Шпаргалка по "Истории"

Шарль Луї Монтеск'с (1689-1755) - видатний юрист і політичний діяч. Одним із перших філософів-просвітників, який всупереч традиційному (в дусі «божественної зумов­леності») тлумаченню історії запропонував розуміння її як природного, зумовленого законами процесу. Він першим здійснив систематизацію державно-правових знань ХУШ ст. на нових засадах природного права і договірних теорій держави, і посів провідне місце в історії вчень про державу і право завдяки теоретичному обґрунтуванню ідеї поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову, яку як ідею-«змі­шаного правління» розробляли свого часу Арістотель, Ци-церон, а пізніше Дж. Локк. Свої погляди Монтеск'є виклав у трьох фундаментальних працях: «Перські листи», «Роззанадто теплих країнах, на його думку, люди ледачі, роз­бещені, покірні тощо. Родючий ґрунт, міркує далі Мон­теск'є, вимагає занадто багато часу для 'обробітку, тому землероби залюбки поступаються правом на управління країною одній особі. От чому у -землеробських народів найчастіше зустрічається монархічна (і навіть деспотична) форма правління. На неродючих же землях частіше зустрі­чаємо народне, республіканське правління. Ці міркування увінчалися переконанням мислителя у тому, що законодавець створює закони не довільно, оскіль­ки обов'язково враховує ті природні умови, в яких історич­но формувався народ: розміри території, її рельєф, побут, звичаї. Відношення законів до природних обставин і стано­вить те, що Монтеск'є називає «духом законів».Користуючись сучасною науковою термінологією, мож­на стверджувати, що Монтеск'є звернув увагу на досить актуальну для сьогоднішнього дня проблему. Йдеться про те, що попри певні загальні закономірності розвитку істо­ричного прогресу, які обов'язково знаходять своє втілення в законі, законодавець мусить враховувати і ментальність народу (власне розуміння народом справедливості). Враху­вання рис ментальності народу в процесі законотворення є запорукою створення справедливих, в інтересах загалу за­конів і успішного втілення їх приписів у життя. Виникнення держави Монтеск'є пов'язував з об'єктив­ними процесами розвитку суспільства. На його думку, держава виникає тоді, коли виникає приватна власність, розподіл багатств, що веде до антагонізмів у суспільстві. Згідно із поглядами Монтеск'є в досуспільному стані па­нувала природна свобода, що забезпечувалась звичаями і традиціями. В суспільстві ж люди втратили природну свободу. Остання відновлюється виключно за допомогою законів, але набуває при цьому політичного характеру, перебуваючи у постійному зв'язку з правом. Монтеск'є був переконаний, що майбутнє держави пов'язане з полі­тичною свободою, що забезпечується поділом влад і на підставі цього твердження дає визначення держави. Дер­жава - це суспільство, в якому діє закон (як бачимо Мон­теск'є не протиставляє і суспільство, і державу, тобто не розглядає останню як інституцію). Найважливішим засо­бом державної організації суспільства й порядку в ньому, на думку Монтеск'є, є державне законодавство, а одним із провідних підрозділів будь-якої держави є її законодав­чий орган.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький мислитель і письменник, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії. Руссо чи не єдиний із просвітителів, хто не апелював до розуму. Руссо, вбачаючи найбільш кричущу ваду сучасного йо­му суспільства в нерівності людей, ставить питання про походження цієї нерівності та шляхи її усунення. Вбачаю­чи, як і всі мислителі Просвітництва, джерело змін людсь­кого життя у розумі, мислитель водночас вважає, що і сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людини. Люди, спочатку жили в «природному» стані, який уявлявся Руссо (на повну протилежність поглядам Т. Гоббса) добою рівності, свободи, братерства за відсутності станово-майно­вого розшарування, державного апарату насильства та при­ватної власності. Нерівність у природному стані існува­ла, але обумовлювалася виключно фізичними і природними відмінностями. Люди, з «природного» стану, поступово (внаслідок розвитку розуму) переходять у «суспільний стан» (громадянський), об'єднуються спершу в сім'ї, а останні -в племена. Тут люди живуть ще вільно, здорові й щасливі, продовжують насолоджуватися усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої свободи. Натомість, нові досяг­нення в розвитку знарядь праці й господарюванні підви­щили продуктивність праці, зросла чисельність населення, накопичились багатства, що й привело до панування при­ватної власності. Відтак, виникла еоціально-майнова нерів­ність та гноблення багатими бідних. Руссо і тут намагаєть­ся раціонально пояснити такий результат: мовляв, більш сильні та здорові виробляють значно більше продуктів, ніж інші. Надлишки нагромаджуються, з'являються обмін, тор­гівля, зростає цивілізація, найпомітнішими ознаками якої є виробництво заліза і залізних знарядь, що значно сприяє збільшенню виробництва хліба (залізо і хліб - ось, що, на думку Руссо, цивілізувало людей і водночас згубило рід людський). В умовах гноблення багатими бідних, природний стан розпався, і в умовах гоббсівської «війни всіх проти всіх» багаті запропонували бідним укласти так званий суспіль­ний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі, без винятку, члени суспіль­ства. Отже, держава, згідно із поглядами Руссо, стала резуль­татом своєрідної загальнолюдської «конвенції» на засадах розуму. Її мета полягала в забезпеченні права кожному користуватися власністю, що йому належить.

З виникненням держави людство  вступило у фазу гро­мадянського  стану, який Ж.-Ж. Руссо характеризує як добу несправедливості та гноблення, визнаючи водночас неми­нучий прогрес  науки й техніки, що міг би, на його погляд, поліпшити життя людей, за умови відсутності соціальної несправедливості. Тому як ідеал майбутнього Руссо, на противагу хибному, на його погляд, шляху розвитку люд­ства пропонує утопію відновлення природного стану, але за умови збереження усіх позитивних досягнень суспільства. Таке суспільство мислитель уявляв як організоване спів­життя (асоціація) незалежних, вільних (люди народжу­ються вільними і незалежними) рівних людей (на думку Руссо без рівності не існує й незалежності), які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада належить народу, як корпоративному ор­гану, - учасникові суспільного договору). Народ у Руссо -це всі вільні громадяни республіки, незалежно від соціаль­ного та етнічного походження - вся доросла чоловіча час­тина населення, а не тільки низи суспільства («бідні», «тре­тій стан», «трудящі»), як це стали трактувати згодом ради­кальні прибічники його концепції народного суверенітету, якобінці та марксисти.,На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійс­ненні ним законодавчої влади. Уряд не мав жодних прав, маючи статус виконавчого комітету і уповноважувався су­вереном втілювати в життя закони та підтримувати належ­ний правопорядок. У разі невиконання делегованих повно­важень уряд волею народу заміщувався.

Таким чином, Руссо виключав будь-яку форму представ­ницького урядування (законодавчий орган у формі народ­ного представництва). Згідно із його вченням невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Зако­нодавча влада як, власне, суверенна державна влада, може і повинна здійснюватися самим народом-сувереном безпо­середньо. Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, Руссо розрізняє такі форми правління як демократія, аристократія і монархія. На його думку, демократична форма правління най­більш прийнятна для невеликих держав, аристократична -для середніх, монархічна - для великих. Незалежно від фор­ми правління Руссо називає державу республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний закон (Руссо розглядав його, як необхідний атрибут громадянсь­кої асоціації), який у системі звичаїв, громадянських і кри­мінальних законів посідає провідне місце, оскільки регу­лює життя усієї асоціації. Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й ознаки народного суверенітету: неподільність і невідчужуваність, наголо­шуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов'язки на всіх громадян. Відчуження сувереніте­ту народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу.

25.Державно-правові  ідеї просвітництва у Німеччині  та Італії (Пуфендорф, Томазія, Вольф, Беккаріа).

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) — відомий юрист і історик, праці якого видавалися в багатьох європейських країнах. Синтезуючи погляди Г. Гроция, Б. Спінози, Т. Гоббса, Пу­фендорф трактує природне право як сукупність моральних норм, правил, функцією яких є упорядкування людського співжиття, гуртожитку. Це — універсальна соціальна етика, норми якої ре­гулюють поведінку всіх людей. Природний закон — непорушний масштаб справедливості, що зобов´язує піклуватись про інших, всю спільноту. У природному стані нема ні «війни всіх проти всіх», як вважав Гоббс, але є мир, природна свобода і рівність людей. Однак їх незабезпеченість правом, страх перед злом, а головне — прагнення до свободи, до самозбереження примушу­ють створити державу. Хоча ініціатором державотворення є Бог, однак, за Пуфен-дорфом, держава не може виникнути без вільної згоди людей, їх рішення об´єднатися. Це рішення — дійсна опора, правова основа держави. Об´єднання людей закріплюється договором (pactum), вибір форми правління й обов´язки правителя і підда­них (першого — піклуватися про благо народу, останніх — під­корятися владі) — постановою (decretum). З утворенням держа­ви люди добровільно відмовляються від частини свободи волі, рівності, але не власності, свободи переконань і віросповідань як сфери їх приватного життя, не допускається й опір владі під­даними. Договір передбачав обов´язки кожного не порушувати прав інших людей, визнання інших рівними собі. Кращою фор­мою правління Пуфендорф вважав абсолютну монархію, необ­хідну для об´єднання Німеччини, хоча допускав наявність при монархові представницького станового органу. Держава, госу­дар повинні захищати безпеку людей, порядок і спокій, не до­зволяти церкві втручатися в мирські справи. «Держава є склад­ною моральною особистістю, чия воля сприймається як воля всіх». Закон — наказ законодавця, що встановлює межі природ­ної свободи людини. Елементи раціонального підходу до права і держави у Пуфендорфа сполучалися з виправданням кріпацтва як добровільного договору між паном і залежним селянином, всесилля монарха

Послідовник Пуфендорфа професор Християн Томазій (1655— 1728) у своїх працях і лекціях прагнув до звільнення юриспру­денції з тенет богослов´я. Слідом за Пуфендорфом, Томазій стверджував: людина — істота суспільна, яка прагне до мирного спілкування й особис­того блага. Основа природного права — мораль, що предписує робити те, що відповідає розумній природі людей. Мораль спів­відноситься з правом як внутрішній і зовнішній світ людини. Протиріччя між ними запобігаються двома засобами: порадою і наказами. Перше переконує, друге примушує. Примус — озна­ка права. Примусова влада здійснюється державою. Держава, за Томазієм, створюється людьми, а не Богом. Це — «природне суспільство», яке має верховну владу заради грома­дянського благополуччя. Межі впливу державної влади розгля­даються в трьох вимірах — моральному, політичному і правово­му. У сфері моралі діє тільки порада: роби те, що ти бажаєш, щоб інші робили для тебе. У політиці — порада і наказ: роби іншим те, що ти бажаєш, щоб вони робили для тебе. У праві діє тільки наказ: не роби іншим те, чого ти не бажаєш собі. Таким чином, право в державі набуває імперативного (повеліваючого) і заборонного характеру, тут діє наказ держави. Проте мораль обмежує сферу дії права — держава не повинна зазіхати на ду­ховну свободу особистості, свободу переконань. Мислитель за­суджував практику поліцейської держави. Головним завданням права вважав звільнення держави від впливу церкви. Одним з перших вказав на відмінність моралі від норм права, додержан­ня яких забезпечується заходами державного примусу.Як і Пуфендорф, Томазій вважав кращою формою держави монархію. Основа влади монарха — згода народу.

Професор природного і  міжнародного права університету в  Галле Християн Вольф (1679—1754).

Моральний закон, за Вольфом, — робити добро й уникати зла. Він відповідає прагненню людей до удосконалення душі, тіла, суспільства. Людина зобов´язана діяти за моральним зако­ном. Право виникає з моральних обов´язків. «Немає права, — писав мислитель, — без моральності зобов´язання, що йому пе­редує, у якому воно коріниться і виникає. Є вроджені людські права, тому що є вроджені людські обов´язки». Оскільки від природи люди рівні, вони мають рівні права. Жодна людина не має влади над іншими, адже всі люди вільні. Прагнення людей до удосконалення породжує право на життя, працю, освіту і на­укові дослідження, без чого немає удосконалювання. Позитивні закони, згідно з Вольфом, — вираження природ­ного закону і права індивіда, що міститься в них, є міра свобо­ди, потрібна для виконання обов´язків. Така інтерпретація сен­су законодавства виправдувала дозування государями своїм підданим свободи, необхідної для виконання їх обов´язку перед державою. Право у Вольфа — свобода дій для виконання обо­в´язків. Його рамки визначаються владою держави. Походження і сутність держави Вольф трактував у дусі своїх попередників як результат угоди між родинами. Верховна влада — складова воля її контрагентів. Жорстка правова регламен­тація й контроль над суспільним і особистим життям, еконо­мікою і вихованням, родиною і релігією під опікою мудрого мо­рального монарха, вважав німецький просвітник, забезпечує свободу індивідуальних дарувань і щасливе життя підданих. Мо­нарх повинен використовувати свою владу для загального бла­га, бути доброчесним, знати науку управління державою, не творити сваволю. Пруський король Фрідріх II, який претенду­вав на роль передового монарха в Європі, писав Вольфові, що задача королів — здійснювати ідеї філософів. Вольф підкреслю­вав користь станового представництва в монархіях, право на­роду на спротив владі при її замаху на природні закони.

Публіцист Чезаре Беккаріа (1738—1794).

Закони, за Беккаріа, «не  що інше, як договори вільних людей», що об´єдналися в суспільство, щоб  користатися свободою спіль­но, спокійно і безпечно. «Сукупність усіх частин свободи, по­жертвуваних на загальне благо, — говориться в його творі, — склала верховну владу народу, а суверен став законним її храни­телем і розпорядником». Він повинен забезпечувати людям за­гальне благо, безпеку і справедливість. Засновані на ній закони держави повинні мати на увазі «найвище щастя для максималь­но більшого числа людей». Це — мета державних законів. Італій­ський просвітник обурений тим, що закони насправді служать ін­струментом бажань феодальної верхівки: вони несправедливі, закріплюють станові привілеї, нерівність перед законом, право сильного. Існуючі закони, писав він, «служать тільки для при­криття насильства», допомагають приносити народ «в жертву не­наситному деспотизму». Іншою причиною несправедливих зако­нів Беккаріа називає приватну власність, що дає одним владу і благополуччя, іншим — убогість і безправ´я. Право власності — «не необхідне право». Він прихильник урівняння матеріального становища людей, пов´язує свої надії з освіченим монархом, що піклується про своїх підданих, про усунення злиднів і нерівнос­ті, покровительствує наукам і мистецтву, освіті і моральності народу. Він видає справедливі і мудрі закони, перед якими усі бу­дуть рівні і які забезпечать права людини. Законність, за Беккаріа, забезпечується, по-перше, свободою громадян. Свободу він трактує як право робити усе, що не супе­речить законам. Це право він називає «священним політичним догматом». По-друге, дотриманням законів самою владою, без чого, за його переконанням, нема «законного суспільства». Всякий прояв влади людини над людиною, що не випливає з абсолют­ної необхідності, є тиранічним.

26.Погляди на  державу і право в період  боротьби за незалежність США  (Франклін, Пейн, Джефферсон, Гамільтон)

Представник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706—1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство. Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою "Сполучені колонії Північної Америки".

Томас Пейн (1737–1809 рр.) належить до найрадикальніших представників демократичної політичної і правової ідеології періоду Війни за незалежність. Как і Руссо, Пейн вважав, що у природному стані немає приватної власності на грішну землю – землю було “загальної власністю людського роду”. Приватна власність з'являється переходити до землеробства, соціальній та результаті “недоплати працівникам”. Разом із нею і його розподіл людей на багатих і бідних. За природою все люди рівними у своїх правах, а розподіл на багатих і бідних є наслідком появи приватної власності (у ідейного противника Пейна А. Гамільтона розподіл на багатих і бідних має природне происхождение). Одним із перших у Північній Америці Пейн ще 1775 р. виступив проти рабовласництва і зажадав звільнення рабов. Государство, по Пейну, виникає за об'єднанням людей суспільство, бо об'єднані люди й не здатні самі зберігати справедливості закидів у стосунках між собою. Воно створюється людьми по громадському договору – єдино можливого способу утворення Держави. Тому верховна владу у державі має належати самому народу. З цієї ідеї народного суверенітету Пейн робить висновок на право народу засновувати чи знищувати будь-яку форму правління – на право народу на повстання і революцію. Ці ж ідеями народного суверенітету і право на революцію Пейн обгрунтував допустимість й необхідність відділення колоній від Англії й освіти власного незалежного государства. Анализируя форми держави, Пейн розрізняв “старі” (монархічні) і “нові” (республіканські) форми. У основу цієї. класифікації покладено принципи освіту (правління – успадкування чи виборність. Пейн різко критикував державний лад Англії й дореволюційної Франції. Правління, заснований на передачі влади в спадщину, він називав “самим несправедливим і недосконалим із усіх систем правління”. Без під собою жодної правової основи, така влада неминуче є тиранічної, узурпирующей народний суверенитет. Республиканское правління, відповідно до ідеям Пейна, має грунтуватися на принципі народного представництва. Це “правління, засноване у сфері нашого суспільства та що здійснюється на інтересах, як індивідуальних, і колективних”. Оскільки в основі лежить народний суверенітет, остільки верховна влада повинен мати легіслатура, який обирається з урахуванням загального виборчого права як реалізації природного рівності людей. Политические погляди Пейна висловлювали демократичні й революційні тенденції в визвольному русі колоністів, інтереси найбільш широкої. Вони надали величезне вплив перебіг й вирішили результат Війни за незалежність. Понад те, вони вплинули на визвольний спрямування Латинської Америки проти іспанського колоніального панування і навіть “перетнули” Атлантичний океан на батьківщині Пейна, в Англії, сприяли формуванню політичної ідеології чартистского руху від його вимогами загального виборчого правничий та щорічних виборів у парламент.