Україна в період пршої світової війни

 Брестський  договір УЦР з Німеччиною та  її союзниками

 
 
Встановлення в Україні радянської влади відбувалося в умовах переговорів  про мир, що почали більшовики з німцями  та їх союзниками у Бресті 9 грудня 1917 р. Ці переговори поставили Центральну Раду у складне становище, оскільки її діячі побоювались, що в разі підписання мирної угоди більшовиків з німцями  ніким не визнана Україна може стати розмінною монетою для  більшовиків і трофеєм переможців. Тому 25 грудня 1917 р. делегація УЦР  на чолі з Г. Голубовичем прибула  до Бреста і розпочала самостійні переговори з країнами Четвертного  блоку. 27 січня (9 лютого) 1918 р. між УНР, Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. Стан війни між Україною і державами австро-німецького блоку  припинився. Німеччина і Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов'язалися  допомогти їй відновити контроль над всією територією держави, звільнити  її від більшовиків. Зі свого боку уряд УНР обіцяв поставити в Німеччину  і Австро-Угорщину 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів м'яса, велику кількість  інших видів продовольства. 
У лютому 1918 р. німці розпочали широкий наступ на Україну. В ньому брали участь і загони УНР. 2 березня 1918 р. в Київ увійшли загони Присовського і Петлюри, повернулися члени Центральної Ради. Наступного дня в місто увійшли німецькі війська. Спроби більшовиків врятувати від німецької окупації свої маріонеткові республіки в Україні (Донецько-Криворізьку, Одеську і Таврійську) не мали успіху, бо ці утворення не були визнані німцями. 
З березня 1918 р. був укладений Брестський договір між радянською Росією та країнами Четвертного блоку, за яким перша визнавала німецьку окупацію України та зобов'язувалась укласти мир з УНР. Ліквідація радянського ладу визначила долю Народного секретаріату, який був розпущений. Замість нього було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою на території України на чолі з Миколою Скрипником. 
 
 
 

 БОРОТЬБА ЗА  ЗБЕРЕЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ  1918-1920 рр.

Падіння Центральної  Ради

Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася  республіканська форма правління: всі державні акти підписувалися  від імені УНР. Але її авторитет  серед населення падав. Заможні  верстви були невдоволені соціалістичною фразеологією Ради, проголошенням нею  націоналізації великої земельної  власності, безпорадністю у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки УЦР наділити селян землею перетворяться  на пусту декларацію. 
Одночасно між Центральною Радою та німецькими окупаційними властями назрів конфлікт. Німцям потрібен був хліб. УЦР була неспроможна забезпечити вивезення продовольства в Німеччину, а також налагодити роботу транспорту. В такій ситуації кайзерівські чиновники почали активно втручатися в діяльність українського уряду. 
Поступово складалася ситуація для усунення Центральної Ради з політичної арени. В закулісних переговорах із цього приводу брали участь консервативні українські політичні групи, офіцери українізованих частин та Вільного козацтва. Вони увійшли в контакт з німецьким командуванням, для якого встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства. 
Республіканський режим в Україні був ліквідований 29 квітня 1918 р., коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала УЦР. Одночасно на Всеукраїнському з'їзді землеробів було вирішено ввести монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України був проголошений генерал Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України початку XVIII ст. 
 
 

 Внутрішня  і зовнішня політика П. Скоропадського

 
У своїй політиці гетьман П. Скоропадський  спирався на консервативні політичні  кола, великих землевласників, військових та окупаційні німецько-австрійські  війська. 
Державотворча політика гетьмана почалася зі зміни назви держави: УНР перейменовувалась в Українську державу. Гетьманові належала законодавча (видання законів, універсалів) і виконавча влада (формування і контролювання уряду — Ради міністрів). Але побудувати державну владу на основі рівної участі всіх верств суспільства в політичному житті не вдалося. 
Гетьманська аграрна політика ґрунтувалася на відновленні приватної власності на землю, яку можна було продавати і купувати. Передбачалося передати землю великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно і земля, конфісковані Центральною Радою, повертались поміщикам. Вони мали право використовувати примусову працю селян, їх знаряддя праці під час збирання врожаю, примушувати селян силою виконувати будь-яку роботу. 
Політика гетьманського уряду щодо робітників також була консервативною. Власники підприємств дістали право збільшити робочий день до 12 годин, знижувати і нерегулярно видавати заробітну плату, не виконувати умов трудових договорів. Права професійних спілок обмежувались, страйки було заборонено. 
Гетьманському урядові на певний час вдалося відновити свободу торгівлі і підприємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і підприємців. Була відновлена робота залізниць. Фінансова реформа була спрямована на введення національної грошової одиниці розміщення українських капіталів в німецьких банківських установах. Метою військової реформи було створення національної армії в 300 тис. бійців і реформування військових частин Запорізької і Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. 16 жовтня 1918 р. гетьман видав Універсал про відродження козацтва в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Проте створити багатотисячну армію, як і флот, не вдалося, бо цьому заважала німецька окупаційна влада. 
Національна політика П. Скоропадського почалась з утвердження законів про розширення громадянських прав усіх, хто на той час проживав в Україні, якщо вони дадуть клятву на вірність Українській державі. 
Найбільш вдалою і послідовною була політика у сфері культури, пов'язана з іменем міністра освіти М. Василенка. Був ухвалений закон про обов'язкове вивчення української мови, історії і географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл і гімназій, у Києві і Кам'янець-Подільському були відкриті українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси були відкриті кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Були відкриті Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, історичний музей. 
Зовнішньополітичний курс Української держави був спрямований на підтримання дипломатичних стосунків з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, радянською Росією, а восени 1918 р. — з Великобританією і Францією. 
Однак гетьманська диктатура мала дуже слабку соціальну базу. Її вважали незаконною українські ліві партії, а також селяни і робітники, чиї інтереси відкрито порушувались в Українській державі. 
 
 

 Політичні  партії в умовах гетьманського  режиму

 
Корінні зміни в Україні поставили  в нові умови українські політичні  партії. В цей час відбулася  реорганізація більшовицьких партійних  організацій в Україні. У червні 1918 р. вони були об'єднані в Комуністичну партію (більшовиків) України (КП(б)У). Але ця партія не була незалежною, оскільки виступала складовою частиною Російської Комуністичної партії (більшовиків) (РКП(б)). Першим секретарем ЦК КП(б)У був обраний Г. П'ятаков. Для керівництва повстанським рухом в Україні на І з'їзді КП(б)У (червень 1918 р.) був обраний Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК). 
Утвердження в країні консервативних порядків викликало невдоволення серед українських національних партій. Але при цьому в лавах УСДРП та УПСР утворились розбіжності щодо перспектив подальших дій, наслідком чого було посилення в цих партіях розшарування. Ще до гетьманського перевороту від українських соціал-демократів відділилася група лівих, які зблизилися з більшовиками і були прийняті в КП(б)У. У травні 1918 р. стався розкол в УПСР, ліва частина якої виділилася в партію боротьбистів (за назвою свого центрального органу — газети «Боротьба»). Боротьбисти виступали за відновлення радянської влади в Україні і таким чином наблизились до КП(б)У. Однак між боротьбистами і більшовиками існували великі суперечності у питанні про національне самовизначення України. Боротьбисти прагнули створення незалежної від Росії радянської України, що мала знаходитися з РРФСР у дружніх стосунках. 
 
 

 Боротьба проти  гетьманського режиму та його  повалення

Утиски гетьманським режимом  інтересів селян і робітників обернулися антигетьманськими пробільшовицькими  повстаннями, які розпочалися вже  влітку 1918 р. і набули особливого розмаху  на Київщині. На боротьбу проти повсталих  були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони перейшли до партизанських методів боротьби, а частина їх відійшла на Лівобережжя  і зупинилася в «нейтральній зоні» (територія, на якій, згідно з Брестським договором, не мали права розміщуватись  радянські і німецькі війська), де на їх базі почалось формування двох партизанських  дивізій, що підтримувалися радянською Росією. На Катеринославщині й у  Північній Таврії повстанський рух  мав анархістське і забарвлення. Він був очолений Нестором Махно, що вважав себе анархістом-комуністом та виступав за відновлення радянської влади, але в особливому розумінні: ради в усьому мали були підконтрольні місцевому населенню і повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу з центру. У жовтні 1918 р. махновці, що мали активну підтримку селян, зайняли Гуляйполе. Вони стали значною силою, з якою гетьманському режиму та німецьким властям треба було рахуватися. 
На початку листопада 1918 р. в Німеччині перемогла революція, яка значно вплинула на перебіг подій в Україні. 13 листопада РРФСР анулювала Брестський договір, у тому числі й його умови щодо України. Під прикриттям новоутвореного маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П'ятаковим більшовицькі війська, у складі яких були сформовані в «нейтральній зоні» українські дивізії, з півночі почали наступ на територію України. 
В умовах кризи гетьманського режиму, що загострився восени 1918 р., українські соціалісти (УСДРП і УПСР) створили Український Національний союз (УНС), який очолив В. Винниченко. Союз був в опозиції до гетьманського режиму і його союзників в Україні. До того ж розвиток подій — революція в Німеччині, розклад окупаційного режиму, зростання повстанського руху — викликали зміну політичної орієнтації в урядових колах. 14 листопада П. Скоропадський опублікував грамоту про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Цей крок гетьмана був сприйнятий в УНС як відкритий перехід на бік великодержавної контрреволюції і зрада ідеї самостійності України. 14 листопада 1918 р. УНС, що почав планувати збройне повстання, створив Директорію УНР, до якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, О. Макаренко. Спираючись на штаб найбільш дієздатної української армії — корпус січових стрільців, Директорія виступила із зверненням до походу на Київ і закликала населення до зброї. Керівникам Директорії вдалося підняти селян, обурених діями гетьмана. 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські сили, що складалися переважно з російських офіцерських загонів, були розгромлені. Повстанські війська оточили Київ. 14 грудня Скоропадський зрікся влади і виїхав у Німеччину. 18 грудня Директорія зайняла Київ. 
 
 

 Політика Директорії

 
 
Політика нового режиму не була послідовною. На початку існування Директорії на розробку її політичної лінії активно  впливав В. Винниченко, представник  лівого крила УСДРП. Призначений  головою Ради Міністрів В. Чеховський також був лівим українським  соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв  помірковані кола УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного  впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих  проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну  і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант радянської влади. Влада  на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада  в УНР належала Трудовому конгресу, що обирався трудовим населенням без  участі поміщиків і капіталістів. 
23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не зміг ухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу. 
Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути гетьманський режим і прийти до, влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що поширювало анархію в Україні. 
До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що схилялись до встановлення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних реформ. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. Через це жодне соціально-економічне питання не було ним вирішене. Так у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру конфіскувати землі к поміщиків, Директорія обумовила це численними застереженнями, які захищали інтереси поміщиків. Директорія проголосила: 
• відновлення УНР без влади Центральної Ради 
• проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю 
• держ. контроль над виробництвом і розподілом продукції 
• відновлення 8-годинного роб. дня 
• право на профспілки і страйки 
У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв'язки УНР, яку визнали Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжувала свою збройну інтервенцію з півночі. Невдалою виявилась і спроба Директорії порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею ж про антибільшовицький союз зайшли у глухий кут. Причини такі: по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як різновид більшовизму, проти якого вона вела боротьбу; по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху, який у національному питанні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти існування незалежної України. 
Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з Директорії та уряду УНР радикальних елементів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про боротьбу з більшовиками справа не пішла. 
 
 

 Поразка Директорії  і встановлення більшовицького  контролю над Україною у 1919 р.

На тлі війни проти  більшовиків відбувалось подальше розшарування у стані Директорії. Радикальні елементи в ній все  більше віддалялись від поміркованого  крила. У січні 1919 р. угоду про  спільну боротьбу проти Директорії уклали з більшовиками боротьбисти. На більшовицьку платформу також  стала група українських соціал-демократів на чолі з Ю. Мазуренком та М. Авдієнком. На бік радянських військ перейшли повстанські загони, що діяли на Полтавщині, на чолі з отаманом Григор'євим. Проти Директорії ще у грудні 1918 р. виступили загони Нестора Махна. У тилу УНР розпочалася анархія. В армії набула поширення «отаманщина». Отамани відмовлялися виконувати накази центрального уряду і діяли свавільно. Селяни-повстанці, що з піднесенням  бились проти гетьманських військ, розійшлися по домівках, не маючи жодного  бажання захищати УНР, що зволікала  з проведенням соціально-економічних реформ. Усе це знесилювало Директорію зсередини у боротьбі з більшовиками. 
Тим часом у січні 1919 р. радянські війська здійснили успішний наступ на Лівобережній Україні. Ними були захоплені Чернігів, Полтава, Катеринослав. Військові дії перейшли на Правобережжя. 5 лютого Червона армія увійшла в Київ. У березні 1919 р. війська Директорії, очолювані С. Петлюрою, були повністю розбиті і притиснуті до румунського і польського кордонів. 
 
 

 Західноукраїнська  Народна Республіка

 
 
Під впливом революційних подій  в Росії; проголошення УНР та посилення  державної кризи Австро-Угорщини в кінці Першої світової війни  активізувався національно-визвольний рух у Західній Україні. 
18—19 жовтня 1918 р. у Львові була створена Українська Національна Рада (УНРада), до якої увійшли головним чином депутати Австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, Української держави і стала керівним органом західноукраїнського національного руху. УНРаду очолив Є. Петрушевич. Більшість її членів мали надію, що імперський уряд мирним шляхом передасть їй владу в краї. Але в цей час відновлювалася польська держава, і польські політики вважали Східну Галичину споконвічно польськими землями. За цих умов група радикально налаштованих членів УНРади 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Дмитром Виговським і 1 листопада 1918 р. підняла повстання, зайнявши Львів та інші міста Східної Галичини. Рада проголосила створення Української держави на західних землях. 9 листопада був сформований уряд — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Президентом нового державного утворення став Є. Петрушевич. 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого новостворена держава дістала назву Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Державотворчий процес в ЗУНР був підкріплений виборами в законодавчий орган влади — Українську Народну Раду. 
Уряд і президент ЗУНР у соціально-економічній галузі провадили більш помірковану політику, ніж діячі Східної України. Ця політика була спрямована на виведення країни з глибокої соціально-економічної кризи і передбачала такі заходи: 
• монополізація продажу зерна, тютюнових виробів, спирту і сільськогосподарської продукції; 
• співробітництво з кооперативними і фінансовими організаціями; 
• початок відбудови залізничного транспорту, що постраждав внаслідок воєнних дій у Першу світову війну; 
• введення в обіг національної валюти — гривні й карбованця; 
• ухвалення у квітні 1919 р. закону про аграрну реформу, яким передбачалося ліквідувати крупне землеволодіння (головним чином польське) та розділ землі між малоземельними та безземельними селянами. 
Однак керівники ЗУНР не наважились взяти під контроль нафтодобувні промисли, оскільки більшість родовищ належали іноземцям, не вдалося зупинити інфляцію, повністю реалізувати робоче законодавство. 
Найголовнішим завданням уряду ЗУНР було об'єднання західноукраїнських земель із Східною Україною в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт об'єднання було урочисто проголошено у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. Відповідно до нього ЗУНР входила до складу УНР на правах автономної Західної області УНР (ЗО УНР). Однак цей документ залишився тільки декларацією. Об'єднання УНР і ЗУНР мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були опрацьовані правові умови виконання договору, він не був ратифікований законодавчими органами обох держав. 
Фактично вся діяльність ЗУНР відбувалася на тлі конфлікту з Польщею, який швидко переріс в українсько-польську війну. У листопаді польські сили в Галичині, швидко оговтавшись після українського повстання, вдалися до дій у відповідь. У Львові, де перебували українські і польські сили, почалися вуличні бої, у яких перевагу здобули поляки. 11 листопада українські сили залишили Перемишль, 21 листопада — Львів. У грудні польські війська контролювали 10 із 50 повітів, у яких була проголошена ЗУНР. В цей самий час румуни окупували більшу частину Буковини, а угорці укріпили контроль над Закарпаттям. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. В умовах конфлікту з поляками уряд ЗУНР зміг сформувати регулярну і боєздатну Українську Галицьку армію (УГА), але декілька спроб відбити у польських військ Львів успіху не мали. У березні 1919 р. УГА втратила ініціативу і поляки цим скористалися. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшла польська армія генерала Й. Геллера. УГА під тиском цієї армії змушена була відступати. У такій ситуації уряд ЗУНР надав президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження, проголосивши його диктатором. Було замінене керівництво армії (попереднього командувача генерала Омеляновича-Павленка замінив генерал Греков). Зміцнивши УГА, він з 7 червня 1919 р. перейшов у наступ, результатом чого стало визволення значної частини Галичини. Однак надалі далася взнаки майже подвійна перевага поляків. Вони розпочали контрнаступ. УГА було притиснуто до ріки Збруч і її залишки перейшли на територію УНР.