Шляхи та основні етапи формування козацького стану

     Зборівський договір 1649 р. та "Березневі статті" 1654р. були юридичними актами, які визначали становище України в складі Речі Посполитої та Російської держави. Як слушно зауважив А. П. Ткач: "У них встановлювалися найбільш істотні норми, що визначали права гетьмана, судову організацію і джерела права, а також права і привілеї класів та окремих соціальних груп". Тобто, у згаданих угодах українське козацтво остаточно домоглося законодавчого підтвердження станових прав. Пріоритет на зайняття урядово-виконавчих посад в управлінні державою, забезпечили йому привілейоване становище серед інших соціальних верств. Економічна основа станових прав гарантувалася платнею за державну службу та господарюванням у власних спадкових чи рангових маєтностях. Козак підлягав юрисдикцїі виключно станового суду, мав право вільного вибору місця проживання і свободи зайняття промислами. Широке залучення до державного життя сприяло активній політичній діяльності козацтва.

     Отже, вже за литовської доби українське козацтво сформувалось в окрему групу населення південного прикордоння. Права і привілеї, зафіксовані в постановах уряду Речі Посполитої 70— 80-х років XVI ст. поклали початок утвердженню козацтва як соціальної верстви. Козаки доклали немало зусиль для збереження "вольностей", прагнули уникати контролю місцевої влади, домагалися розширення чисельності реєстрового війська, створювали власні органи самоврядування. З середини 20-х років XVII ст. у відстоюванні прав вони вдавалися до найрадикальніших заходів, очолюючи масові народні повстання. Правові умови функціонування козацького стану мав забезпечити Зборівський договір, однак повною мірою вони реалізувалися лише з підписанням "Березневих статей". 
 
 

2. Перетворення козацької старшини в окремий соціальний прошарок

     У процесі еволюції соціальних станів якісні зрушення часто пов’язувалися  з конкретними подіями та явищами. Завершення формування шляхетства у Великому князівстві Литовському зумовилося, зокрема, прийняттям Другого Литовського статуту 1566 р. Для українського козацтва такою подією виявилася Національно-визвольна війна середини XVII ст. Повсталі народні маси ліквідували польських магнатів, католицьку шляхту і духовенство, які зосереджували у своїх руках економічні важелі та політичну владу. У козацькій державі останні перейшли до старшини. Що ж спричинило кардинальні зміни в становищі козацтва?

     Важливим  чинником формування заможного прошарку серед козаків була державна служба. Крім відповідної платні, стар^ина насамперед всіляко домагалася розширення власних володінь. У козацьких петиціях звучали також прохання просвободу заняття промислами. Про розмір платні для козацької старшини реєстровців яскраво свідчить один з пунктів Куруківської угоди (1625). Старшому Війська Запорозького призначалося 600 злотих на рік, двом осавулам — по 150 злотих, обозному, судді та писарю — по 100 злотих, шести полковникам —. по 100 злотих, шести полковим осавулам — по 50 злотих . Не останню роль у збагаченні окремих козаків відігравали успішні походи на татарські улуси та Чорне море.

     Водночас  в умовах польсько-шляхетського панування  реалізувати повною мірою права і привілеї старшині, як і всім реєстровим, не вдавалося. Уряд Речі Посполитої постійно втручався у справи козацтва, а його участь у визвольних рухах призвела до появи в 1638 р. "Ординації", якою ліквідовувалася більшість козацьких прав. Через 10 років Національно-визвольна війна знову поставила на порядок денний питання про козацькі "вольності". І цього разу козацька верхівка свого шансу не втратила.

     Для того, щоб проаналізувати процес переходу старшини в якісно нове становище, необхідно, насамперед, з’ясувати джерела її формування. Про окремі випадки цього явища в попередній період йшлося вище. Зростаюча чисельно в ході Національно-визвольної війни козацька старшина фактично перетворилася на нову генерацію панівного класу. Так, виходець з реєстрового козацтва Павло Апостол в роки війни очолив Хомутецьку сотню, а після неї — Галяцький і Миргородський полки. На останній посаді він домігся призначення свого сина Данила, який розширив родинні зв’язки з впливовими старшинами. За свідченням сучасників, багато полковників і "знатних осіб" були "сопряжены с ним близким свойством и любовию" . Сини козацького ватажка першої половини XVII ст. Івана Сулими Степан, Северин та Федір, вступивши до реєстру в 40-х роках, згодом перейшли до розряду старшини, Северину вдалося дослужитися до посади переяславського полковника . У реєстрі Війська Запорозького 1649 року син Якова Острянина Іван вписаний полтавським сотником під прізвищем Іскренко • Очевидно, останнє він дістав від назви слободи поблизу Полтави, де поселився після повернення з Чугуєва в 1641 р. У ході Національно-визвольної війни Іван Іскренко здобув ранг наказного полковника, в якості посла Богдана Хмельницького їздив до Москви . До вищих щаблів козацької ієрархії — полтавського полковника — дослужився і його син Іван.

     Поповнення  рядів козацької старшини відбувалося  і з середовища міщан — реміснично-торгової людності. Завдяки нагромадженим капіталам вони домагалися від гетьманського правління універсалів на "уряд", як правило, сотенний. Посада сотника, відповідно, відкривала нові джерела збагачення — важливої передумови для дальшого просування службовими сходинами. Так, син заможного міщанина з Красного Колядина Івана Голуба Костянтин дослужився до генерального бунчужного і, користуючись владою, скуповував землі в Глухівській та інших сотнях Чернігівського полку. Його старший брат Захар мав звання "військового товариша" . Внук чернігівського райці Яреми Полуботка Леонтій у 1668р. зайняв посаду полкового писаря, а через десять років став генеральним осавулом . Переяславський купець І. Томара, грек за походженням, спочатку влаштував двох своїх синів в гетьманську канцелярію, що дозволило їм невдовзі перейти у старшинське коло. Степан Томара здобув полковницьку посаду в Переяславі, а рідний брат — суддівську при Чернігівському полку .

     У першій половині XVII ст. Самійло Самойлович був священиком містечка Ходоркового поблизу Сквири. Його син Іван пройшов шлях від красноколядинського сотенного писаря до гетьмана України (1672—1687) . Майже аналогічний шлях просування службовими сходинами уродженця Умані Івана Скоропадського. Вступивши з братами до Чернігівського полку, на початку XVIII ст. він став стародубським полковником, а протягом 1708 —1722 рр. займав гетьманську посаду . Нащадок переяславського і гадяцького протопопа Григорія Бутовича Артамон служив канцеляристом у генеральній військовій канцелярії.

     Крім  українців, ряди козацької старшини поповнювали і представники інших  народностей. Григорій Скорупа, чий  батько переселився з Білорусі до Стародуба, служив у військовій канцелярії, а згодом бачимо його у числі значкових товаришів Стародубського полку . Його сучасник Яків Жданович був вихідцем з Литви, а Родіон Дмитрашка родом з придунайських князівств. Стародубський полковий писар Павло Дублянський і сенчанський городовий отаман Кирило Криштофович мали польське походження.

     Таким чином, формування козацької старшини відбувалося з різних соціальних верств. До її лав входили також  представники литовського, польського, білоруського та іншого походження. Розширення кола старшини відбувалося шляхом вступу на службу — на відповідну посаду, через матеріальне збагачення, використання родинних зв’язків тощо.

     Із  самого початку Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький неодноразово звертався до Варшави з проханням відновити козацькі права і привілеї. У листі до короля Владислава IV від 12 червня 1648 р. він досить образно змалював становище козацтва, при якому "пани державці і старости на втіху собі нестерпно кривдять нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки убогого майна, але й свободи, посягаючи на наші хутори, луки, сіножаті, ниви, зорані поля, ставки, млини, бджоляні десятини" . Ці всі володіння належали, насамперед, козацькій старшині, в тому числі й самому гетьману. Листи аналогічного змісту було відправлено тоді ж і до коронного маршалка Адама Казановського та князя Домініка Заславського.

     В умовах військової конфронтації досягти  згоди тривалий час не вдавалося. Лише після Зборівської битви  Богдан Хмельницький і канцлер Речі Посполитої Єжи Оссолінський підписали угоду (8 серпня 1649 р.), в якій регламентувалися права козацтва, чим, відповідно, відмінялися статті "Ординації" 1638 р. Зазначалася і територія, на яку поширювалася дія закону — "од Днепру почавши с тоей-ту стороны Дымеру, в Горностайполю, в Коростышове, в Паволочи, в Погребищах, в Прилуке, в Винници, в Браславлю, от там-толь од Браславля до Ямполя ку Днестрови, так же до Днепра розумеется мает, в реєстр козаки мают быти примованыи; а з другое зась стороны Днепра в Остру, в Чернигове, в Нежине, в Ромне и всюды аж до границы московской и Днепра" . До рук старшини (генеральної, полкової і сотенної) перейшли найважливіші ланки державного управління, що, безумовно, піднесло її політичну вагу в суспільстві.

     Зміцненню позицій української козацької старшини сприяли й інші статті Зборівського трактату, передусім, право на землеволодіння. Адже надання рангових маєтностей передбачало й користання "послушенством" селян "так як і перед тим було". Цікаво, що старшина намагалася одержати рангові надання у північних регіонах і там розвивати свої господарства, де здані повинності були звичним і, відповідно, краще психологічно сприйнятним явищем. Складання нового реєстру також цілком покладалося на старшину з людей "абы ведлуг годности который бы был до того способный" . На гетьманську булаву віддавалося Чигиринське староство з усім його прибутком. Переваги при призначенні на "уряды вшелякие в воеводстве Киевском, Брацлавском и Черниговском" надавалися представникам старшини.

     Становлення козацької держави докорінно вплинуло на становище і роль старшини у суспільстві. Вона фактично змінила існуючі раніше структури влади, а Зборівський договір став першим кроком законодавчого закріплення старшинського імунітету.

     Тривалий  час найвищою судовою інстанцією серед козаків була рада. На ній видавалися певні присуди і, як правило, там же виконувалися. В ході Національно-визвольної війни козацька рада у війську Богдана Хмельницького поступово втрачала своє значення. Гетьман передавав судову владу полковим і сотенним судам, здійснюючи лише контроль козацького судочинства, а в особливих випадках призначав надзвичайні суди. В гетьманських універсалах з наданням посади полковника останній наділявся і судовими повноваженнями. В універсалі від 1 серпня 1650 р. на ім’я ніжинського полковника Лук’яна Сухини зазначалося, що він "от нас суполную владу мает непослушных карати... каждого з Козаков там зостаючих добром миловати, а злом карати" . В інших справах гетьман давав владу полковникам та іншим старшинам для покарання всіляких злочинців. Як зразок надзвичайної гетьманської судової комісії маємо факт за 1656 р., коли київський полковник Антон Жданович, "посланный в Белорусию от его милости пана гетмана для выслушанья сыску в розных делах, кто чинит разорение и царского величества людям всяким неправду и грабеж, таковым сыскивать и росправу чинить и всякого винного, на кого б такое только воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое" ⁸¹. В результаті слідства полковник суворо покарав винуватих, а окремі справи залишив на розгляд сотників.

     Вищий суд при гетьмані вели генеральні судді, а нижче судочинство перебувало в руках місцевої адміністрації. В універсалі Богдана Хмельницького  від 29 грудня 1648 р. зазначалося: "Чого всего полковникове, а де не мается полковников, сотни кове и атаманове поблизкие, кому бы сей наш универсал ука занным был, перестерегать будут, и то все судове без жадного миласердия на горле, до мене не отсилаючи, карати мают"  Інколи в містах відбувалися отаманські суди з участю козацької ради. При відсутності старшого, наділеного правами судочинства, в дію вступали запорозькі звичаї, згідно з якими "де три козаки, одного два повинні судити" . Однак аналогічні випадки дедалі ставали винятковими, а основні справи козацького суду переходили до рук старшини.

     Процес  утвердження козацької старшини як привілейованого прошарку суспільства зафіксований і в "Березневих статтях" 1654 р. Характерно, що вже першим пунктом проекту угоди, привезеної до Москви посольством на чолі з Самійлом Богдановичем-Зарудним та Павлом Тетерею, стояло питання про козацькі вольності. Гетьман прагнув зберегти за старшиною основні важелі влади, здобуті в ході війни. Крім того, в пропозиціях містилося застереження про недопущення царських воєвод до судочинства. Очевидно, Богдан Хмельницький передбачав, що московські воєводи могли створювати серйозну конкуренцію місцевій владі в результаті реалізації Переяславської угоди. До речі, перший пункт козацьких вимог і після редагування в Посольському приказі не зазнав серйозних змін. У царській жалуваній грамоті від 27 березня 1654 р. зазначалося: "И мы, великий государь, наше царское величество, подданного нашего Богдана Хмельницкого, гетмана войска запорожского и все наше царского величества войско запорожское пожаловали... а наше царское величество бояре и воеводы в те их войсковые суды вступати не будут" .

     Після 1654 р. козацька Україна перебувала в  складі Російської держави, і старшина завжди посилалася на "Березневі статті" як на основу своїх прав і привілеїв. У наступних угодах (1659, 1665, 1669 та інших) вони знову декларувалися, хоча на практиці дедалі більше утискувалися. Підтвердженням стало намагання одного угруповання старшини здобути дворянський титул й іншого — шляхетські привілеї, "як при королях польських". Останні тенденції превалювали серед соратників Івана Виговського, який намагався втілити їх в життя шляхом підписання Гадяцького договору 1658 р. У 1665р. царський уряд присвоїв гетьману Іванові Брюховецькому звання боярина, а генеральній старшині — дворянські титули , крім того, всі вони одержали пожалування на маєтності, з правом суду над залежними селянами.

     Процес  виділення старшини серед основної маси козацтва яскравіше спостерігався  в економічній сфері. В результаті ліквідації магнатських латифундій значні простори земель перейшли в користування селян, міщан та козаків. Зайняття покинутих панських маєтків стало поширеним явищем. Відомий арабський мандрівник Павло Алеппський писав, що "козаки, овладев страной, разделили земли между собою и теперь этот лес рубят, выжигают корни и засевают землю зерном" . Якщо в попередній період представники козацької старшини володіли переважно хуторами з невеликими ділянками орної землі та сіножатями, то в ході Національно-визвольної війни масштаби їх володінь зростали. Займаючи військово-адміністративні посади, старшина розпоряджалася фондами майна, насамперед землею, зосередила в своїх руках значні грошові суми. Отже, перед нею відкривалися широкі можливості одержати земельні угіддя за службу, придбати на правах приватної власності і, нарешті, примножити їх за рахунок займанщини. Крім того, старшина вкладала кошти в різноманітні прибуткові підприємства — млинарство, селітроваріння, виробництво горілки, пива, меду тощо.