Шляхи та основні етапи формування козацького стану

     Прагнення козацької верхівки законодавчо закріпити за собою володіння у приватну власність явно простежується у заяві переяславського полковника Павла Тетері та військового судді Самійла Богдановича-Зарудного (1654) під час їхнього перебування в Москві. Вони намагалися одержати маєтки "...со всеми землями, к ним належачими, и на тех землях поддаными будучими и со всеми приналежностями, полями, лесами, уходами и озерами, которые имеют быть со всем, как и прежде было.

     И чтоб если были вольны в своих подданых, как хотя ими урежати и обладати мы и наследники наши, которые бы имели от нас те маетности одержати, и чтоб до них никто, кроме нас и наследников наших, никакого дела не имел вечными времены. Также чтоб нам вольно было на тех землях своих, которые с милостивого жалованья его царского величества будем имети, людей селить, как которые будут приходити, мельницы ставить и всякие пожитки, какие ни будь прежде были и какие сами можем привлащить и вымыслить можем, приспособляючи без всякой в том ни от кого помешки. Также и о том челом бьем, чтобы нам вольно было всякие питья для своих же подданых держати, вино курити и откуп, как извычай есть на Украине, имети, и при всем том извычаю, как в том краю ведется пребывати" . По суті, мало місце прагнення козацької старшини відновити велике землеволодіння, знищене Національно-визвольною війною.

     Утримати  свої володіння намагалися і представники української шляхти, значна частина яких перебувала в повстанській армії Богдана Хмельницького. Під час присяги на вірність московській короні (1654) кількість шляхтичів у списках становила 188 чоловік. У "Березневих статтях" зазначалося, що шляхтичі, "чтоб при своих шляхетских вольностях прибывали, и межи себя старшин на уряды судовые обирали и добра свои и вольности имели, как при королях польских бывало" . Йдеться, насамперед, про шляхетське право на землеволодіння, як це мало місце в попередній період. Однак, в умовах дії соціальних наслідків Національно-визвольної війни шляхетський привілей необмеженого права власності на землю фактично втратив свою винятковість. Тому йшов процес зрощення шляхти з козацькою старшиною, зайняття першими посад у гетьманській адміністрації. Водночас за шляхтою зберігалося право володіння спадковими землями, ленними та довічними наданнями на певних умовах. Про це, зокрема, говорилося в універсалі Б. Хмельницького за 1656 рік: "Спадковими маєтностями, що знаходяться в повіті Пінському, Мозирському і Турівському, як і де-небудь в іншому якому-небудь окрузі, дозволяємо їм користу ватися з усіма доходами — однак хто виконає присягу вірності. Також ленні права, які мають, з давнього надання від королів, вповні при кожному залишаються і будуть залишатися — це забезпечуємо за Військом Запорозьким за нас і потомків наших. Тільки самі королівщини, староству пінському та інших приходові належні, будуть забрані з їх користування. Довічні ж надання повинні служити кожному до смерті, а після смерті кожного посесора повернуться до нашої диспозиції" .

     Право на надання рангових маєтностей спочатку було прерогативою гетьмана. Однак  вже в ході Національно-визвольної війни воно поширилося і на старшину. В універсалі чернігівського полковника Івана Поповича від 20 квітня 1654 р., виданому полковому товаришу Оникію Силічу, зазначалося: "Запустілі поля на Білоусі, прозваному Старим Сіухом, зокрема, Тополівщина, Кондратовшина, Сенковшина, тії поля не належачі жодному посесору і ніхто їх протягом кількох років не використовував, надаємо для спокійного вжитку товаришу нашому пану Оникію Силічові, щоб тими грунтами як своїми власними володів, чинячи з того послуги Війську царської величності Запорозькому" .

     Разом із землею до володінь старшини відповідно переходило і населення, що там проживало, й яке змушене було відбувати так зване "послушенство" на користь нового господаря. В універсалі ніжинського полковника Василя Золотаренка (1662) прямо вказувалося: "поглядаючи услуги от п. Марка Кимбаровича на разных службах отдаванные, даем оному на вживлене село Березу, в сотне глуховской будучое, зачим приказуєм, абы вуйт и вся громада березовская поименному Маркови Кимбаровичови, товаришу полку нежинского, належнеє послушенство, при звыклой повинности, отдавала" ⁹¹. Фактично утверджувалося старшинське право на володіння підлеглими людьми, а відповідно й створювалися нові форми соціальної залежності.

     Отже, в ході Національно-визвольної війни 1648 —1657 рр. відбулися суттєві зміни в українському суспільстві. Ліквідація магнатів та польської шляхти супроводжувалась й конструктивними процесами творення нової еліти. З представників заможного козацтва, міщанства, православної шляхти та духовенства сформувався окремий соціальний прошарок — козацька старщина. До її рук фактично перейшла провідна роль в економічній, соціальній та політичній сферах державного життя. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Висновки

     Таким чином, права українського козацтва формувались на основі існуючих традицій. На змісті станових ознак, зокрема, позначилися суспільні привілеї боярства та шляхти. Правове утвердження козацького стану тривало майже сто років. В умовах іноземного панування цей процес не завжди проходив по висхідній, оскільки суперечив прагненню шляхти до необмеженої влади в тогочасному українському суспільстві. Урядові постанови 70—80-х років XVI ст. знаменували початок формування козацького стану. Надалі козацтво доклало немало зусиль для збереження своїх прав і привілеїв переважно дипломатичним шляхом. Проте з середини 20-х років XVII ст. у їх відстоюванні козаки вдавалися до найрадикальніших методів — збройної боротьби. Під час Національно-визвольної війни козацтво інтенсивно трансформувалося у привілейований стан. В той же час законодавча, виконавча й судова влада зосередилася в руках старшини, яка перетворилася на окремий соціальний прошарок. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4. Література

Довнар-Запольский М. В. Украинские староства в первой половине XVI века,- К., 1908. — С. 86-87.

Материяли до історії козацьких рухів 1590-х  рр.// ЗНТШ. — Львів, 1899. — Т. 31-32. —  С. 7.

Жерела  до історії України-Руси. — Т. 8. —  С. 288

Грушевський M. Історія України-Руси. — T. 7. — C. 99.

Жерела  до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 65.

ЦДІАУ. — Ф. 256, on. l, cnp. 144, арк. 2.

Жерела  до історії України-Руси. — T. 8. —  С. 119 —120.

Панашенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII — XVIII ст.). — К., 1995. — С. 81.

Яковенко H. M. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — С. 209.