Історія козацтва.Козацькі отамани – вихідці з Тернопільщини

1591 року спалахнуло  грізне повстання українців під  проводом Христофора Косинського.

   Воно розгорталося тут, на тернопільському Поділлі, а Тернопіль на певний час став навіть столицею краю. Згодом повстанські загони перенеслися до Дніпра. Як не прикро, але найвідчутнішого удару Христофору Косинському завдав Костянтин Острозький під містечком П'ятка (тепер Чуднівський район Житомирської області). Однак невідомо, чи тоді воював Северин Наливайко.

   Далі на просторах минувшини з'являється саме його постать. Не з'ясовано, чому цей сотник залишає поважну службу та йде козакувати. Чи це був голос серця, поклик сумління, але, на жаль, цей шлях привів до загибелі.  Можна із упевненістю сказати, що Северин обрав його  сві домо. У той час з-поміж інших воєначальників Наливайко відрізнявся розумом, особливою хоробрістю і патріотизмом.                                  

   У першій половині 1594 року Северин Наливайко залишає волинський край і відправляється на Поділля. На Брацлавщині він збирає сміливих хлопців     котрі вміли козакувати, і організовує військовий загін. За місяць його військо відправляється за Дністер воювати проти турків і татарів. Останні сильно виснажували католицьку Євро пу. Вдалий розгром бусурмани за допомогою козаків-запорожців виводить Северина Наливайка у лідери тогочасної європейської історії.

   Додому повертався Северин Наливайко із здобутою зброєю, кіньми, грішми та по ликим натхненням після пере можного бою. Однак зустрівся із горем народним. Сполонізо вана та коронна шляхта гнітили українців, як тільки бажали. Замість святкувати перемогу, Наливайко піднімає народ. Він очолює суспільний спротив українців проти поневолювачів, піднімаючи стяг волі, опущений Косинським. На Брацлавщині міста переходять під оруду Наливайка. До нього приєднується Гусятин, Теребовля. За гетьманом йдуть цілі покривджені родини. Звичайний збройний опір перетворюється в народну війну. Особиста довіра до хороброго Северина допомагала здолати вишколені придворно-шляхетські війська.

У 1595 році Северин Наливайко знову спільно з козацьким гетьманом Григорієм Лободою відправилися на Подністров'я битися з турками і татарами. Бесарабія, Угорщина відвойовувалися від Порти. Такий перебіг подій змусив турецького султана полишити задуми заволодіти Європою. З поверненням військ Наливайка і Лободи на Україну польський король зрозумів, яку небезпеку для нього представляють козаки. З Волині повстання Наливайка перекинулося на Полісся. Повстанці здобули Луцьк, Бобруйськ. Могилів... Для того, щоб не зіткнутися в нерівному бою з новим великим військом білоруських і литовських вельмож, народи' месники відступили на Волинь. Повстання спалахнуло і в корінній Польщі, охопивши воєводства аж на Мазовії. Одночасно на Східному Поліссі народ піднімали запорожці Григорія Лободи.

Польські воєначальники завжди були сильні підступом та хитрощами. Вони долали наших лицарів не в рівному бою на чистому полі, а інтригами. Лобода попався на їхню вудочку, а згодом й інші реєстрові козаки. Наливайко був схоплений, відправлений до Варшави і там у квітні 1597 р привселюдно замордований (через четвертування).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОБУТ ТА ЗВИЧАЇ КОЗАКІВ

 

   Саме слово “Січ” означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами. Поряд з цим терміном вживалося й слово “Кіш”, під яким розуміли центральний орган управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на 1 рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В XVI-XVII столітті кошовий отаман називався гетьманом. Під час походів він мав необмежену владу. Отаман та інші старші чини володіли великою дисципліною, але основні питання вирішувалися на народних зборах - крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили по жеребкуванню земельні угіддя. Коли військо виступало у похід суходолом, то воно поділялося на полки, а кожен з них складався з трьох-чотирьох куренів. Курінь - це постійна казарма, де жили козаки і адміністративна одиниця у самій Січі. На ворогів козаки кидалися відразу. В бою були дуже рухливі і завжди обходили ворожий табір з боків. Вони билися завзято, забуваючи про своє життя. В полон вони не здавалися. Це пояснювалося тим, що для більшості козаків не було для кого берегти себе. Щоб стримувати чужу кінноту вони обгороджувались возами із-за яких відстрілювались з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Для того щоб вороги не порозбивали возів, козаки привґязували їх один до одного ланцюгами. У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті втративши чимало людей відступали, козаки сідали на коней, наздоганяли їх та нищили. У XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості - всі гинули в боях або походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці і жили там до смерті. У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності. Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог. Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися. Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до новго походу. За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: привґязання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю. Особливо на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів - одного для дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був уставник, який крім прямих обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо. Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєннними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостйність. Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. В Січі було постійно 50 гармат. Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, саблі, кремневі пістолети. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи. У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу. Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

   Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки – на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь). 
   З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРАВОВА СИСТЕМА  КОЗАЦТВА

 

   Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть „Руська правда”, у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т. ін. 
   Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об’єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей – майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої. 
   При цьому козацька державність мала цілий ряд особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж варто віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення, була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою – фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо – уваги практично не приділялося. 
   Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

   Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-Волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави. 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА  БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ ПРОТИ  РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

 

   Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили хвилю потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.    

   Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища – козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами. 
   Після поразки постань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому змушена була „загравати“ з ними, змінити репресії на привілеї. 
   З другого боку на початку XVII ст. і серед козаків домінувала поміркована течія щодо Речі Посполитої, найяскравішим виразником якої був гетьман Петро Сагайдачний.

   Історики оцінюють П. Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Богдана Хмельницького. Він належить до тих постатей вітчизняної історії, яким сучасна Україна завдячує своєю незалежністю. Він був прихильником ідеї утворення держави на берегах Дніпра під проводом козацької військово-політичної еліти. Своєю активною, але поміркованою і реалістичною політикою йому вдалося підняти престиж українського козацтва, що вийшло на перше місце у соціальному житті замість шляхти, яка поступово втратила роль провідної верст ви через своє ополячення й зраду материнської церкви. 
   Гетьман Сагайдачний здійснив перші конкретнім кроки в напрямі реалізації ідеї утворення української держави – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк став також адміністративно-територіальною одиницею, яка носила назву тих міст і містечок, де він базувався. Він провів також реформу козацького війська, перетворивши його з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо з жорсткою дисципліною, довів його чисельність до 40-50 тис. 
   Славу та авторитет Сагайдачний здобув не лише своїми ратними подвигами. Він був видатним культурно-просвітницьким діячем. За його сприяння у Києві утворився осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, М. Смотрицький та ін Завдяки підтримці П. Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на митрополита Київського, а також кілька єпископі в, чим було  відновлено в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.). 
   Дбаючи про розвиток національно-освітнього руху в Україні, гетьман в 1620 р. разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленного братства, матеріально допомагав Київській братській школі. П. Сагайдачний перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенство, шляхта, міщани) для досягнення автономії України у складі Речі Посполитої. 
   Після смерті сагайдачного польський уряд посилює тиск на козаків, що викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. 
   У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків – Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи. 
   Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі „Статті для заспокоєння руського народу”, які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізав права та вольності українців. 
   Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд у 1635 р. збудував на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю. 
   У 1637–1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав’язати козацтву „Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої”. В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак. 
   Період козацької активності змінився десятиліттям так званого „золотого спокою”. Але козацько-селянські повстання підготували  ґрунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

 

 

 

 

ВИСНОВОК

    Відтоді, як 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стає Галичина та Волинь. Проте на кінець XVI століття центр подій переміщується на схід у Придніпров’я, яке протягом довгого часу залишалося малозаселеним. Розгоряється давня боротьба між осілим людом і кочовиками, посилювана протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан - козацтво, що селилося на порубіжних землях. Він завжди був солідарний із селянами, бо теж обстоював волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею.    

   Коли було доведено польське право, пани один перед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди почали шукати вихід у козаччині. Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений. Вирішувалася доля народу, бути йому чи не бути. Але тільки власні збройні сили могли врятувати Україну.

   Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві. А польські письменники прирівнюють слово «козак» до слова «коза». З останнього на їх думку і вийшла назва козаків, бо вони на своїх конях були такі спритні, як ті кози.

  Вперше слов’янські козаки з’явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням у середині XVI століття їх кількість значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать. Хоч до козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці.  

  У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками за прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони огороджували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Згодом в степу засновувалися укріплені табори і для багатьох козакування перетворилося на постіне заняття.  

   Рятуючись від репресій польського уряду та феодального гніту, чимало українських козаків, які не попали до реєстру, та біглих селян рушали у пониззя Дніпра, створюючи укріплення. Вони називалися засіки. А сукупність цих засік дістала назву “Січ”.Саме слово “Січ” означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами. Поряд з цим терміном вживалося й слово “Кіш”, під яким розуміли центральний орган управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на 1 рік, але й міг бути переобраним на новий строк.