Трипілська культура

• Культура Стародавньої Греції
• Культура Стародавнього Риму

В античності порівняно з  давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи  мають свої особливості. На політичне  й релігійне мислення, філософські  та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.

"Античний" (від лат. antios) означає  "давній". У працях істориків  античним світом традиційно називають  суспільства Стародавньої Греції  та Стародавнього Риму з IX ст. до н. е. по V ст. н. е. У наш  час поняття античності поширюється  також і на крито-мікенську  епоху (III—II тис. до н. е.), так  звана егейська культура, яка  існувала на о. Крит, островах  і узбережжі Егейського моря  та в материковій Греції. Розквіт  її (2100—1500 рр. до н. е.) супроводжувався  створенням високохудожніх архітектурних пам'яток, керамічних виробів тощо. Деякі елементи цієї культури виявлено на території найдавніших землеробських племен Трипілля. Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Погляд на людину як на унікальне  явище природи, повага до особистості  громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм, — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни  уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

У розумінні сучасної науки термін «античність» — це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець 3-2 тисячоліття до н. е.) і до падіння Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (5 століття н. е.). Відповідно існують поняття античної філософії, античного мистецтва, античної літератури тощо. Буквальний переклад слова «античний» з латинської — «стародавній». В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати «антиками». Пізніше у Франції виникло вже власне поняття «античність» — для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився.

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього  Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури — освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від  інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.

Культу́ра Старода́внього Ри́му — другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик, автор фундаментальної 40-томної «Загальної історії» Полібій, який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей давньоримської культури: «Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне». Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси — практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини — римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої «домашні» звичаї. Динамізм римської культури — така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал обумовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної.

2. Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло  до Х віку і ремесло. Виготовленням  виробів із заліза і кольорових металів  займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У  Київській Русі склався переказ  про братів-ковалів, які перемогли  в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових  валів” - оборонних споруд навколо  Києва (довжина їх в Україні –  понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У  Х ст. майстерність київських ковалів  і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ  за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і  мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме  складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри  обробки шкір. Недаремно в усній  народній творчості склалися оповіді  про кожем'як - людей умілих, сильних  і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в  давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри  займали в містах цілі вулиці. Щоб  виготувати свій виріб від початку  до кінця, кожний з майстрів повинен  був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині  общини, так і між племенами  та землями. Згодом зародилися товарно-грошові  відносини. Про це свідчать скарби срібних  римських, візантійських і арабських  монет. До речі монети візантійських  імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і  Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами  на Замковій горі, послужили одним  з доказів дати виникнення Києва  принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі  сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в  давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.

Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і  Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли  свої і східні товари.

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян “замість міст ліс  і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою - “країною міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської  держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців”.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання  первісних відносин. Хоч економічною  основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж  мала сім'я найближчих родичів починає  відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство  зустрічалося рідко.

Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали  наділи землі общинникам). За спостереженнями  середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше  традиційне (звичаєве) право було нелегко  замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.

Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання  суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і  загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських  дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а князеві слави” в набігах  на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь  київський Святослав відмовив у  проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.

Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну  від середньовічних рицарів, у слов'янських  воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні  і безстрашні. У IX-X ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу  або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни  уміло влаштовували засідки, могли  довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді  вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі  зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин Порфірородний  наставляв своїх спадкоємців  уникати великих зіткнень з Руссю  і особливо - не допускати її союзу  з кочовиками. Вже у VI ст. руські князі  мали вітрильно-весельні кораблі, які  досягали берегів Візантії. З перетворенням  князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово  стає частиною державного апарату.

3. Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища  природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним  божеством був Перун - бог блискавки  і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло  блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується  в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над  Змієм іде дощ і очищає землю  від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог  сонця (іноді місяця); Симаргл - бог  підземного світу, як він здебільшого  трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького  та давньоримського, було порівняно  мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна  назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка  в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Відмітною рисою є і слабко виражений  антропоморфізм богів: вони мало схожі  на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств  виконувалися частіше за все з  дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені  досі сперечаються, кого ж саме він  зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український  філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах  річок і т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце  і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися  вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше  один з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств – прийняті ритуали  жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості  втілювали в дохристиянських  народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух  літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі  духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і  заборон.