і селянських депутатів, а також штаб Київського військового округу, що залишався вірним Тимчасовому урядові. Першими наважилися на виступ більшовики. 30 жовтня під їх керівництвом робітники Київського заводу «Арсенал» та інших підприємств підняли повстання проти органів Тимчасового уряду. Центральна Рада спочатку стала на очікувальну позицію. Але у вирішальний момент, незважаючи на свої антибільшовицькі настрої і вбачаючи головного суперника в Тимчасовому уряді, який ставив їй перепони у відбудові Української державності, підтримала повстанців, підкріпивши їх вісьмома тисячами бійців. Військові сутички, у яких перші дві сторони серйозно підірвали свої сили, дозволили УЦР, що опиралася на власні військові формування, прийти до влади. 
Але співробітництво українських сил з більшовиками виявилося нетривалим. 
 

III Універсал Центральної  Ради

 
7 листопада 1917 р. був ухвалений  III Універсал Центральної Ради, що  мав такий зміст: 
• проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі 9 губерній; 
• збереження федеративного зв'язку УНР з небільшовицькою Росією; 
• збереження влади УЦР і Генерального секретаріату до скликання Українських Установчих зборів; 
• ліквідація приватної власності на землю, передача землі селянам без викупу; 
• можливість підписання миру з Німеччиною та її союзниками; 
• підтвердження демократичних прав і свобод; 
• введення 8-грдинного робочого дня, гарантія заробітної плати і вирішення трудових конфліктів через профсоюзи; 
• гарантія національно-культурних прав національними меншинами; 
• проведення в майбутньому судової реформи і ліквідація смертної кари. 
Те, що у III Універсалі містилася соціально-економічна програма, схожа на більшовицьку, пояснювалося тим, що УЦР прагнула знайти підтримку в масах і тим самим звести нанівець агітацію більшовиків., 
Однак соціально-економічна програма Центральної Ради не була послідовно реалізована: проведення аграрної реформи відкладалося до скликання Українських установчих зборів. Не були стабілізовані фінанси, не був установлений контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці ставилися до нього вороже. 
 
 

 Війна більшовицької  Росії проти УНР. IV Універсал УЦР

 
 
Проголошення УНР не відповідало  цілям створення більшовиками пролетарської  держави. Тому вони у будь-який спосіб прагнули усунути від влади УЦР  і почали готувати в Києві нове повстання, очолюване створеним  ними військово-революційним комітетом. Але повстання було зірване вірними  Центральній Раді військами, які 30 листопада  оточили казарми збільшовизованих частин, роззброїли їх і під охороною відправили в ешелонах в Росію. За цих умов більшовики не відмовились  від спроб захопити владу мирним шляхом і взяли курс на скликання  Всеукраїнського з'їзду Рад, що міг  об'єднати незадоволених політикою  Центральної Ради. Однак надії  більшовиків на цей з'їзд не виправдалися. Більшість його депутатів перебувала під впливом українських партій. Жодна з більшовицьких пропозицій не пройшла і вони змушені були покинути з'їзд і переїхати до Харкова. Таким чином, захопити владу  в Україні силами місцевих більшовицьких  сил не вдалося. Тому вкрай необхідним було пряме військове втручання  з боку радянської Росії. 
Для нього існувало кілька приводів. Крім того, що в Україні роззброювались збільшовизовані частини, Петроград дратувало ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків, які на чолі з отаманом О. Каледіним не визнали радянську владу і почали проти неї збройну боротьбу. Центральна Рада дозволила пересування з фронту на Дон козачих частин, вважаючи їх однодумцями у боротьбі за майбутній федеративний устрій. Одночасно Генеральний секретаріат вирішив припинити постачання хліба в Росію. 
У таких умовах 4 грудня 1917 р. УЦР отримала телеграму Раднаркому за підписом В. Леніна та Л. Троцького. Цей документ називався «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради». Згідно з цим маніфестом УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати за 48 годин такі ультимативні вимоги: 
• відмовитись від створення Українського фронту; 
• не пропускати через українську територію частини з фронту на Дон (до Каледіна), на Урал та інші місця; 
• допомагати більшовицьким військам на Південному фронті у боротьбі з Каледіним; 
• припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні; 
• відновити постачання хліба в Росію. 
Ці вимоги були відкинуті українською стороною, після чого війни між більшовицькою Росією та УНР уникнути було неможливо. 
Вже 8 грудня 1917 р. ударом з Бєлгорода більшовицькі сили, очолювані В. Антоновим-Овсієнко, зайняли Харків. З 9 грудня тут почав роботу з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну, до якого приєдналися більшовики, що прибули з Київського Всеукраїнського з'їзду рад. Разом вони проголосили себе «Всеукраїнським» з'їздом рад, який 12 грудня 1917 р. проголосив радянську владу в Україні, а УНР — «федеративною частиною Російської Республіки». Одночасно з-під юрисдикції УНР були виведені промислово розвинуті регіони. Було проголошено утворення безпосередньо підпорядкованої Петрограду Донецько-Криворізької республіки із центром в Харкові. 
На Харківському з'їзді був обраний Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК), який утворив уряд — Народний секретаріат, що був майже повністю більшовицьким. 
Ситуація ускладнювалась тим, що авторитет Центральної Ради в суспільстві почав різко падати, оскільки в соціально-економічній сфері реформи практично не відбувались, їй ні на кого було спертися в протистоянні більшовицькому уряду. Влітку 1917 р. Центральна Рада, спробувала сформувати 300-тисячну українізовану армію, однак після жовтневого перевороту більшість солдатів розійшлася по домівках, а частина перейшла на бік більшовиків. Усе це призвело до того, що 30-тисячна більшовицька армія з середини грудня успішно просувалася в глиб території України. Спроби затримати її зазнавали поразки. Однією з таких спроб був бій під станцією Крути 16 січня 1918 р., де наступаючим більшовицьким силам спробував протистояти загін українських студентів та гімназистів, що не були навчені військової справи. Ця спроба закінчилася трагічно, майже всі бійці цього загону загинули. Крутівська трагедія була свідченням військової неспроможності УЦР та її злочинної недбалості. «Студентський курінь», що формувався у будинку Педагогічного музею, де перебував сам М. Грушевський, складався з необстріляної молоді. Тому керівництво УЦР мусило передбачати, чим може скінчитися військова сутичка з більшовиками. Проте воно відправило на фронт цих хлопців, загибель яких цілком на совісті УЦР. 
  В умовах погіршення військово-політичної ситуації 9 (22) січня 1918 р. УЦР ухвалила свій IV Універсал, який проголосив незалежність УНР. 
 
Однак було вже пізно. Більшовицькі війська захопили Полтаву, Чернігів, просувалися на Київ. 26 січня 1918 р. після кількаденного обстрілу міста більшовицькі війська, очолювані М. Муравйовим, захопили Київ, а Центральна Рада з вірними їй військами була витіснена на Правобережжя і контролювала лише незначну його територію. Хибно було б представляти війну УЦР з більшовиками як зовнішню агресію з боку Росії, оскільки на боці більшовиків проти УНР воювала значна кількість українських жителів. Отже цей конфлікт був першим спалахом Громадянської війни в Україні. 
Поразка УЦР у війні з більшовиками була зумовлена як її неспроможністю проводити соціально-економічні перетворення, так і невдалою військовою політикою, а також ефективністю більшовицької пропаганди та політичним ділетантизмом багатьох українських лідерів. 
 Більшовицька влада в Україні в кінці 1917 - на початку 1918 р. 
 
 
Перші кроки радянської влади в Україні були відзначені червоним терором, спрямованим проти прибічників Центральної Ради, офіцерів, юнкерів, або навіть підозрюваних у співчутті українському національному рухові. На початку 1918 р. в Києві було розстріляно від двох до п'яти тисяч осіб. Такі ж розправи прокотились і по інших містах і селах України. 
Була ліквідована вся система адміністративних установ Тимчасового уряду і Центральної Ради. Вся влада була передана революційним комітетам (ревкомам) або військово-революційним комітетам. Місцеві ради розпускались або підпорядковувались ревкомам. 
Народний Секретаріат УНР здійснював контроль лише над територією, визначеною у свій час «Тимчасовою інструкцією Тимчасового уряду Генеральному секретаріату». Тривав поділ українських земель. Крім Донецько-Криворізької, були створені також окремі Таврійська (в Криму) і Одеська республіки, що відрізали радянську УНР від Чорного та Азовського морів. Частина українських земель на сході увійшла у Донську республіку. 
В економіці влада впроваджувала надзвичайні заходи. Була взята під контроль банківська сфера. Більшовики забороняли здійснення будь-яких банківських операцій, почались конфіскації золота в монетах і злитках. Для ліквідації фінансової кризи проводилися конфіскації, об'єктами яких стали представники заможних верств населення. Почалася націоналізація великих підприємств, а разом із нею погромна конфіскація землі у поміщиків. Одночасно відновилося вивезення українського хліба в Росію. Нерідко, займаючись хлібозаготівлями, більшовики проводили реквізицію і селянського зерна.