Шпаргалка по "Истории"

20Державно-правова  думка Реформації (Лютер, Мюнцер, Кальвін).

Реформація, яка  постала як широкий соціальний рух, була надзвичайно суперечливим явищем. З одного боку, цей рух репрезентували заможні верстви, які мали на меті збагатитися за рахунок конфіскації церковного майна, а з іншого — він об´єднав широку селянсько-плебейську масу, яка прагнула перевлаштування світу на засадах соціальної справедливості.

Мартін Лютер (1483—1546). М. Лютер мав неабиякий вплив на формування західноєвропейської моделі держави. Він сформулював важливий правовий принцип — ідею рівності, рівної гідності людей. Хоча цей принцип поширювався лише на християн, він відіграв важливу роль у становленні ідейно-теоретичного потенціалу Нового часу. Мислитель вважав, що держава створена для вирішення тих завдань, які не вирішує церква як соціальний інститут. Завданням світської влади є примусове застосування «зовнішньої» справедливості, нагляд за дотриманням норм законів. З огляду на це держава має бути самостійною стосовно церкви, у всіх світських справах церковні діячі мають підпорядковуватися правителю. З погляду М. Лютера, правитель повинен бути слугою Бога, а не управителем народу. Державна влада — не перевага, а обов´язок перед Богом. Влада є Божою службою лише тоді, коли правитель не керується власними інтересами. М. Лютер розробив вимоги до державної діяльності, причому вихідним положенням стало розуміння влади як ремесла. Він критично ставився до права, оскільки у ті часи воно ґрунтувалось на принципі нерівності: для мирян і священнослужителів існували різні системи права. Критикуючи канонічне право, Лютер надавав перевагу світським праву й законам.

Томас Мюнцер (прибл. 1490—1525). Ідеолог Реформації, священик і революційний діяч. У 1520—1521 рр. він виступив із спрямованим проти католицької церкви радикальним ученням про характер і завдання Реформації. У революційній діяльності Т. Мюнцер спирався на бідні верстви населення. Своїми ідеями про реформаційний рух і відкриту безкомпромісну боротьбу проти ієрархізованих порядків, соціальної нерівності, засилля церкви Т. Мюнцер стверджував необхідність «скидати безбожників з трону», а на їх місце обирати людей «нижчих, простих». Такі заходи, на його думку, цілком законні, навіть за умови застосування «меча». Новий устрій теж буде змушений вдатися до реакційних методів, оскільки захищатиме владу суспільного цілого від егоїстичних соціальних груп. Отже, народ буде джерелом і суб´єктом політичної влади. У поглядах Т. Мюнцера простежуються початки республіканських ідей, визначення напрямів державної політики і контролю за її здійсненням з боку народу. Саме в цьому виявився демократизм його програми.

Жан Кальвін (1509—1564). Один із провідних діячів та ідеологів Реформації. Під впливом М. Лютера він схилявся до протестантизму, зрікся католицької церкви. Розглядаючи питання про громадянське правління, Ж. Кальвін дотримувався теологічних позицій щодо походження і сутності держави. Держава, на його думку, слугує розвитку суспільного життя, але найвища її мета полягає в утвердженні морального порядку і в захисті християнської релігії. Церква має бути вільною від державного контролю, але потребує з боку держави підтримки. Ж. Кальвін вважав, що будь-яка форма правління є однаково законною і здатною виконувати зобов´язання перед Богом. Водночас він вказував на переваги аристократичної республіки, де посади є вибірними, плюралістичне (колегіальне) правління обмежує того, хто прагне до панування над усіма. Випробовуючи цю концепцію на практиці, Кальвін сформулював ідею сліпої покори державній владі, яка, у свою чергу, керується встановленими Богом законами. Право опору правителю-тиранові він визнавав за органами влади, церквою і представницькими установами. Це право реалізується тоді, коли вичерпані всі легальні засоби впливу на правителя

21 Державно-правові  ідеї Жана Бодена

 Жан Боден ( фр. Jean Bodin ) ( 1529 або 1530, Анже - 1596, Лан) - французький  політик, філософ, економіст, правознавець, член Парламенту Парижа і професор  права в Тулузі. Багатьма дослідниками  вважається засновником науки  про політику через розробленої ним теорії "державного суверенітету Жан Боден у своїх творах завжди визнавав за людиною право обирати для себе релігію і Бога (звичайно, в рамках християнства - інше в цю епоху було небезпечно; єдине твір, в якому Боден відкрито виступає прихильником деїзму або раціональної релігії - "Розмова в семи ролях про секретах вищих істин "- було опубліковано тільки в 1858 році, тобто майже через 300 років після написання). В результаті, він мало не став жертвою Варфоломіївської ночі 1572 року.ТВіротерпимість філософа виявлялися також і в його зусиллях щодо примирення ворогуючих між собою релігійних угруповань на Генеральних Штатах у Блуа, де він виступав як депутата від третього стану провінції Вермандуа. Ці ідеї ми виявляємо і в головному політико-філософському творі Бодена - "Les six livres de la Republique" ("Шість книг про державу"), що вийшов у світ в 1576 році, яке згодом (в 1586 р.) він сам переклав на латину під назвою "De Republica libri six".ТЗа Бодену, держава є здійснюване верховною владою по праву управління безліччю домогосподарств та їх загальним надбанням [1].Суверенна влада держави - це завжди постійна влада, яка відрізняється від тимчасової влади; це завжди абсолютна влада, - влада, не обмежена ніякими умовами, носій ж цієї влади може її передати іншій особі як власник; це влада єдина, тобто неподільна - вона не може належати одночасно монарху, аристократії і народу, її не можна розділити на третини.Боден - противник теорії змішаної форми держави, якої в різний час дотримувалися Полібій, Цицерон, Мор, Макіавеллі.Він виділяє три форми держави: демократія, аристократія і монархія (в залежності від приналежності влади того чи іншого суверену).Демократію Боден оцінює негативно, бо "народ - це звір багатоголовий і позбавлений розуму, він насилу робить що-небудь хороше. Довіряти йому рішення політичних справ - це все одно, що питати поради у божевільного". Недолік аристократії - нестійкість, яка обумовлена ​​колегіальним способом прийняття рішень. Загальним недоліком демократії та аристократії є те, що "в демократичному або аристократичному державі голоси підраховуються, але не зважуються на вагах чесноти".Краща форма держави для подолання політичної і релігійної кризи є монархія, оскільки вона прямо відповідає природі суверенної влади, її єдності і неподільності. Боден - прихильник спадковою, а не виборної монархії, тому що виборна монархія припускає міжцарів'я, а держава в цей час "подібно кораблю без капітана, метається по хвилях заколотів, і часто тоне".Для абсолютної влади повинні бути три обмеження: суверен у своїй діяльності пов'язаний законами Бога, законами природними і законами людськими, спільними для всіх народів. Типи законів: закони, встановлені Богом; закони, встановлені природою; закони, встановлені суверенною владою; закони, встановлені народами; закони, встановлені загальним угодою, в якому бере початок суверенна влада.

22. Погляди  на державу і право на початку  Нового часу (Гроцій, Спіноза).

Гуго Гроцій (Grotius), 1583–1645, — видатний голландський юрист і політичний мислитель, один з основоположників вчення про державу і право Нового часу, раціоналістичної доктрини природного права, а також міжнародного права. Філософ стояв біля витоків формування так званого "юридичного світогляду". Він провів розмежування між наукою права і політики, підкресливши, що предмет юриспруденції — це питання права і справедливості, а предмет політичної науки — доцільність і користь у суспільних відносинах. Гроцій вбачав своє головне завдання саме у науковій розробці юриспруденції і правового трактування всієї соціально-політичної проблематики. Гроцій поділяє право на природне і волевстановлене. Природне право, згідно з його концепцією, і є правом у повному розумінні цього слова і воно полягає у тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас відносно них обов'язки. Джерелом природного права є не чиясь воля, інтерес чи користь, а сама розумна природа людини, як соціальної істоти, якій притаманне прагнення до спілкування, але не будь-якого спілкування, а власне прагнення до спокійного, керованого власним розумом, спілкування людини з собі подібними. Відповідно до соціальної природи людини, їй притаманна здатність до знання і діяльності згідно із загальними правилами. Це дотримання загальних правил спілкування і є, на думку мислителя, "джерелом так званого права у власному розумінні; до нього належить як утримання від чужої речі, так і повернення отриманої чужої речі і відшкодування отриманої від неї вигоди, обов'язок дотримуватися обіцянок, відшкодування шкоди, спричиненої по нашій вині, а також призначення людям заслуженого покарання". Характеризуючи природне право, як право у власному, вузькому розумінні слова, Гроцій зазначає, що право у більш широкому розумінні, тобто волевстановлене право, є правом, у кінцевому підсумку, постільки, оскільки воно не суперечить розумній природі людини і природному праву.

  Новий раціоналістичний  підхід до проблем суспільства,  держави і права отримав у  творчості Спінози (Spinoza), 1632–1677, подальший розвиток.

Центральне місце у  творчості Спінози займає формування нової самостійної світської науки про мораль — етики, — розробленої на основі раціоналістичного "геометричного" методу. Важливе місце, при цьому, відводиться поняттю свободи. Ступінь свободи індивіда або держави, визначається не межами дозволеного їм самовілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода можлива тільки на основі і в межах пізнання природної необхідності. "Воля і розум — одне і те ж, — підкреслював Спіноза, — і тільки розумна воля є свободою". Відповідно до такого розуміння свободи, філософ підкреслював, що найбільш вільною є та держава, закони якої базуються на здоровому глузді, у такій державі кожен може бути вільний, тобто, не кривлячи душею, жити за вказівками розуму. Людина вільна лише на стільки на скільки вона керується розумом, так як в цьому випадку вона діє зі знанням тих причин, які необхідно визначають її дії, бо свобода не усуває необхідності діяти, а, навпаки, передбачає таку необхідність. Мислитель зазначав, що кінцева мета держави — звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість найкращим чином утримати своє право на існування і діяльність без шкоди для себе і для інших, тобто кінцева мета держави — це свобода. У правовому аспекті важлива розробка Спінозою питання про межі могутності і права держави. Ці межі визначаються, по-перше, розумно зрозумілою необхідністю, тобто держава не може робити нічого такого, що б суперечило її природі. По-друге, ці межі обумовлені природою самих підданих держави, тобто "все те, до виконання чого ніхто не може бути змушений ні нагородами, ні погрозами, не належить до права держави". Так, поза сферою держави, тобто поза державним втручанням в життя і справи людей, знаходяться здатність суджень, істинне пізнання бога і любов до нього, питання взаємної любові і ненависті людей, право людини не свідчити проти себе, право на спробу уникнути смерті. Розглядаючи різні форми держави, такі як монархія, аристократія і демократія, мислитель надає однозначну перевагу останній, підкреслюючи, що демократична держава "найбільш природна і найбільш наближається до свободи, яку природа надає кожному, бо в ній кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, але на більшу частину всього суспільства, одиницю якого він складає". Тому в демократії, як попередньо у природному стані, всі є рівними.

23.Погляди на  державу і право на початку  Нового часу (Локк, Гоббс).

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас  Гоббс (1588—1679). Гоббс розглядав три  моменти становлення політичного організму: природний стан — перехід до держави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загальної влади, нема законів  і, відповідно, нема й справедливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність виконання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили.

Чільне місце  серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський  філософ Джон Локк (1632—1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він зауважував, що метою закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки — її збереження й розширення[5]. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою. За Локком, можливі форми правління: демократія — коли сам загал створює закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігархія — коли загал передає законодавчу владу в руки кількох осіб та їхніх спадкоємців або послідовників; монархія — коли влада передається в руки однієї особи. Суспільство в разі потреби може встановлювати складні та змішані форми правління. Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести загальне визначення держави: Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна влада — законодавча, якій решта гілок влади підпорядковується. Але законодавча влада є довіреною. Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити законодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути зміщеною та заміненою. Ідея Локка про поділ влади на законодавчу і виконавчу була підтримана багатьма представниками Просвітництва.

24.Державно-правові доктрини французьких просвітителів (Вольтер, Монтеск’є, Руссо).

Франсуа Марі Аруе (1649-1778) (псевдонім/Вольтер з 1718 р.) — французький філософ і публіцист належав до правого крила просвітителів, які виражали інтереси великої буржуазії. Вольтер мало цікавився політикою заради полі­тики і не переймався проблемами народних мас, вважаючи, що біднота не повинна мати політичних прав, оскільки той, хто не має ані землі, ані власного дому не має і права го­лосу. Він послідовно захищав такий суспільний порядок, засадами якого були б принципи рівності, свободи і необ­меженої приватної власності. Основні погляди Вольтера в царині держави і права викладені в працях «Філософські листи» та «Досвід загальної історії про звичаї і дух на­родів».

Визнаючи рівність людей  як біологічних істот, він запе­речував рівність соціальну. Мислитель захищав тезу, що в суспільстві може бути тільки юридична рівність, яка пе­редбачає формальну рівність усіх перед законом і набуття всіма людьми однакового статусу громадянина. Вона є до­сить змістовною і соціальне ефективною. Однак, виступа­ючи з критикою егалітаризму' Руссо і зрівняльного комуніз­му Мельє, Вольтер визнавав юридичну рівність лише в сфері приватного права, заперечуючи можливість її реалі­зації у сфері права публічного. Він був переконаний, що право голосу у справах громадських можуть мати виключ­но ті, хто володіє власністю.

Свобода у Вольтера - це свобода не суспільства в ціло­му, а свобода індивіда. Стержнем її є свобода слова, віри, свобода  підприємництва та свобода праці. Особливо Воль­тер захищав право на свободу праці, зауважуючи, що вона є фундаментальною у буржуазному суспільстві. Згідно із Вольтером свобода праці полягала у визнанні за кожним права продавати свою здатність до праці тому, хто платить

більше, оскільки це і є власність тих, хто позбавлений будь-якої власності.

Вольтер був прибічником  сильної державної влади, роз­глядаючи її як засіб захисту від «зазіхань  черні» на влас­ність. Однак перевагу надавав не формам управління дер­жавою, а принципам реалізації влади, які б забезпечували. свободу, право власності, законність.

Вольтеру належить створення  оригінальної концепції «освіченого  абсолютизму». Вона побудована на переконанні, що тогочасний інститут абсолютної монархії ще не вичерпав своїх можливостей  і спроможний подолати кризу за умови правління високоосвічених з моральними устоями монар­хів. Доктрина «освіченого абсолютизму» набула поширення в окремих європейських країнах у П половині ХУШ ст. і слу­жила ідеологією для «революції зверху» - проведення ре­форм по скасуванню і перетворенню найбільш застарілих феодальних інститутів (станових привілеїв, підкорення церк­ви державі, пом'якшення цензури, проведення судової і шкі­льної реформ тощо), які не руйнували б засад абсолю­тизму