Шляхи та основні етапи формування козацького стану

1. Шляхи та основні етапи формування козацького стану

     Головною  передумовою виникнення козацтва було зіткнення української людності з татарськими кочівниками на терені степового прикордоння в другій половині XV ст. Козацьким промислом, окрім уходників, займалися старостинські служебники, військові слуги, мішани, бояри та зем’яни, які несли сторожову службу на південному прикордонні. Та й самі представники місцевої адміністрації часто вдавалися до козакування: Бернат Претвич, Остафій Дашкович, Семен Полозович. Водночас участь у козацьких походах не афішувалася, а їх учасники не називали себе козаками. В офіційній документації урядовців Великого князівства Литовського козаки тривалий час також не фігурували. Ця назва міститься лише у скаргах турецького та кримського правителів до литовського уряду як реакція на дії козакуючої української людності На середину XVI ст. люстратори південних староств вперше зафіксували козаків на Подніпров’ї — в Черкасах і Каневі, як тих, що не мали власної осідлості, ходили в степ на промисли або ж служили у заможних міщан . Про наявність козаків як "людей неоселих" на Поділлі урядові ревізори доповідали в 60-х роках . Ймовірно, що аналогічні випадки свідчень траплялись і раніше, але не відбилися в джерелах. Проте цілком очевидно, що в литовський період на південному прикордонні сформувалася окрема група населення з певним видом занять і способом життя, хоча і без будь-яких суспільних прав.

     Формуванню  козацьких прав поклали початок  заходи уряду Речі Посполитої на початку 70-х років XVI ст. по створенню додаткових воєнних сил для захисту південних кордонів країни. Головним критерієм, за яким козаки відрізнялися від інших соціальних груп і станів українського населення була військова служба, оплачувана з державної казни. Крім того, козацтво отримало власне судочинство та особливе адміністративне підпорядкування. Незважаючи на обмежений характер цих привілеїв, адресованих реєстровцям, вони стали важливим кроком до початку юридичного оформлення станових прав козацтва. Через брак коштів у казні уряд не мав змоги регулярно надавати козакам платню і задовольняти свої зростаючі військові потреби невеликим загоном реєстрових. Водночас з метою зміцнення дисципліни і здійснення контролю над українським козацтвом важливо було підпорядкувати його єдиному судочинству й адміністрації.

     Нез’ясованим  залишається питання поєднання  військової служби козаків із землеволодінням  для означеного часу. Вище вже згадувалося  проісторичні аналоги серед українського боярства, коли земля виступала винагородою за службу у стосунках великого князя й інших землевласників з підданими. Ймовірно дана обставина стала основою для тези про перехід станових привілеїв бояр, зокрема, їх нижчого і середнього прошарку до козацької верстви. Але документальних свідчень про надання землі урядом Речі Посполитої козакам, перебуваючим державній службі в перші десятиріччя існування реєстру, не збереглося. Лише конституція вального сейму 1590 р. дає підстави твердити про отримання земельних угідь козацькими старшинами. Процес винагороди за службу через надання землі реально розгорнувся в роки Національно-визвольної війни 1648—1657 рр.

     Розвиток  козацького імунітету з самого початку  наштовхувався на опір властей. Тому не доводиться говорити лише про його поступ. Представники місцевої адміністрації часто-густо втручалися у вирішення справ, насамперед, пов’язаних з козацькою старшиною. Використовуючи козаків для реалізації своїх зовнішньополітичних планів, уряд, як правило, набирав реєстр на час війни і не завжди знаходив кошти для його оплати. Неодноразово це явище спостерігалося за часів правління Стефана Баторія. З іншого боку, король видавав універсали, в яких наказував місцевим властям не поширювати своєї влади над козаками. Зрештою, можна констатувати, що на кінець XVI ст. українське козацтво стало вагомою військовою силою і зуміло добитися відповідного ставлення до себе з боку властей. Надання і підтвердження "козацьких вольностей" перебуваючим на королівській службі мало забезпечувати їм особливе становище в тогочасному суспільстві. Проте на шляху розвитку козацького імунітету й утвердження станових прав постала сила з великим соціальним потенціалом.

     Інтереси  козацтва, насамперед у справі землеволодіння, зіштовхувалися зі шляхетськими, адже конституція 1590 р. відкрила перед шляхтою широкі можливості для матеріального збагачення. Повстання під проводом Криштофа Косинського (1591 —1593) стало початком боротьби за відстоювання "вольностей". Однак, після розправи з козаками на Солониці польські власті ліквідували реєстр. Хоча Військо Запорозьке продовжувало існувати й виступати від королівського імені у стосунках із сусідніми державами та під час походів проти татар. Незважаючи на їх негативний ефект для Речі Посполитої, король не наважувався вжити суворих заходів, адже без козаків охорона південних рубежів країни була неможливою. Відповідно козаки, які несли прикордонну службу, вважали себе причеткими до користування такими привілеями як звільнення від усіляких поборів та феодальних повинностей.

     На  початку XVII ст. українське козацтво порушило питання перед урядом Речі Посполитої про відновлення своїх прав. Так у листі гетьмана Самійла Кішки до Сигізмунда III від 1 липня 1600 р. зазначалося, що козаки підтримають коронне військо в Лівонському поході за умови повернення вольностей, наданих їм королем Стефаном Баторієм . Проте сейм 1601 р. лише частково задовольнив прохання козаків, прийнявши постанову про зняття баніції з учасників походу до Прибалтики, звільнення від "відумерщини", проголосив гарантії їхнім сім’ям від утисків з боку властей . Питання про плату навіть не розглядалося, а козаки, які мали садиби в королівських чи приватних маєтностях, підлягали місцевій адміністрації. Коронний канцлер Ян Замойський неодноразово застерігав їх утримуватися від непослуху властям .

     До Варшави майже щорічно прибували козацькі посольства, але результатів не мали. У сеймовій конституції 1607 р. "Про козаків запорозьких" підтверджувались основні положення постанови 1601 р. Крім того, в ній містилося застереження про суворе покарання "свавільних" козаків як бунтівників . В аналогічній постанові сейму 1609 р. особливо підкреслювалася необхідність для козаків, які проживали "на волостях , визнавати владу місцевої адміністрації, оскільки в дійсності спостерігалися протилежні явища. "Всупереч тій конституції і давнім звичаям,— зазначалося в документі,— козаки чинять великі безправ’я і свавілля, не лише не визнають влади старост І хвоїх панів, але й мають іншу форму своєї справедливості (власну адміністрацію і судочинство. — В. Щ.), чим вони утискують міста і міщанство, перешкоджають владі наших урядників і уряду українного" ⁵³. Таке ставлення козаків до польських властей зумовлювалося їх воєнною силою, впевненістю у своїх можливостях. У цей період вони брали участь у походах Лжедмитріїв до Московської держави , а також відгукувалися на заклики кримських ханів боротися з буджацькими ординцями . Отже, козацька адміністрація і присуд, хоча й не мали юридичного оформлення, фактично існували не лише на Заподорожжі. Це сприяло чисельному зростанню козацьких мас в Україні» а також усвідомленню своєї сили і значимості в тогочасному суспільстві.

     Певною  мірою становище козацтва визначалося  статтями Житомирської комісії 1614 р. Згідно із запропонованим королівськими комісарами проектом угоди перебування козаків обмежувалося Запорожжям, а старшого реєстру призначав коронний гетьман. Встановлювалася річна платня Війську Запорозькому в розмірі 10 тис. злотих і 700 поставів сукна. Заборонялося приймати у козацтво збіглих селян та городян, а також існування на волостях козацької юрисдикції, "щоб козацькі сім’ї і ті козаки, які проживають у державних, духовних чи світських маєтностях, не претендували на свою власну юрисдикцію — ніколи не бувалу і скасовану багатьма сеймовими постановами, а будуть підпорядковуватися своїм панам і їхнім слугам, як владі, даній від Бога" . У петиції до короля запорожці просили відмінити угоду. Однак черговий сейм підтвердив комісарську ухвалу.

     Аналогічний зміст мали і проекти Вільшанської (1617) та Роставицької (1619) комісій . Серед особливостей останньої було збільшення реєстру до 3 тис. чол. Щорічна плата за службу досягла 40 тис. злотих. Козаки зобов’язувалися не здійснювати морських походів і карати тих, хто наважувався їх організувати. Важливим пунктом для утвердження станових прав був дозвіл проживання в королівщинах . Перебування реєстровців, які користувалися привілеями, на волостях сприяло формуванню свідомості серед інших верств населення, посилювало їхнє прагнення здобути "козацькі вольності". Старший реєстру обирався із середовища козаків. Він присягав на вірність королю Речі Посполитої й підпорядковувався безпосередньо коронному гетьману. На старшого покладалися обов’язки стежити за порядком серед реєстрових і контролювати їхні взаємовідносини з місцевими властями.

     Новий етап формування козацької верстви, який характеризувався збройною боротьбою  за відстоювання "вольностей", починається  з середини 20-х років XVII ст. Його знаменувало  козацьке повстання під проводом гетьмана Марка Жмайла. Проте, і в  наступні роки козаки не полишали дипломатичних заходів для збереження прав і привілеїв. До Варшави неодноразово прибували посольства із скаргами на утиски з боку місцевих властей. Поряд з вимогами про збільшення платні й надання коштів на утримання артилерії посли просили дозволу на свободу зносин з Московською державою для відсічі турецькотатарської агресії. Під виглядом традиційного пункту про підтвердження "давніх привілеїв" козаки фактично прагнули домогтися низки нових прав і вольностей, зокрема у судових справах із шляхтою, справах козацьких вдів, проживання в шляхетських маєтностях тощо.

     У 30-х роках козаки також неодноразово ставили вимогу перед урядом Речі Посполитої про визнання "лицарських" прав. Разом з тим намагалися здобути  їх і силою зброї під час повстань 1630, 1637—1638 рр. Проте "Ординація Війська Запорозького" 1638 р. ліквідувала більшість привілеїв козацтва.

     Утвердження українського козацтва як стану остаточно  відбулося в ході Національно-визвольної війни, коли до його рук перейшла суспільна влада. До речі, незавершеність станової організації, на думку О. Л. Станіславського, була однією з важливих причин, які не дозволили російському козацтву захопити владу в Московській державі на початку XVII ст.. Права й привілеї козаків були підтверджені вже в Зборівському договорі від 8 серпня 1649 р. Створена у час військового протистояння форма угоди і, очевидно, віра козацької старшини в її непорушність, зумовили й появу традиційного формулювання положення без деталізації: "При вшеляких давных вольностях его королевской милости Войско свое Запорожское заховує (против давных жалованных грамот свою жалованную грамоту тотчас выдает)" . Перебуваючі на державній службі не лише звільнялися від податків та феодальних повинностей, а й поширювали свою козацьку адміністрацію на досить значну територію України, на якій вони могли проживати незалежно від підпорядкування маєтностей (державних чи приватних). Відповідно козак підлягав юрисдикції виключно станового суду. Через козацькі уряди мало реалізовуватися право на землеволодіння, передусім рангове, а також спадкове. Втіленню в життя козацьких привілеїв повинна була сприяти заборона розташування в Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах коронного війська і надання урядів обивателям "веры православной", тобто українцям. Матеріальні статки козаків, окрім державної плати, мали ґрунтуватися на власному господарстві. Крім того, у договорі підкреслювалося, що селяни чи міщани, які проживали поза окресленими межами і хотіли стати козаками, одержували право "без гамовання панского выйти зо всею маетностью на Украину" для запису в реєстр.

     З тексту договору важко судити про  закріплення в ньому політичних прав козацтва, зокрема, щодо обрання  депутатів до вальних сеймів чи судових  трибуналів Речі Посполитої. Однак, створення полково-сотенної системи управління відкривало перед козаками широкі можливості обирати й бути обраними на земські уряди і, відповідно, впливати на ситуацію в регіоні. Тим більше, що центром політичної діяльності козацтва фактично став Чигирин, який узаконювався як гетьманська резиденція "при булаве Войска Запорожского".

     Розгортання Національно-визвольної війни суттєво  вплинуло на реалізацію козацьких прав і привілеїв. В атмосфері соціальної напруги і ведення бойових дій проти коронного війська інакше й не могло бути. Після Переяславської ради 1654 р. змінилася і політична ситуація. Значну частину українських земель було включено до Російської держави. Настала реальна потреба поновити юридичні норми козацького статусу.

     Конкретизація окремих аспектів станових вольностей знайшла відбиток у "Статтях Богдана Хмельницького", поданих козацькими послами до Москви царським воєводам як проект міждержавної угоди. Так, у першому пункті, зокрема, зазначалося: "как из веков бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися и вольности свои имели в добрах и в судах, чтоб ни воевода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не вступались, но от старшин своих чтоб товарищество сужены были: где три человека Козаков, тогда два третяго должны судити" . Цілком очевидно, що, спираючись на попередній досвід, коли шляхтичі втручалися в козацькі справи, Військо Запорозьке прагнуло в майбутньому не допускати подібного з боку тепер уже російських урядовців. Не менш важливим було й положення сьомого артикулу: "Имений козацких, чтоб никто не отнимал; которые землю имеют, и все пожитки с тех земель, чтобы при тех имениях добровольно имели; вдов после Козаков осталных чтобы и дети такие же вольности имели, как предки и отцы их" . Тобто фактично становий статус мав залишатися і за нащадками, якщо навіть козак і гинув під час проходження державної служби. Цим ще раз підкреслювалися майнові права козацтва.

     В процесі узгодження козацький проект зазнав певних змін Через відсутність  оригіналу "Березневих статей" доводиться посилатися на наближений зразок, опублікований у документальних збірниках "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси" та "Воссоединение Украины с Россией". В 11 пунктах "Статей" досить рельєфно відбивалося становище козацтва в тогочасному суспільстві. Деяку конкретизацію договору вносить жалувана грамота московського царя Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р. Зокрема, в одному з пунктів зазначалося: "именей казатцких и земель, которые они имеют для пожитку, отнимати у них и вдов после казаков осталых у детей не велели, а быти им за ними попрежнему" . Водночас чисельність козацтва обмежувалася 60 тисячами при тому, що в ході Національно-визвольної війни у війську Богдана Хмельницького протягом десяти років перебувало декілька сотень тисяч людей, які вважали себе козаками і не мали наміру повертатися у феодальну залежність.