Трипілська культура

Школи, Колегії, Академії, університети. Як витікає з досліджень І.Крип’якевича [1], спадщиною по княжій добі в Україні  залишилася нижча, початкова школа. Можливо, певне відставання від  Європи, де вже розвинулася система  колегіумів (середніх шкіл), можна пояснити тривалою боротьбою України-Руси з  монголо-татарським світом.

Реформа української школи відбулася  у XVI-XVII ст. Головною її ознакою було виникнення та поширення в Україні  колегіумів та академій і університетів. Спершу це були, головним чином, грецько-слов’янські  школи, на кшталт гімназії при Успенському  братстві у Львові, заснованої у 1586 р. В ній панувала не “проста мова”, а “словенська”, грецька та латинська. Традиційно грецькій мові надавали особливої  уваги. Вивчали вищі ступені літературної освіти: поетику та риторику, початки  математики, основи астрономії, музики, співу, малювання. Мережа колегіумів в  Україні XVII ст., особливо Західній, вже  досить густа – вона охоплює Перемишль, Рогатин, Галич, Городок, Комарно, Замостя, Холм, Люблін, Берестя, Пінськ, Луцьк, Кам’янець  на Поділлі, Київ, Новгород-Сіверський, Віленськ, Львів пізніше Чернігів, Харків, Переяслав [8] та ін. У 1576 р. на Волині в м.Острозі князем К.Острозьким була відкрита перша вища школа в  Україні – Острозька Академія. Її наукові сили були з Греції, Риму, Польщі та України.

У 1632 р. постала широко відома світової слави Києво-Могилянська Академія в Києві. П.Могила, який був основним промотором реформи вищої школи, прийняв структуру і організацію  єзуїтських шкіл, які тоді стояли найвище  у Європі. Навчання відбувалося в  семи класах: 1.Інфіма; 2. Граматика; 3.Синтаксима; 4.Піїтика; 5. Риторика; 6 і 7 - філософія. 8 - 12 Богословські науки. В 1-3 класах вчили  основ латинської мови, граматики, а  після 5 кл. спудеї повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, дещо з наук про Землю та космос. Це по суті була вища світська освіта. З 1690 р. в Академії зорганізовано вищі богословські студії.

У 1661 р. було створено Львівський університет  у складі філософського, юридичного, медичного та теологічного факультетів. Другою ознакою реформи української  освіти у XVI-XVII ст. стала її латинізація. Латинська мова стає в Європі мовою  міжнародною, особливо в науці. Вона широко вживана в Речі Посполитій, з якою тісно пов’язана Україна. Актуальність введення латини український  вчений і церковний діяч Сильвестр  Косів у своєму “Екзегезисі” аргументує так: “Яка потреба латинських шкіл у нашому народові? Передусім та, щоб нашу Русь не називали глупою Руссю. Учитесь, говорить обмовець, по-грецькому, а не по-латинському. Добра рада, але вона корисна в Греції, а  не в Польщі, де латинська мова має  великий ужиток. Поїде бідака русин  на трибунал, на сойм, на соймик, до гроду, до земства - без латини платить вини. Бо без неї немає ні судді, ні возного, ні ума, ні посла...”. Отже, в цей час  вплив грецької освіти, мови, традицій в Україні-Русі зменшується на користь  впливу Західної Європи, латинізованого світу.

Третьою ознакою реформ в українській  освіті доби козаччини можна вважати  надзвичайну різноманітність форм та типів шкіл. Серед найбільш розповсюджених треба назвати братські школи, засновані  релігійними та культурно-просвітницькими  об’єднаннями українських міщан - “братствами”. Таких шкіл в розглядуваний період донецький дослідник П.Мазур нараховує 24 [9]. Не менш розповсюдженими були й  козацькі (полкові) школи загальним  числом 25 [9] та козацькі січові школи. Їх зафіксовано, зокрема, в Стародубі, Глухові, Острозьку, Охтирці, Харкові, Ізюмі, Сумах, Чернігові, Ніжині, Ромнах, Яготині, Лубнах, Миргороді, Переяславлі, Полтаві, Черкасах, Кременчузі, Києві, Фастові, Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Чигирині, Умані, Брацлаві, Кальнику тощо. Крім того, на Гетьманщині, Запорізькій  Січі, Слобожанщині були лірницькі (кобзарські) школи (4), національні школи інших  народів – вірменські (3), грецькі (2), школи при різних релігійних общинах  – католицькі (3), монастирські (3), кальвіністів (4), лютеран (5), василіан (7), єзуїтських колегіумів - 13. Що ж до шкіл початкового  навчання, то їх статистика оцінюється такими цифрами. В 1740-1747 рр. за даними перепису населення в семи полках Гетьманщини - Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Миргородському було на 1099 поселень 864 початкові школи. Особливо добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. У чотирьох полках Слобідської України було 124 початкових школи

При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася  створенням і підтриманням освітньої  системи шкільництва. Так в листі  від 17 березня 1632 р. Гетьман Іван Петражицький пише: “Яко завше з предків своїх  військо запорізьке звикло чинити стараніє ... аби науки або цвіченя в  письмі святому ку подпорі благочестя нашого...”

Отже, освітня система України  часів козаччини була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи – коле-гіуми, спеціальні школи, вищі школи – академії, університети. Ця освітня система діяла ефективно, забезпечивши практично повну грамотність  населення, про що, зокрема, свідчать закордонні джерела (див. “Денник” Павла  Алепського), а також вітчизняну вищу освіту для гетьманів, козацької  старшини, українських науковців.

Четвертою ознакою, яку ми здається, виділяємо вперше для цього періоду  українського науково-освітянського  процесу, є активне зацікавлення точними і навіть прикладними  науками. Власне тут ми ступаємо на зовсім малодосліджену територію з  масою вкорінених, але вже геть застарілих стереотипів про порівняну  бідність української науки і  культури доби козаччини працями  у сфері точних наук. І щоб їх позбутися, необхідне ґрунтовне  опрацювання творчої спадщини професорів Острозької та Києво-Могилянської академій. Наведемо тільки один, але показовий, приклад. У сфері наук про землю, з гірництва, мінералогії тощо склався  чіткий стереотип про практичну  відсутність робіт українських  авторів XVII-XVIII ст. з цієї тематики. Так, майже всі не тільки радянські, а  й сучасні українські підручники і посібники з гірництва справедливо  посилаються на праці основоположника  російської науки Михайла Ломоносова (1711-1765), але залишають “за кадром”  більш ранній доробок у цій  галузі видатних українських вчених минулого, скажімо ректора Києво-Могилянської Академії Феофана Прокоповича (1681-1736), який ще у 1705-1709 рр. читав у Могилянці  лекції “про елементи”, “про землю”, цикл лекцій “про досконалі змішані  неживі тіла – метали, камені та ін.”, “про корисні копалини” тощо. За свідченнями сучасних дослідників  і перекладачів надбань Києво-Могилянськох академії (Микола Симчич та інш.), елементи прикладних наук про Землю зустрічаються  і в інших видатних могилянців, зокрема у Інокентія Гізеля. Це питання є, звичайно, предметом окремого дослідження. Тут же ми тільки означуємо  проблему, зауважимо, що в царині досліджень витоків та історії розвитку вітчизняних  точних і прикладних наук спостерігаємо  майже вакуум. Водночас, такі велетні  української наукової школи як Володимир  Вернадський (1863-1945), відомий мінеролог, автор одного з найбільших у світі "мінералогічних словників" Євген  Лазаренко (1912-1979), - який, до речі, у своїй  праці наводить десятки і сотні  старовинних українських назв мінералів, - та багато інших не могли з’явитися  і сформуватися як видатні вчені  без вікових вітчизняних наукових традицій в галузі точних наук.

7. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.

Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського  собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою  великої державної ваги, керував  нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей — митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих — заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші).

На стіні під арками хорів  містилася велика композиція з зображенням  Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 голландський художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису XI ст.

У прямому зв'язку з введенням  християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У «Києво-Печерському патерику» описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування».

Поява мистецтва книжкової мініатюри  збігається з появою найдавніших  писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими  ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матвія, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення за так званим радзивілівським літописом XV століття, який є списком з рукопису XIII століття. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу.

Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва — техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (XI століття), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами «з золота з емаллю і з срібла з черню».