Трипілська культура

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій  розвитку уявлень про світ. Як і  інші народи, вони вірили у пекло, небесну  твердь, центр світу ("світове  дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних  слов'ян не була, очевидно, такою ж  невідворотною, як фатум у древніх  греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися  на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком  державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській  Русі відбулися вже після прийняття  християнства.

У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських  племен. Принциповим рубежем у  розвитку культури стало прийняття  християнства. Значним був вплив  візантійської культури. На відміну  від Західної Європи, на Русі держава  не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна  тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни  Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися  у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала  відновлення політичної єдності.

4. У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр. 
Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: "І приносив їм жертви, називаючи їх богами, - говориться в "Повісті временних літ", - і поганилася кров'ю земля Руська і горб той". Те ж саме робилося й у Новгороді. 
Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії - на відміну від західноєвропейських країн - церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами. 
Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського “варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови. 
Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки. 
Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні  християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало  ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну  від церковних людей, жили передусім  за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя  перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою  фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали  аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для  ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий  піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство. 
Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. 
Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

5. Важливим явищем культурного  життя Київської Русі стала  поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної.  Виникнення і розвиток давньоруської  літератури тісно пов'язані з  соціально-економічними, політичними  та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх  сферах суспільного життя.  
Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі.  
Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.  
Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних іІз річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки.  
Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та присвячені історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Серед них найранішими вважається билина про Святогора. Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов'язані зі славним градом Києвом та князем Володимиром) були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Больга. Найпопулярніший серед них Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника руської землі, вдовиць і сиріт. Популярним героєм народного епосу — билин — був і орач Микула Селянинович, в образі якого оспівано працю і подвиг простої людини 2. Самі герої здебільшого є реальними історичними особами, імена яких згадують у давніх літописах 3,  
Билини тісно пов'язані з народною обрядовою піснею (звичаєм величання, з колядними і весільними обрядовими піснями), з казковими мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини: зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата і різноманітна. Нерідко використовується гіпербола, характерні постійні епітети, порівняння, паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш так званий билинний, який є різновидом тонічного вірша.  
Творив і виконував билини власне народ. З його маси виділялися талановитіші співці-оповідачі. Пам'ять народна донесла до нас імена таких професійних митців, як Боян і Митуса. Пізніше носіями фольклору могли бути скоморохи.  
Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед інших країн і народів.  
Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відлуння у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.  
До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в основному весільними й поховальними обрядами-піснями. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.  
У календарній народній поезії найбільш втілені анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимою, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість їх пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи.  
Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами служать такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха), Спас тощо.  
Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.  
Природну основу літератури XV ст. становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.  
Усну народну творчість формували думи, балади, історичні пісні, обрядові, родинно-побутові ліричні пісні, казки, загадки, прислів’я, приказки.  
В українській літературі XVIII ст. з'явилися нові прозові твори, автори яких не просто реєстрували факти, а прагнули їх узагальнити, викласти свій погляд на події тощо. Наприкінці XVIII ст. широкою популярністю користувалася "Історія Русів або Малої Росії" невідомого автора. Серед паломницької літератури (записки мандрівників до "святих місць") відомий твір "Мандрування" В. Григоровича-Барського. Живою образною мовою автор описав враження від відвідування Угорщини та Австрії, Італії і Греції, Єгипту та Сирії. Цей твір не втратив свого пізнавального значення і понині. В художні твори дедалі більше проникала жива народна мова. Наприклад, байки та вірші Г. С. Сковороди пересипані великою кількістю прислів'їв і приказок. Автор часто використовував народні казки, пісні, притчі. Творчість Г. С. Сковороди помітно вплинула на Івана Петровича Котляревського (1769-1838) - зачинателя нової української літератури. Його відома поема "Енеїда", три частини якої надруковано у 1798 р. в Петербурзі, відтворювала реальні картини життя тогочасного суспільства. Історичні пісні та думи, балади й перекази відображали нужденне життя селянства й рядового козацтва, знущання над ними з боку старшини. З'явилося чимало дум і пісень, які викривали основні пороки тогочасної дійсності, закликали народ до соціальної непокори. В усній народній творчості прославлялися ватажки повстанців - Максим Залізняк, Іван Гонта, Олекса Довбуш, змальовувалися Полтавська битва та інші події в житті України. В той же час маси засуджували ліквідацію царизмом Запорозької Січі. У піснях звучали ,мотиви свободи і наступності героїчних традицій українського народу.

В усній народні творчості відомі такі думи, як:  “Дума про козака Голоту”, “Дума про Марусю Богуславку”. Де висвітлено легендарний образ  полонянки, її героїчний вчинок. Показ  страждань козаків-невільників, осуд насильства людини над людиною, “Дума  про Самійла Кішку, “Хмельницький  і Барабаш”. , також балади “Що  сі в полі забіліло, “Ой був в  Січі старий козак...”, “Ой чиє ж  то жито, чиї ж то покоси...”, а  також пісні: “Пісня про Байду, “Ой  Морозе, Морозенку”, “Зажурилась Україна, бо нічим прожити”, “Чи не той  то хміль…”, “Як ще не було початку  світа”, “Ой рано, рано кури запіли”, “Ой пане господару, на твоїм двору” – християнізована колядка. Уславлення сільськогосподарської праці як богоугодної. Символічне значення образу дерева.“За сіньми, сіньми та за новими” - величання селянської родини, “Ой  у нашого господарика” - поєднання  дохристиянських та християнських  уявлень.

6. Князь Київський Володимир  Великий, за словами літописців  “почав брати у визначних людей  дітей й давати їх у книжну  науку”. Перші школи були утворені  при кафедральних церквах, вчителями  й вихователями ставало освічене  духовенство. У школах вчили  читати, писати й рахувати. Основними  книгами в школах були богослужебні  книги, найчастіше Псалтир. Порядок  навчання передбачав спершу освоєння  абетки, потім окремих складів,  слів, надалі йшло читання прози  і поетики, в кінці переходили  до вивчення граматики, вчили  числа. Однак в математиці не  йшли далі чотирьох арифметичних  дій, які практично необхідні для лічби. Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого освоєння Святого Письма .

Саме у часи Київської України-Руси починає вивчатися інтеґрована  філологічна дисципліна – словесність, яка поєднувала у собі діалектику, поетику і риторику. На думку академіка  О.Р.Мазуркевича і сучасного дослідника В.В.Оліфіренка  це була предтеча, початки  методики української літератури.

Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави. Так відомо, що 900 р. тому Нестор-Літописець здійснив подорож до Володимира-Волинського  з метою “смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів”.

Основою вищої науки у ці часи на наших теренах була грецька  мова, на західних українських землях вчили ще латини та німецької мови. Київський митрополит (1147-54) Климент  Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні  було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою. Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси була візантійська освіта, яка спиралася  на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище  в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода.

Великий князь Київський Ярослав  Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Україні-Русі. У “Повісті минулих літ” говориться: “Любив Ярослав книги... Зібрав скорописців  багато, і перекладали вони із грецької на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються вірні  люди і насолоджуються плодами глибокої мудрості... Велика користь від навчання книжного. Книги - мов ріки, які наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах - бездонна глибина... У книгах - світло мудрості...”.

У 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека – Бібліотека Софійського Собору або, за іншою назвою, – Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг. Як встановлено, більшість з них була церковними, богослужебними. Поряд з ними в Русі-Україні поширювалися трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були засновані й в інших містах Київської Русі – Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Власне, на нашу думку, можна говорити про елементи просвіченої монархії часів Ярослава Мудрого, які пізніше ідейно і системно розвинув Феофан Прокопович.

За часів Київської держави  особливо відомими і популярними  були, по-перше, книги Святого Письма: Євангелія, Апостоли, Псалтирі. Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлене  в 1056-57 рр. в Києві. З писань теологів найбільшою популярністю користувалися  писання Іоана Златоуста. Далі треба  назвати різноманітні життєписи  святих, зокрема, короткі життєписи, призначені на кожний день, - “Прологи”, помісячні життєписи “Минеї”  та збірники життєписів святих якоїсь однієї країни - “Патерики”. Світський  характер мали Збірники Святослава та збірки “золотих думок”, запозичених  з різних джерел - так звані “Бджоли”, а також, почасти перекладні повісті  “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське царство”, “Троянська війна” та ін. Їх читали церковнослужителі, світські люди при дворі, княжі сім’ї, їх освічене оточення тощо.

Але при всьому цьому все ж  українська освіта та наука тих часів, особливо природнича, була вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не досягаючи їх вершин, освічені люди Київської держави  в основному займаються перекладами  і вивченням відомих праць (наприклад, підручників “Фізіолог” та “Шестиднев”  – з грецької). Але повних перекладів класичних грецьких, римських та ін. філософів в Україні тих часів  ще не було. Зустрічаються окремі витяги, фрагменти з Платона, Арістотеля. Оригінальних досягнень у філософії  за Княжої доби в Україні також  невідомо, так само як і у природничих  науках, а також мовознавстві. Все  це вимушувало допитливих слов’ян  шукати знання “на чужому полі”, вбирати  його з чужих джерел. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного  з них збираючи корисне, так і  юнаки, що вчаться філософії й  хочуть увійти на висоту мудрості, всюди  збирають, що краще” .

Європейська орієнтація, вивчення і  наслідування кращих зразків європейської науки та мистецтва – такі характерні риси освіти в Україні-Русі того часу. Саме в цьому контексті можна  висунути одну, на наш погляд, цікаву і не без оригінальності гіпотезу щодо нової, як на ті часи, назви нашої  землі. “Україна” (“У-країна” у  варіативному перекладі : “U-land”) може бути продовженням (відбиттям) європейської традиції – порівняймо її з європейськими назвами країн: Po-land, Eng-land, Deutsch-land, Ho-lland і т.д. (тут наведена авторська структура назв і, звичайно, підкреслена їх гіпотетична схожість).

В історії, літописанні, описовій географії  спроби і успіхи вітчизняних вчених того часу були помітні. Перший літопис, його називають Найдавнішим, постав уже 1039 р., на думку І.Крип’якевича, при дворі київського митрополита. Він дає глибоку ретроспективу  версії історії людства, починаючи  від розселення народів після  зруйнування Вавілонської вежі. Історія  Київської держави тут виписана в роках 862-1117. Літописання продовжують  ченці Печерського монастиря, Никон  Великий близько 1069-1073 рр., Нестор-Літописець, який біля 1112 р. впорядкував “Повість минулих літ”, ченці Видубецького монастиря, зокрема ігумен Сильвестр  біля 1116 р., а також інших монастирів [1]. Київський літопис доводить опис історичних подій до 1201 р. Своєрідним його продовженням є Галицько-Волинський літопис, який обіймає період 1205-1292 рр. Вершин історичного та поетичного викладу досягла “Повість про  похід Ігоря” історична поема  про похід князя Ігоря проти  половців у 1185 р. Популярною була “Хроніка Даніїла Мніха до Святої Землі” - путівник до Палестини, написаний за візантійськими джерелами. Слід згадати ще багато відомих апокрифів, життєписань, поученій, де українські автори показали високий рівень освіченості, високу моральність, гуманність, потяг до знань. Згадаймо хоча б “Поученіє дітям” Володимира Мономаха, або “слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Паломник” ігумена Данила і т.д.

Значного успіху було досягнуто  в галузі права. З ІХ ст. діє “Закон руський”. За Володимира Великого укладено зведення законів усного звичаєвого права “Устав землений”. У 1016 р. з’являється  зведення законів “Правда Ярослава”.

Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід згадати таких відомих вітчизняних  лікарів того часу як Дем’ян-пресвітер  і Агапіт-лічець (друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Регіна Франції  Анна опрацьовує і видає першу  книгу рецептів з фітотерапії.

Отже, резюмуючи ці короткі тези про вітчизняну освіту і науку  розглядуваного періоду, треба виділити такі принципи, характерні риси освіти доби Великокняжої України-Руси. По-перше, це відкритість до світу, активне  вбирання, запозичення і використання для освіти набутків та знань інших  народів. Елементами, фактами, які ілюструють цю відкритість, є орієнтація в освіті на її полімовність при грецькій домінанті, широка перекладацька діяльність освітніх центрів. По-друге, у вітчизняній  освіті і науці того часу чітко  простежується європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей. По-третє, попри домінанту церковного освітнього середовища простежуються  і сильні компоненти світської освіти. По-четверте, слід відзначити високий  рівень історико-літописної, правничої, книговидавничої справи, науки і  освіти в Україні-Русі. Разом з  тим, сфера природничих наук, природничого вектора освіти ще не розвинена.