Історичні етапи формування Російської Імперії

     Дистрофія “владної еліти” досягає такого рівня, коли вона стає не здатною керувати суспільством, тримати руку на пульсі соціально-економічних, політичних і соціокультурних процесів. “Еліта” тоне в розкоші і розбещеності; вона “вироджується”. Її замкнутість не дозволяє вкраплення свіжих сил, нових ідей, творчої енергії молодої генерації.

     Нестерпним для більшості населення стає рівень насильства з боку влади (центральної і місцевої) над громадянами, особливо окраїнних земель; відомо, що всі імперії побудовані на насильстві (завоюванні), підтримуються насильством і живуть завдяки цьому насильству. Однак настає період, коли насильство стає цинічним, переливається через межу, за якою слідує “викид суспільного невдоволення” – революція, бунт.

     Не  менш суттєвою причиною є втрата суспільством моральних пріоритетів. Рівень відчуження від моралі, втрата відчуття справедливості, обов’язку, відповідальності стає масовим явищем. У суспільстві домінують подвійні стандарти, принцип “вседозволеності”, зневаги до людської особистості, втрачається відчуття відповідальності за основну суспільну цінність – життя людини.

     Комплекс  внутрішніх суперечностей спонукає імперію до початку війни: а) проти  окраїнних народів; б) проти незадоволених  верств населення; в) проти інших  держав (як слабкіших – щоб спрямувати енергію власного народу на упокорення інших і збагачення шляхом розбою, так і на завойовників, які прагнуть захопити ослаблену імперію). Імперії помирають, насамперед, морально, а вже потім – матеріально, тобто внаслідок різкого зниження рівня матеріального забезпечення народних мас, посилення бідності, поширення захворювань і зовнішнього насильства.  

1.2. Історіографія дослідження імперських держав

     С.Айзенштадт основну причину утворення імперій  вважає „прагнення до встановлення соціального  порядку”, що формується в період затяжних соціальних катаклізмів, що не піддаються врегулюванню традиційно політичними механізмами. Політична еліта цього періоду, зазначає вчений, „прагне царствувати в більш централізованій країні , де вони могли б монополізувати право на прийняття політичних рішень і одноосібно визначати політичні цілі, не рахуючись із різноманітними традиційними групами – аристократією, вождями племен або патриціями” .[5] При цьому „нова еліта” намагається знайти підтримку найбільш активних економічних, професійних і культурних груп, які в силу свого походження, орієнтацій та соціальних інтересів знаходяться в опозиції до традиційних аристократичних груп. Нерідко вони апелюють до народних мас, зацікавлених у встановленні соціального порядку.

     Царська Росія була імперією з часів Петра  І (1721) і до повалення монархії (1917). Імперіями називались також такі держави, як Франція (при Наполеоні), Австрія (з 1804, в період з 1867 до 1918 рр. – Австро-Угорщина). З 1871 по 1918 рр. імперією була Німеччина.

Більшість з  ознак імперії мав Радянський Союз – СРСР (1922 – 1991 рр.). Влада, яку обіймав Генеральний секретар ЦК КПРС, мало чим відрізнялась від влади імператора.

     У ХШ столітті московська держава мала територію в 216.000 кв.км. У 1556 р. вона загарбала Татарську Орду, 1581-1654 – Сибір, 1709 – Україну, 1721 – Прибалтику і Фінляндію, 1739 – Східну Чорноморщину, 1783 – Крим, 1792 – Західну Чорноморщину, 1772-1792 – частину Польщі, 1813 – Грузію, 1815 – решту Польщі та Бессарабію, 1854 – Амурщину, 1865 – Туркестан, 1881 – Хіву та Бухару. У ХХ столітті Росія мала територію в 23.000.000 кв.км[15]

     Імперська політика є політикою загарбницькою. Характерно, що розпочинаючи з 1228 р. Російська держава мала 160 загарбницьких війн і лише 4 з цього переліку були оборонними. Загарбництво розпочалось від заснування держави, коли Юрій Боголюбський зруйнував м.Київ. Історія засвідчує, що практично всі російські царі намагались “освоювати прилеглі території”. Особливо заповзятливо вони поглядали на Україну. І не тільки поглядали. Знищивши останнього оборонця України – Запорізьку Січ (1755 р.), імперія розгорнула широкий наступ із метою практичного оволодіння українським людом і його землями. Йшла неприкрита передача землі від українських господарів (яких страчували або засилали до Сибіру) до російських. З 1976 р. українську землю отримали: князь П.В’яземський – 52 тис. десятин; князь Г.Потьомкін – 42 тис. д.; граф І.Сковронський – 39 тис.д.; московські полковники – по 10 тис.д., офіцери – по 5 тис.д. Пізніше П.В’яземський “довів” своє землеволодіння до понад 200 тис. десятин, Г.Потьомкін – понад 150 тис.д.

     Як  засвідчують дослідники, “…Московщина загарбувала в Україні не лише землю. У правосвідомості москвина – від XII ст. до сьогодні панує неписаний закон, за яким "имение" (земельний маєток) означає не лише землю, а й усе, що на тій землі стоїть, росте і живе, себто разом із худобою і людьми. Селян вважали невіддільною частиною "имения", тобто землі, на якій вони жили. Загарбані Московщиною українські землі не були "диким полем", як пишуть московські історики. Та земля була заселена українцями. Отже, вони автоматично стали кріпаками нових московських поміщиків. Із 100 тисяч вільних козацьких господарств в 1752 р. лишилося лише 2959. Роздавалася українська земля не лише вельможам, генералам, а й московським селянам та іншим чужинцям. У 1753 р. прислано з Московщини 40 тисяч селян і роздано їм (задарма) землі над Дністром, в 1781 р. прислано ще 50 тисяч. Потім ще, та й самі вони приїздили тисячами. Московщина навіть сплачувала переїзд чужинцям і надавала всіляку іншу допомогу.

Чорне море було однією з найголовніших основ  могутності, добробуту і культури українського народу та держави. І цю основу Україна боронила тисячоліттями. Втрачаючи її, не раз знову повертала. Не допустити український народ  до Чорного моря (а з нього і  до Середземного і в океан) – було і є стратегічною метою всіх ворогів України. Німеччина ще перед А. Гітлером уклала план незалежного Криму під своєю зверхністю. По 1917 р. такі плани мала Туреччина. Кубанська Чорноморщина заселена нащадками запорожців, а московська "демократія" не лише не прилучила її до УРСР, а й заборонила школи, часописи, український театр на Кубанщині. Вона прилучила Крим до УРСР, але не тому, що поступилася тискові України, Московщина хоче мати свій тил в Україні, тому не дозволяє розвиватися в Криму українській культурі, хоч там українці становлять 40% населення.

     На  початку царювання Петро І  хотів побудувати Петербург на Чорному  морі, розпочав будувати на Азовському морі пристані і канал Волга-Дон. Та Карловецький мир 1699 р. примусив його зводити нову столицю на півночі.

     Московський уряд відділив 1896 р. від Кубанщини вузеньку смугу Чорноморського узбережжя і зробив з неї окрему Чорноморську губернію, хоч кількості землі та людей там вистачало лише на кілька повітів. Причина? На узбережжі мали будувати зимові палаци московські царі та вельможі, заселити самі москвини, щоб не допустити нащадків запорожців, кубанців до Чорного моря. Монархічна Московщина намагалась відрізати Україні доступ у світ до моря, а більшовицька намагається відокремити Україну ще й від Західної Європи, вивозячи галичан на схід, а до Галичини – сотні тисяч москвинів” [16] 

     Історія російської культури і суспільної думки  знає чимало впливових імен. Серед  них ім’я Миколи Івановича Новікова яке займає особливе місце. Новіков вклав неоціненний вклад у розвиток духовного життя народу Російської імперії,він,як ніхто інший вмів впливати на розоми і почуття.

     Новіков не був революціонером  як Радіщев. Залишаючись на ідеалістичних позиціях просвітника – мораліста, він у топічно вірив у можливість зміни старих форм суспільного і політичного життя. Ці ідеї знайшли відображення у багатій літературно-видавниціькій и суспільній діяльності Новікова.

     Новіков і Родіщев були не протилежностями,а  навпаки звенями одного ланцюга. Їх погляди висвітлювали два направлення,точніше дві стадії у формуванні ідеології звільнення.

     Знаток  декабристської ідеології писав : «Обе стриии – струя Радищева і струя  Новікова – оживали с удвоенной  силой и сливались в одну потребность  положить начало гражданской свободі Росии…» [21]

     Від Радіщева декабристи сприйняли думку  про необхідність насильницького перевороту,сприймали  від нього і рішуче осудження  кріпосного права,справедливості та захисту  прав людини, громадянськість і любов до просвітництва, ідею сильного і безвигідного служіння вітчизні.

     Про Новікова існує досить велика література, хоч значно менша ніж про Ломоносова чи Радіщева. Дореволюційними і радянськими  дослідниками скопичен великий і  цінний біографічний  матеріал, значення якого не треба недооцінювати.

     Але Новіка вивчали більш як діяча, а  не як мислителя. Його суспільно- політичні  погляди ще недосить вивчені. А,між  тим, зі слів Чернишевського,він, належав  до того кола людей свого часу,які  «имели тогда ,то, что называется нене убеждением или образом мислей» [22]

     [23] 
Розділ 2. Системний аналіз

2.1 Зародження Російської  імперії 

Росія – дивне утворення. На початок Першої світової війни (1914-1918) - це величезна колоніальна  імперія, що охоплювала одну шосту земної поверхні, з внутрішніми  колоніями [24]: Середньою Азією, Паміром, Україною, Фінляндією, Польщею, Прибалтикою, Білоруссю, Бессарабією, Сибіром і Далеким Сходом, Північним Кавказом, Закавказзям; слабка, нерозвинута, з переважною більшістю неосвіченого населення, багатонаціональна країна, у якій жорстоко придушувались будь-які спроби інших народів, особливо українців, євреїв, білорусів, до самоідентифікації, культурного і соціального розвитку. Зовнішні колонії – Аляску, Маньчжурію (Квантунську область з містом і військово-морською базою Порт-Артур), частину Кореї, Китайської Східної залізниці і Сахаліну Російська імперія відповідно втратила у 1867 та 1905 рр. Після Першої світової війни Російська імперія трансформувалась в Радянську імперію - СССР з тією ж метрополією; вона втратила Польщу і Фінляндію, але завдяки військовій агресії зберегла інші внутрішні колонії, більша частина яких здобула незалежність щойно після розвалу Радянського Союзу 1991 р., утворивши на своїх територіях незалежні держави (Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Туркменістан).

* * *

Історія Росії (Московії) розпочинається з другої половини ХІІІ-го ст., коли син  Олександра Невського  Данило отримав біля 1276 р. від старшого брата  великого князя Дмитра в уділ Москву, яка до цього перебувала у складі Володимиро-Суздальського князівства.

Москва  – давнє мордовське поселення, викликає здивування, що до цього  часу серед вчених немає одностайної  думки щодо етимологічного походження цього  топоніму. Зокрема, Михайло Ломоносов вважав, що назва Москва походить від імені онука Ноя, шостого сина Яфета – Мосоха (Мазоха), засновника міфічної країни «Мосхінії» («Москінії»), частину народностей якої складали північно-східні слов’яни (Ломоносов відносив легендарну Трою теж до слов’янських держав, [25] Інші дослідники вважають Мосоха (Мазоха) не онуком Ноя, а хозарським купцем, який заснував на місці теперішньої Москви торговельну факторію «Мосха» і спорудив там синагогу. Знавці давньомордовської мови ерзя вважають, що Москва походить від «Москов» і перекладають топонім, як «вовча яма»; знавці давньофінської мови перекладають «Москов» - «каламутна вода»; вчені-тюркознавці пишуть, що Москва походить від слова «моско», в перекладі – «вагітна ведмедиця», а назва Москви-ріки (Моско-су) перекладається як «вода вагітної ведмедиці»; за версією відомого москвознавця Забєліна назва столиці Росії походить від слова «мостки».

В середині ХІІ-го ст. Москву загарбав суздальський князь Юрій Довгорукий (90 рр. ХІ ст.–1157; з 1155 р. після запеклої боротьби з Із’яславом Мстиславовичем і захоплення Києва – великий князь київський). Князь Данило Олександрович приєднав до московського уділу Коломну, Можайське та ще ряд суміжних територій, 1303 р. він отримав від князя Івана Дмитровича у спадщину Переславль-Залеський. Данила Олександровича історичною наукою визнано засновником Московського князівства і родоначальником Московських князів, але великим князем він так і не став (помер 1303 р). Великим князем пізніше стане Іван І Данилович Калита, свій титул він отримав завдяки придушенню повстання у Твері та прихильності золотоординського хана, який своїм військом надавав Іванові Калиті суттєву допомогу у зміцненні князівства. У 60-і роки ХІY-го ст. велике княжіння утвердилось в ході боротьби Дмитра Івановича Донського з суздальсько-нижньогородським князем, Дмитро Іванович передав вотчину своєму синові Василю І вже без згоди золотоординського хана. Територія Московського великого князівства в кінці ХІY-го - на початку ХY-го ст. ст. послідовно розширювалась, 1392 р. до нього було приєднано Нижній Новгород. У другій чверті ХY-го століття всередині князівства між галицьким князем Юрієм Дмитровичем, сином Дмитра Івановича Донського, який заповідав Юрію велике князівство після смерті Василя І, та сином Василя І - Василем ІІ Васильовичем, тобто між дядьком і небожем, точилась жорстока міжусобна війна. Кілька разів великокнязівський престол переходив до галицьких князів, яких підтримували Новгород і Твер, активну участь у боротьбі брали сини Юрія Дмитровича – Василь Косий та Дмитро Шем’яка. Війна закінчилась перемогою Василя ІІ Васильовича Темного (1425-62). 1446 р. його осліпив син Юрія Дмитровича Дмитро Шем’яка, звідси прізвисько «Темний».