Історичні етапи формування Російської Імперії

Василь  Темний ліквідував майже  усі дрібні уділи  всередині Московського князівства, зміцнив великокнязівську владу, в результаті кількох походів посилилась залежність від Москви Суздальсько-Нижньогородського князівства, Новгорода Великого, Пскова і В’ятки. Іван ІІІ Васильович (1440-1505) завершив створення територіального ядра Московської централізованої держави: до Московського князівство були приєднані Ярославське, Ростовське, Тверське велике князівство, Новгородська республіка, В’ятські і більша частина Рязанських земель. Саме в цей період, одночасно і паралельно зі становленням централізованої московської держави, у цьому своєрідному казані, почала створюватись «руська» народність, основу її складали племена в’ятичі, радомичі, сіверяни, а також неслов’янські племена – весь, голядь, меря, мурома, мордва, чудь, угри, лопарі, чухонці, ести, черемиси, остяки [26]. Бантиш-Каменський так писав про різницю між слов’янами Київської Русі і північним слов’янськими племенами: „Славяне кіевскіе были нрава кроткаго и тихаго, образованнее другихъ и бракъ считался у нихъ священною обязанностью; напротивъ того северяне и радимичи сходствовали во всем съ древлянами, от лесной земли своей такъ названными. Они дикостью уподоблялись зверямъ и не ведали брачных союзовъ” [27]. Маючи власні земельні етноніми, жителі Московського князівства і прилеглих територій (князівств) називали себе «руськими» за належністю до «руського» князя і лише тоді, коли зіштовхувались з представниками чужих держав [28]. Коли процес утворення народності завершився (XYI-XYII ст.). Прикметник «руський» шляхом його субстантивації став іменником (укр. – «росіянин»), у ХІХ – поч. ХХ ст. ст. «руські» (московіти) прибрали назву «великоросів», з утворенням Російської Соціалістичної Радянської Федеративної Республіки знову почали називатись «руськими» («росіяни» - позаетнічна назва громадянства в сучасній Російській Федерації).

Першим  російським царем (1547) став великий московський  князь Іван IY Васильович Лютий («Грозний», 1533-1584). На цей час завершилось  об’єднання прилеглих  територій (князівств) у Московське велике князівство, Московія стала царством – централізованою державою. І з цього часу розпочалась її експансіоністська, загарбницька (колонізаторська) політика, першим кроком якої була ліквідація Іваном Лютим Казанського і Астраханського ханств, затим невдала спроба за вихід до Балтійського моря, війни з Тюменським, Сибірським ханствами, які закінчились їх знищенням та приєднанням до Московії Уралу і Західного Сибіру.

2.2 Російська імперія між двома революціями. Причини , завдання  і періодизація революції. 

Державний переворот 1907 року. Одним із творців і керівників нової системи був П.А.Столипін — голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ (1906-1911). Він проводив політику жорстоких репресій по відношенню до революційного руху, але разом з тим запропонував програму перетворень, які б дозволили запобігти новій революції. Серед них провідне місце займала аграрна реформа. 
Третя Державна Дума — перша Дума, що відпрацювала весь п'ятирічний термін. Вона буда скликана у листопаді 1907 року і виявилася більш консервативною ніж попередні. Чисельність депутатського корпусу була скорочена. Думським центром виявилася партія "Союз 17 октября", а головою Думи був обраний октябрист М,О.Хомяком. В березні 1910 р. його замінив лідер партії О.І.Гучков, а через рік на чолі парламенту став теж октябрист М.В.Родзянко. 
Мета аграрної реформи полягала в принциповій реорганізації землекористування і землеволодіння селянства. В її розвиток було прийнято ряд царських указів, що гарантували оперативність її проведення. Указами 1906 року був створений національний земельний фонд, ще дозволяв розгорнути широку програму переселення землевласників із зон аграрного перенаселення на Схід. Цілою низкою законодавчих актів було змінено юридичний і правовий статус селянства. Нарешті 9 листопада 1906 р. був виданий указ про розкріпачення общини: кожний селянин отримав право вільного виходу з общини разом із своїм, закріпленим в особисту власність наділом, яким він користувався до того на правах тимчасового володіння. До 1 січня 1916 р. із общини вийшло близько 2 млн. селянських дворів (біля 21% общинного селянства в тих губерніях, де проводилася реформа). їм належало 14,1 млн. дес. землі (15,5% всієї площі). 
29 травня 1911 р. був прийнятий закон "Про землеустрій". В ньому йшлося про утворення хуторів та відрубів. Вважалося, що їх власники стануть масовою опорою режиму. Всього за роки реформи в європейській частині Росії було створено близько 200 тис. хуторів і 1,3 мільйонів відрубів на надільних землях. На хутори і відруби перейшло біля 10% селянських господарств. Всього за роки реформи з общини вийшло близько 3 млн. селянських господарств (трохи менше 1/3 від їх загальної чисельності в європейській частині Росії). 
В рамках реформи значного розмаху набув переселенський рух. За 1906-1916 pp. до Сибіру виїхало 3,1 млн. чоловік. Тут були розорані великі земельні масиви, з'явилися нові міста. Разом з тим, більш як півмільйона чоловік повернулося до європейської Росії так і не пристосувавшись до нових умов життя і господарювання. Переселенська епопея 1906-1916 pp. мало позначилася на становищі селян в центральній Росії. Чисельність мігрантів склала всього 18% природного приросту сільського населення. З початком промислового піднесення зросла міграція з села в місто. Але навіть ці фактори не змогли поглинути природній приріст. Російське село продовжувало відчувати земельний голод. 
Перші реформаторські кроки Столипіна були схвально зустрінуті всім суспільством, але потім праві реакційні сили стали вбачати в них загрозу для збереження своїх позицій і виступили з гострою критикою політики прем'єра, гальмуючи реалізацію його реформ (реорганізацію місцевого управління, суду, самоврядування і т.ін.). 
Не допоміг і відкритий націоналістичний ухил в національній політиці (столипінське гасло "Росія для росіян!"), який проявився в прагненні ліквідувати автономію Фінляндії, русифікувати західні губернії (проект введення там земств, вилучення із Польщі Холмської губернії). Антисемітська кампанія досягла кульмінації в так званій "справі Бей-ліса", коли під натиском чорносотенців була зроблена спроба сфальсифікувати суд із звинуваченням євреїв у ритуальному вбивстві. За розрахунками правих, цей процес повинен був стати підставою для нового наступу на демократичні і революційні організації. Ці задуми провалилися, лише загостривши ситуацію в країні. 
Опозиційні і ліві сили критикували уряд за недостатність буржуазних перетворень за поступки правим. Столипін пережив близько десяти замахів з боку есерів і чорносотенців, але був вбитий у вересні 1911 р. 
Три останні передвоєнні роки Росія переживала період економічного піднесення. Незважаючи на невдалу російсько-японську війну і революцію, Росія подолала серйозні фінансові проблеми і впевнено дивилася в майбутнє. Потенціал країни був великий. Загальна політична ситуація стабілізувалася. Радикальні партії не змогли прийти в себе після поразки революції і знаходилися в стані розпаду і фракційної боротьби. Але при всіх досягненнях народного господарства, при небаченому розквіті художньої творчості значних досягненнях науки і культури, при явних ознаках політичного спокою весь час існувала внутрішня соціальна напруга. Практично всі елементи політично свідомої частини населення в тій чи іншій мірі були Незадоволені ні тим, як йшли справи, ні тим, що робила влада. Найбільші претензії викликало монархічне правлення.

До революції  в Росії спричинилися: суперечність між відсталою політичною надбудовою (самодержавством) та новими суспільно-економічними відносинами; суперечність між працею і капіталом; невирішеність аграрного питання: існування поміщицького господарства, безземелля значної частини селян; невирішеність національного питання; загострення усіх проблем Російської імперії в результаті невдалої участі у Першій світовій війні. 
Революція в Росії поставила завдання ліквідації самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для вільного розвитку ринкових відносин; вирішення аграрного питання; демократизації суспільно-політичного життя країни; гарантії захисту соціальних прав трудящих; забезпечення вільного розвитку націй, що населяли Росію; вихід країни з війни. 
Періодизація російської революції: 
• 23 лютого — 3 березня 1917р. — повалення монархії; 
• березень — липень 1917 р. — двовладдя; 
• липень — жовтень 1917р. — революційна криза: 
• жовтень 1917 р.— червень 1918 р.— становлення диктатури більшовиків; 
• червень 1918 р. — березень 1921 р. — громадянська війна.

2.3 Занепад Російської  імперії як історичний  факт 

     Нація не може загинути, хіба що від самогубства» Ралф Емерсон «Пресвітлійшого і високостольнішого володаря нашого, у всій піднебесній єдиного християнам царя і верховоди святих божих престолів, свята вселенська церква, що замість римської та константинопольської є у богоспасенному граді Москві [у соборі] святого і славного успення пречистої Богородиці, єдина у всесвіті сильніше від сонця світиться. Так, знай, христолюбче і боголюбче, що всі християнські царства прийшли до кінця і зійшлись в єдине царство нашого владаря, за пророчими книгами, себто в ромейське царство. адже два рими впали, а третій стоїть, четвертому ж не бути»1. Ці слова, написані десь між 1510-1524 рр. псковським ченцем Філофеєм, становлять центральну ідею російської месіанської теорії «Москва — третій Рим» (* Тут подаємо стислий варіант Філофеєвої концепції, висловлений ним у «Посланіи къ Мисюре Мунехину против звhздочетцев и латинъ». Розгорнуті редакції цієї концепції містять його «Посланіе къ великому князю Василію. В немъ же о исправлении крестнаго знаменія ї о содомском блудh» (~1510-1511 рр.). ). Саме вони стали азбукою ідейно-духовного мислення тодішніх і наступних російських поколінь, непохитними засадами національного світогляду, Альфою і Омегою усього російського життя. Годі повірити, що скромний ігумен псковського Єлеазарового монастиря Філофей, пишучи свої послання до московських володарів, здогадувався, які далекосяжні наслідки будуть мати його думки для Московської (Російської) держави, її сусідів та й, мабуть, усього світу. Припускати це дозволяє та обставина, що послання, котрі містили месіанську ідею та її обгрунтування, були нічим іншим, як клопотанням перед московськими князями за підкорених ними в тім часі його земляків — псковичів. Терор, влаштований у Пскові завойовника- ми після його остаточного здолання у 1510 р., подібний до того, який трохи раніше був вчинений у Новгороді, спонукав цю чільну духовну особу писати до московського князя Василя Івановича і його псковського намісника Місюри Мунєхіна, згодом до Івана Грозного з проханнями про припинення розправ і грабунку над псковичами: «не порушуй, царю, заповіді, [...] не ображай, царю, божих церков і чесних монастирів», «зміни скупість на щедроти, немилосердя на милість. Утіш плачучих і волаючих день і ніч, порятуй кривджених від кривдників»2 і т.д. Це підтверджується й думкою автора першого наукового дослідження Філофеєвої спадщини (правда, з позицій того ж месіанства) В.Малініна, який не заперечував, що метою послань Філофея до князя було «прагнення викликати співчуття до опальних псковичів»3. Месіанську формулу в текст послань Філофей вкладав, насамперед, намагаючись уласкавити завойовників, підлестити їм, зрештою, для того, аби бути почутим. Шанси для повернення Пскову попереднього статусу були більш ніж примарними, тому треба було, з одного боку, пристосовуватись до нових умов, а з іншого, спробувати припинити переслідування нещасних псковичів, врятувати уціліле; і цього не міг не розуміти Філофей. На користь цього припущення свідчить той факт, що лише п'ять послань, адресованих якраз московським владоможцям, з-поміж більше ніж двадцяти відомих Філофеєвих витворів, містили фрагменти месіанської риторики. Разом з тим, треба визнати, що навряд чи то були звичайні підлабузницькі лестощі. Дуже імовірно, що Філофей, на власні очі побачивши політичну і мілітарну потугу Московської держави, міг підпасти під вплив пануючого тоді забобонного провіденціалізму і актуальні для нього події сприймати як якесь «вище провидіння» чи «Божу кару», а заразом щиро повірити у «божественне» покликання Москви. Не може бути сумніву в одному: сформульована Філофеєм месіанська ідея впала на благодатний грунт московської дійсності. Таким грунтом для молодої агресивної держави були, перш за все, героїчне звільнення від рабської монгольської залежності (1480 р.) і дедалі зростаючий експансіонізм у досить-таки сприятливих для цього геополітичних умовах (дезорієнтовані занепадом Золотої Орди сусіди на сході, неоклиганий від золотоординських наскоків та внутрішнього розбрату Київ на півдні, незрівнянно менша войовничість Литовського князівства на заході). Не останню роль зіграли тут і пануючі серед населення в той час есхатологічні та хіліастичні настрої, пов'язані з неочікувано щасливим закінченням 7000 року за старим літочисленням (1492 р.), дати «кінця світу»: Московське князівство встояло, що на тлі занепаду колись могутньої Візантії сприймалось москвинами незаперечним доказом «богообраності» їхньої батьківщини. Тому Москва була готова сприйняти цю месіанську формулу, так вдало змодельовану до тодішніх московських реалій мудрим ченцем; інакше, навряд чи ми хоча б почули про існування самого Філофея і його концепції. Проте, вже дуже скоро, онтологізуючись шляхом абсолютно некритичного й універсального її застосування московськими керманичами, а потім й усім соціумом, вона сама почала творити цю реальність, впливати на хід історії у Східній Європі, а пізніше й в цілому світі. Уже того ж таки XVI ст., за Івана IV, концепція «Москва — Третій Рим» стає повноцінною державною доктриною. За безпосереднього її впливу відбуваються такі доленосні події, як офіційне проголошення Московського князівства царством і царське вінчання Івана Грозного (1547 р.), церковні собори 1547 і 1549 рр., Стоглав 1551 р. Останні у значній мірі підготували утворення Московського патріархату (1589 р.), ствердженого завізованою підписом і печаткою вселенського патріарха «Уложенной грамотой», куди майже дослівно увійшла Філофеєвська формула. Десь у цей час концепція опановує колами владної еліти, найперше боярами, поступово просочується в ширші народні маси; одне слово, переноситься до сфери побутового вжитку. О.Оглоблин звертає увагу на такий цікавий факт. У 1594 р. двоюрідний брат майбутнього царя Бориса Годунова, боярин Дмитрій Годунов, передаючи в дар одному з монастирів рукописну «Лицевую Псалтырь», зробив напис, що це діялось «року 7102 у Богом береженному і царствуючому граді Москві, Третьому Римі»4. Тут варто також зауважити, що десь у цей час ця концепція цілком оволоділа навіть такою специфічною частиною московського суспільства, як старообрядці, котрі, незважаючи на затяту опозиційність і до офіційного православ'я, і до світської влади, настільки перейнялись месіанськими постулатами, що оголосили їх творця — Філофея — святим. У середині XVII ст., за царя Олексія, концепція отримує чітку зовнішньополітичну об'єктивацію з українським і константинопольським напрямами. Найбільше зусиль було кинуто на перший: незалежна православна Україна становила неабияку загрозу для «третьоримської» Москви, прямо суперечила її ідеології. Адже згідно з Філофеєвою концепцією, Москва залишалась останньою і єдиною православною державою; крім того, саме Київ відігравав у цій теорії надзвичайно важливу роль поєднувальної ланки зі спадщиною «старих Римів», без нього Москва втрачала необхідну основу своєї ідеології — історичну тяглість. Тому Київ, цей потенційний IV Рим, в очах москвинів, не мав права на існування і конче мусив загинути. Тоді ж було вперше накреслено плани оволодіння Константинополем, ІІ Римом. Перетворення Московського царства у Російську імперію у XVIII ст. спричинило до значної еволюції первісної месіанської формули; однак це були зміни фасадні, які жодним чином не вплинули на суть московської месіанської теорії. Знаменита реформа Петра І, спрямована, в першу чергу, на зміни внутрішнього розуміння царської влади та її взаємин із церквою, призвели не до секуляризації, а до остаточного утвердження цезаропапізму, як того вимагала стара концепція Філофея. Надзвичайного піднесення теорія Третього Риму досягла за владарювання Катерини ІІ. В останню чверть XVIII ст. зовнішньополітична активність імперії, що вилилась у низку російсько-турецьких воєн, була буквально пройнята містичними «третьоримськими» мріями загарбання Близького Сходу — так званим «Грецьким проектом» оволодіння Чорним морем, протоками Босфор і Дарданелли і, головне, Константинополем. Символічною ознакою фанатичної віри Катерини у ці грандіозні плани було хрещення її онука ім'ям Константин, іменем славетного візантійського цісаря: «у своїх планах вона уявляла його Візантійським імператором»5, — переконана Н. Полонська-Василенко. Нав'язлива ідея оволодіння Константинополем дістала гідне продовження й у XIX ст. 1807 р. в Тільзіті Олександр І, перекроюючи разом з Наполеоном карту Європи, наполіг на віднесенні Османської імперії та Балкан до сфери російського впливу; а вже через 5 років, воюючи зі своїм недавнім полюбовним партнером, оголосив цю війну «священною». За Миколи І дійшло навіть до того, що чергову війну з Туреччиною (1853 р.) було приурочено до 400-ліття падіння Візантії; зрозуміло, що і на цей раз війні надали «священний» характер — війни проти півмісяця, в оборону хреста. Не полишає ця ідея ні Олександра ІІ, ні, тим більше, Миколу ІІ. Як писав на поч. XX ст. міністр закордонних справ імперії С.Сазонов, «Східне питання» стало «головним питанням російської зовнішньої політики в сенсі вікових очікувань Росії»6. Стара месіанська теорія не лише не була зруйнована «до основанья» більшовицьким режимом, а, навпаки, — отримала друге дихання. Химерні ідеї світової революції та всесвітнього «водительства», концепції на кшталт «експорту революції» — незаперечне цьому підтвердження. Які ж причини отієї надзвичайної ваги і настирливої безперервності Філофеєвої концепції, такого пристрасного захоплення нею росіян уже протягом шести століть? Не будемо ігнорувати суто формальний бік справи. Йдеться про незмінність протягом віків самої «третьоримської» формули (за винятком хіба що незначного корегування месіанської риторики відповідно до історичної кон'юнктури). Цьому треба завдячувати, насамперед, самій особі проникливого псковича, який подбав про належний жанр — послання, що містило значне психологічне навантаження авторитетного напучування нащадків древнім прадідом, мудрецем з глибини віків, а також оригінальний стиль — таке собі релігійне заклинання, витримане в строгому церковно-біблійному дусі. Не можна не брати до уваги й численні випадки фальсифікацій грамот, літописів, легенд тощо книжниками-переписувачами і видавцями з метою їх «узгодження» з теорією ІІІ Риму, особливо у XVI, XVII і XIX віках. Красномовним прикладом можуть слугувати пригоди із документацією свідчень московських очевидців укладення Флорентійської унії Римською і Константинопольською церквами з метою порятунку Візантії від турецької загрози (1439 р.). Навіть російський дослідник часів Миколи ІІ А.Щербина, висловлюючись про авторство одного із творів, який нібито мав належати членові московської делегації на соборі, констатував, що цей витвір вийшов з-під пера людини тямущої, котра в свій час мала авторитет. В будь-якому разі, тільки не з-під пера Ієрея Симеона вилився цей «офіційний» компілятивний твір з доволі ретельною літературною обробкою7. Ця та інші фальсифікації щодо унійних джерел мали на меті спаплюжити саму ідею унії, що було конечним для потвердження важливого пункту концепції «Москва — Третій Рим» — гріховну латинізацію Візантії («...відтоді Константинопольська Церква зруйнована і розклалася, як овочеве сховище»8). Крім того, мали місце перекручення самого тексту послань: наприклад, вживане Філофеєм «Ромhйское царство» (тобто «Візантійське») у багатьох відомих тепер редакціях фігурує не інакше, як «Росейское царство», хоча в час написання послань такого поняття ще не існувало. Проте тут видається доцільнішим зупинитись на таких шести функціональних аспектах концепції ІІІ Риму, котрі, на нашу думку, найбільше спричинились до закорінення цієї форми месіанства в російській свідомості та дійсності:

     Експансіоністська функція. Не дивно, що про експансіонізм Москви написано томи: росіяни буквально жили нескінченними війнами і конфліктами, пов'язанами з розширенням своїх політичних кордонів. У всі часи «героїзм» кривавих підкорень держав і народів оспівувався в піснях і поемах, а будь-яка поразка у цій справі вважалась національною трагедією. Мілітарна «велич» імперії переповнювала свідомість володарів і простого люду, тоді як внутрішнє, соціальне життя нації на цьому тлі, здавалось, випадало з російської дійсності, було другорядним. Навряд чи месіанська теорія була першопричиною експансіонізму; таким став невблаганний закон державного виживання у давніх (та й пізніших) часах, помножений на успадкований від Орди непомірний загарбницький запал. Тому ця концепція радше виконувала функцію ідеологічного прикриття і морального виправдання. Однак, без сумніву, вона дуже приклалась до виховання у росіян духу завойовників, яку згодом у світовій літературі назвуть «ментальністю фанатичного Шовіна» — «шовінізмом». Інакше й не могло бути, адже завдяки месіанству експансію в очах москвинів, а згодом росіян, було, фактично, «освячено»: кожна війна московського чи пітерського володаря набувала статусу «священної», «праведної»; всі ці війни провадились в ім'я і задля «божого» покликання, «вищих» цілей, несли світові «спасіння». Отоді вже процес завоювання позбавлявся будь-яких етичних бар'єрів, а сама експансія із засобу перетворювалась на самодостатні ціль і мету.

     Функція національної ідеї. Так склалося, що третьоримська концепція Філофея майже одразу почала виконувати національно-об'єднавчу роль, насамперед, через свій надзвичайно мобілізуючий характер. Зрозуміло, це відразу позитивно позначилось на формуванні нації та стало дієвим засобом у протистоянні тиску чужоземних впливів та ідеологій. Це було життєво необхідно в умовах деморалізованого Золотою Ордою московсько-руського суспільства, а також для протиставлення тяжіючим над цим соціумом українсько-руської та візантійської культур. Це можна легко простежити й на прикладі московсько-литовського суперництва. У цьому випадку багатій месіанській думці Литви було протиставлено подібну власну, але вже більш ефективну ідею. Згодом, приблизно у XVII ст., вона перетворилась на справжню національну ідею, здатну наділяти москвинів-росіян усіма необхідними почуваннями для формування у свідомості категорії «ми» і виокремлення себе «з-поміж». Інша справа, що ця ідея була наскрізь етатизованою: власне, в усі часи вона була не «національною», а «державною» ідеєю, чи не найголовнішим призначенням якої було утримування багатонаціонального простору Росії в межах «суперетносу».

     Релігійна функція. Сама Філофеєва формула криє в собі глибший, ніж здається на перший погляд, релігійний сенс. Побудована, головно, на двох засадах Старозавітнього вчення — принципі спадкоємства царств (з тлумачення Давидом сну Навуходоносора випливало, що останнім і вічним, п'ятим вселенським царством мав бути Рим, звідси й намагання запозичити собі цю назву і долучитись до Римської спадщини) і принципі богообраності народів — цій формулі, таким чином, було гарантовано успіх у підкоренні сердець православних москвинів. Та цей успіх виявився настільки великим, що, якось непомітно, формула підмінила саме християнство. Тому, мабуть, не буде помилкою стверджувати, що саме месіанська теорія була справжньою національною релігією усіх наступних російських поколінь. Віра у комплекс месіанських ідей, де головне місце займали «святість» вітчизни і вселенська місія порятунку гинучого світу, були властивими і православній, і більшовицькій, і сучасній, «вестернізованій» Росії. Цей комплекс становив своєрідну релігійну систему, байдуже, допасовану до християнського православ'я чи атеїстичного більшовизму. Цим можна пояснити й оту феноменальну самобутність і винятковість російського православ'я (у догматиці, обрядах і ритуалах, риториці), яке ніколи не претендувало на універсальність і не переймалось екуменічним духом. «Не тільки визнається, що російський народ — народ християнський, але бундючно проголошується, що... Церква — є істинною основою нашого національного життя; але все це для того, аби стверджувати, що Церква є тільки в нас, і що ми маємо монополію віри і християнського життя»9, — писав В.Соловйов. Зрештою, навіть російський комунізм мав своє, тільки йому притаманне більшовицьке обличчя; він нагадував якесь потворне язичницьке віросповідання, до чого, зрозуміло, приклалось все те ж месіанство.

     Етатична  функція. Тотальну етатизацію (у широкому значенні терміна) московсько-російської дійсності найчастіше пояснюють монгольськими або візантійськими традиціями, вплив котрих, звичайно, не применшиш. Однак наша концепція тут зіграла не меншу роль. Месіанська ідея передбачає не метафізичну, а виключно «земну», матеріальну об'єктивацію: пригадаймо, Месію чекали у блискучих імператорських шатах могутньої держави. До того ж, специфіка московської реальності спричинилась до абсолютної негоції народного елементу у месіанській ідеї; буква і дух Філофеєвих послань скріплювали московських володарів та їх підданих у вірі в богообраність царя і його держави, а не народу-нації. Тому й без того великий авторитет і вага державної влади зростали непомірно: інститут держави набував значення, яке перетворювало його на структуру, домінуючу в усіх сферах суспільного життя. Це легко простежується на прикладі відносин держави з церквою. Починаючи від Івана Грозного, державна машина крок за кроком підпорядковувала собі церкву, аж поки Петро І остаточно не одержавив її, замінивши патріаршество на один із органів державного управління — Синод. Тотальне домінування держави у суспільстві визначило безальтернативність офіційної ідеології, заперечило право індивіда на вільну, незаангажовану творчість, загнало особистість у вузькі шовіністичні рамки. Тому природно, що з одного боку, як пише Р.Шпорлюк, «концепція держави і, відповідно, концепція громадянського суспільства залишалася невиробленою»10, а з іншого боку, було відсутнє розрізнення категорій «нація» і «держава» — вони ставали словами-синонімами.