Історичні етапи формування Російської Імперії

Київський університет туризму, економіки  і права

Факультет Міжнародних економічних відносин і Менеджменту

Кафедра світового господарства і міжнародних  економічних відносин 
 
 
 
 
 
 

Курсова робота з предмету «країнознавство»

 на тему:

«Історичні  етапи формування Російської Імперії» 
 
 
 
 
 
 

Студент виконав:

II курс 22 групи факультету МЕВіМ

спеціальності 6.030403

Лупікової Катерини Віталіївни 
 

Науковий  керівник:

Шведюк  Ю.Г. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ  – 2010

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….3-5

Розділ 1.Теоретико-методичні основи дослідження

1. Методологія дослідження історії імперських держав ...………....6-21

       1.2 Історіографія дослідження імперських держав…………………...20-23

Розділ 2. Системний  аналіз

2.1 Зародження Російської імперії……………………………………….24-27

    2.2 Російська імперія між двома революціями. Причини , завдання і

           періодизація революції……………………………………………….28-31

    2.3 Занепад Російської імперії як історичний факт……………………..32-46

Розділ 3. Прогнози та стратегія розвитку…………………………………. 47-48

Висновки……………………………………………………………………...49

Список використаних джерел……………………………………………….50 
Вступ

Актуальність теми. Для сучасного етапу розвитку історичної науки в Росії характерним є зростання ролі досліджень в галузі історичного краєзнавства та регіональної історії. Це пов’язано з процесом формування національної самосвідомості, що має місцеві особливості, а також з усвідомленням значення окремих регіонів у розвитку країни. Проявом цієї загальної тенденції є активізація досліджень, присвячених історії Російської імперії. Вчений А. О. Скальковський (1808 – 1898) був одним з регіональних істориків, хто стояв у витоків дослідження місцевої історії XVIII – початку ХІХ ст. В 30-ті роки ХІХ ст., коли він остаточно визначився як історик Південної Росії (Новоросії), в російській історичній науці вперше було поставлено питання про необхідність вивчення історії окремих регіонів. Це було викликано кількома чинниками ідеологічного та практичного характеру, а у випадку з Новоросійським краєм – і його унікальним, у порівнянні з іншими областями імперії, швидким суспільним розвитком. Історія була покликана стати одним із засобів формування патріотизму, а також мала виявити основні фактори успішного розвитку регіону – заради майбутнього. В результаті історичні дослідження краю отримали підтримку з боку місцевого начальства, а А. О. Скальковський, випускник морально-політичного відділення Віленського та Московського університетів, фактично став регіональним історіографом і створив цілу низку ґрунтовних історичних праць, які зберегли своє значення і в наш час: вивчення історії регіону в цілому, дослідження історії. Також, одним із впливових істориків був Дебров Л.А, який у своїй праці«Общественно политические взгляды Н.И.Новикова» дав загальну оцінку погляда Новікова  в цілому,а потім детально розглянув його позиції з таких важливих проблем як суспільно - політичного життя Росії. Тому ми вважаємо, що ця тема є актуальною,а розробка її доцільною.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у визначенні життєвого циклу російської імперії.

Задачі дослідження були поставлені відповідно вказаній меті, і передбачають необхідність:

-  простежити процес формування ;

-   визначити основні напрямки історичних досліджень А. О. Скальковського;

-  з’ясувати обставини формування і зміст створених історичних етапів формування і занепаду .

Об’єктом дослідження є сама Російська Імперія .

Предметом дослідження є самі історичні етапи формування.

Методи дослідження, що були використані при роботі над темою, є загальнонаукового та спеціально-історичного характеру. Кожен з них мав своє функціональне навантаження для досягнення поставленої дослідницької мети та вирішення відповідних  завдань.

Практичне значення. Матеріали і висновки курсового дослідження можуть знайти використання для написання дипломних робіт, виступу на конференціях, для подальшого написання курсових робіт .

Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків,списку використаних джерел (31 найменування) та літератури. Загальний обсяг роботи становить 50 сторінки.

 

Розділ 1 . Теоретико-методичні основи дослідження

1.1 Методологія дослідження історії імперських держав

        Поняття “імперія” (від лат. іmperium – влада, держава) має декілька значень: 1) назва монархічної держави, главою якої є імператор і 2) велика держава, що має широкі колоніальні володіння. Нерідко ці аспекти переплітаються. У цьому випадку “імперія” означає велику за розмірами державу (метрополії та її колонії), на чолі якої стоїть одноосібний володар – імператор, або особа, що уособлює його функції. «Імперія, – пише В.Даль, – держава, якою володіє імператор, що має необмежену владу вищого за саном правителя”.[1]

     Власне, „імперію” визначити надто важко, бо вона, за свідченням Б.Баді, „ніколи не була предметом теорії, не мала ні свого Гегеля, ні свого легіста, ні своїх професорів права”. [2] Класичним для сучасної науки вважається визначення С.Айзенштадта: „термін „імперія”, – зазначає дослідник, – як правило використовується для позначення політичної системи, що охоплює великі, відносно сильні централізовані території ,  в яких центр, втілений як в особистості імператора , так і в центральних політичних інститутах, створив автономну одиницю. Хоча імперії як правило базувались на традиційній легітимізації, вони часто використовували більш широкі, потенціально універсальні політичні  і культурні орієнтації, що виходили за межі того, що було притаманним  будь-якій із складових імперії.[3]

     Український політолог С.Рябов визначає імперію як велику державу, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусовим чином інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків.  На його думку, імперії –„світові держави” – виникають внаслідок загарбання територій, колонізації та інших форм розширення впливу сильної держави, її експансії. [4]

     Дослідники виокремлюють патримоніальні імперії (напр., держава Петра Великого), імперії кочівників, централізовані історичні бюрократичні імперії (древні Єгипет, Вавілон, частково держави інків і ацтеків, Китай періоду династій Цінь і Хань тощо).

     Як  правило, імперії утворюються шляхом насильницького завоювання (і приєднання) територій інших народів і  держав.

     С.І.Каспе  звертає увагу на такі передумови виникнення імперії, як наявність у  системі політичної легітимізації держави певної ознаки (вказівки) на її (держави) абсолютного, універсального значення; присутність у політичній практиці держави стійкої тенденції до територіального розширення; відсутність або обмеженість асиміляції народів, території яких включаються до складу держави, збереження ними своїх етнокультурних особливостей [6]

     Щодо  характерних ознак імперії серед  західних дослідників утвердилась  думка, більш-менш серйозно обгрунтована А.Шопар-Ле Бра: 1) територія імперії  має бути суттєво більшою, ніж середня (для даної епохи і даного регіону) територія держави; 2) імперія завжди етнічно неоднорідна; 3) імперія має відносно більший час існування; 4) влада в імперії монолітна й знаходиться в руках однієї особи або однієї партії; 5) імперії притаманне прагнення до необмеженої гегемонії.

     Цікавою в цьому плані є також думка  Г.С.Кнабе. Останній виокремлює такі ознаки імперії, як: 1) виникнення в результаті військового завоювання або економічного чи політичного підпорядкування  одним народом інших; 2) включення підкорених народів і територій  в єдину державну структуру народу, під чиєю егідою ця структура створюється; 3) ієрархічний принцип організації, тобто надання пільг (переваг) народу, який  утворив імперію, за рахунок народів, які були підкорені; 4) висока роль армії; 5) етнічна, національна, історична різнорідність складових імперії, загострення національних почуттів, їх конфлікт, розвиток комплексу національної неповноцінності або ж національної величі й винятковості; 6) потяг до особистої влади [7]

     Сучасні вітчизняні дослідники звертають увагу на такі специфічні риси імперій: 1) закритість та повна ізольованість їх від навколишнього світу; 2) панування єдиної державної ідеології; 3) існування величезної військової, політичної, економічної та адміністративної бюрократії як у центрі, так і на периферії; 4) культ насильства; 5) згода центру допускати до імперської еліти представників периферійних еліт за умови їх асиміляції та безоглядної відданості центрові; 6) агресивність, войовничість і експансіонізм; намагання створити державу не локального, а континентального і навіть світового масштабу; 7) намагання сконцентрувати в метрополії всі багатства, культурні цінності, видатних майстрів науки і культури, спортсменів та ін.; 8) як правило, обмеження приватної власності й будь-якої підприємницької ініціативи (за винятком представників імперської еліти); 9) страх перед будь-якими інноваціями та реформами; 10) антинародна етнонаціональна політика, головним і чи не єдиним принципом якої був принцип „поділяй і володарюй" та насильницькі методи розв'язання етнонаціональних проблем (примусова асиміляція, депортація цілих народів, геноцид, етноцид, лінгвоцид та ін.); 11) самоізоляція (яка, за слушним зауваженням А. Тойнбі, перетворювала імперію на „замкнений універсум").[8]

     У різні історичні часи й в різних регіонах світу означені характеристики мають різноякісне значення. Їх наявність  у повному переліку в тій чи іншій імперії не є обов’язковою. До імперій не можна ставитися  однозначно: треба розрізняти імперії європейські та азіатські, північні і південні, давні (доісторичні) і новітні, імперії, що вже зникли з історичного простору й такі, що існують, пристосовуючись до найновіших надбань цивілізації і культури.

     Класичною імперією вважається Римська держава після встановлення в ній одноосібної влади імператора Августа (1 століття до н.е.). Пізніше виникли такі імперії, як Візантія, Франкська держава (після прийняття Карлом Великим титулу імператора), середньовічна “Священна римська імперія”.

Знаковою  постаттю імперії був імператор (лат. іmperator – повелитель, полководець). Цей титул вважався більш високим порівняно з титулом короля і, навіть, царя. У 5 ст. до н.е. імператорами називали римських полководців-переможців. Цей титул надавався сенатом або військом. Першим дійсним (повноважним) імператором був римський принцепс сенату Октавіан (Август) – внучатий племінник диктатора Гая Юлія Цезаря, усиновлений останнім за його власним заповітом.

Утвердження Октавіана як одноосібного правителя  є зразком політичного маневрування, лукавства і одночасно небаченої жорстокості – головної характеристики імператора. Останнє здійснювалось через завоювання симпатій солдат, насамперед, ветеранів (розповідають, що Октавіан не вирізнявся сміливістю й твердістю духу, а це подобалось солдатам, бо дозволяло його “менше боятись” (Ш.Монтеск’є), а також через майстерно організовану боротьбу з претендентами на “перший пост” держави – Антонієм, Брутом, Кассієм. Розбивши свого головного супротивника Антонія (якого до того ж зрадила Клеопатра – жінка, заради якої той “віддав півсвіту”), Октавіан завершив затяжний період громадянських війн, в яких загинули найбільш впливові прибічники республіканського устрою й таким чином практично розчистив поле для власної політичної діяльності. Ідеї республіканців, між тим, ще були надто життєвими. Враховуючи це, майбутній імператор публічно засвідчував поважне ставлення до них, на справді ж послідовно спрямовував свої дії для завоювання статусу одноосібного правителя. Першим принциповим кроком у цьому напрямі було прийняття нового цензу: Октавіан склав новий сенатський список, в якому себе записав першим (princept senatus), формально відмовився від влади, прийняв від Сенату ряд повноважень, що фактично закріпили за ним верховну владу. За заслуги щодо досягнення миру в державі (“Августів мир”) Октавіан отримав ім’я Августа, тобто “звеличеного богами” й здобув необмежену владу – військову й владу народного трибуна. Його особа вважалась святою . [9]

Майстерні політичні реформи всередині держави (примирення рабовласників, зміцнення сім’ї, лояльне ставлення до сенаторів, впорядкування податкової системи, безкоштовна роздача хліба та облаштування розваг), завойовницькі війни (на ранніх етапах правління) та гнучка зовнішня політика щодо завойованих раніше народів і територій, зміцнення влади господаря над своїм рабом, обмеження політичної участі плебсу, розвиток зовнішніх торговельних відносин, розкішне будівництво в Римі та покровительство відомих римських поетів, зокрема, Вергілія, Горація, Овідія (“золоте століття” римської літератури) – ось далеко не повний перелік засобів, завдяки яким Август не лише підтримував, але й постійно нарощував свій політичний авторитет і одноосібну імператорську владу. Які з цих засобів сприяли, а які – підточували цивілізаційний поступ народів, об’єднаних в імперію, визначити не просто. Стосовно ж Риму діяльність імператора Августа однозначно визнається істориками як видатна. “Одна з причин розквіту Риму полягає в тому, – писав Ш.Монтеск’є, – що всі його царі були великими людьми. Ми не маємо в історії іншого прикладу схожої безперервної послідовності таких видатних державних людей і полководців”[10]