"Русская правда" как источник истории правовых взаимоотношений в Украине

  Майнові злочини по Руській Правді включали: розбій                 (невідмітний ще від грабежу ). Крадіжку ( «татьбу» ), знищення чужого майна, угін, пошкодження межових знаків, підпал, конокрадство (як особливий вид крадіжки), злісну несплату боргу і інше. Найдетальніше регламентувалося поняття «татьба».  Відомі такі її види, як крадіжка із закритих приміщень, конокрадство, крадіжка холопа, сільськогосподарських продуктів і інше.  Закон допускав безкарне вбивство злодія, що тлумачилося як необхідна оборона.

 2.1.ФОРМИ ТА ЦІЛІ ПОКАРАННЯ ЗА «РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ» 

 Первинна форма покарання в Давній Русі - помста, здійснювана потерпілим і його ближніми. Спочатку вона була, украй нерівномірна, оскільки визначалася ступенем розгніваного відчуття і силами потерпілих.  Пізніше помста починає піддаватися різним обмеженням, завдяки яким набуває публічного характеру, тому що підлягає контролю суспільної влади.  Обмеження помсти зводяться: до скорочення числа злочинів, за які допускається помста, встановлення терміну, в перебігу якого можна мстити, звуження круга месників. [3; 320-326].

  «Руська Правда» знає помсту за вбивство, каліцтва, криваві сині рани, навіть за удар рукою або якою-небудь не військовою зброєю, а також за крадіжку. За каліцтва мстять діти, за рани і побої може мстити лише сам потерпілий і притому тільки услід за нанесенням удару.

  «Руська Правда» Широкої редакції згадує тільки про помсти за убивство та крадіжку і не володіє покаранням того, хто ткне мечем за заподіяний удар.  Всі випадки правопорушень з помсти могли підлягати судовій оцінці.  Суд перевіряв дотримання правил помсти. При цьому сам суд міг присудити помсту. Натяк на післясудову помсту міститься в Короткій редакції «Правди» і літописній розповіді про суд над суздальськими чарівниками.  Окрім вказаних обмежень, важливу роль в пом'якшенні помсти відігравало право притулку.  Місцями притулків перш за все були церкви, про що збереглося декілька літописних вказівок. «Руська Правда» у одному випадку згадує про притулок в приватному будинку : холоп, що ударив вільного, міг сховатися в хоромах, і пан міг його не видати.

  Поступово обмежувана помста все більш витісняється системою викупів.

  Викуп - це грошова винагорода, що сплачується правопорушником і його родичами потерпілому і його ближнім за умови відмови їх від помсти.  Така заміна одного звичаю іншим по суті протилежним, могла відбутися лише поступово. Відмова від помсти супроводжувався при цьому обрядами, що усували всяку підозру в боязкості перед супротивником. [17; 214-215].

  Зміцнившись, викупи складаються в досить складну систему правил.  Розміри викупу, визначувані спочатку угодою сторін, поступово фіксуються відповідно заподіяним ущербам.  Втручання суспільної влади в систему викупу спричиняє за собою встановлення штрафів і на користь влади, і на користь потерпілих.  Так виникають:  віра- штраф за вбивство, що поступає на користь князя; платня за голову, головщизна або головнічество, що поступає на користь родичів убитого; продажа - штраф за інші правопорушення, окрім вбивства і каліцтва (за каліцтва стягувалося полувірье ), також стягуваний на користь князя.

  На користь потерпілих від інших злочинів, крім вбивств, сплачувався урок, протока, пагуба і т.і.. Система викупів - пануюча форма покарання за «Руською Правдою» і сучасним їй пам'ятникам, але не єдина. 

  У «Руській Правді», окрім помсти, згадується покарання, що призначається за вбивство в розбої, підпал і казнокрадство, - це грабіж і потік.

  Грабіж означав насильницьке вилучення майна.  Потік же передбачав різні форми особистих покарань: вигнання, звернення в рабство і навіть вбивство.  Звідси могли розвинутися такі форми покарання, як страта, тілесні покарання і позбавлення волі, відомі у нас по візантійських зразках після ухвалення християнства.  Вже Володимиру єпископи радили страчувати розбійників, хоча потім вони ж запропонували відновити старий порядок збирання вір.  У літописах, проте, можна знайти і вказівки, що засуджені на смерть могли від неї відкупитися.

  З інших покарань, що застосовувалися в Давній Русі, варто назвати також покарання батогом і навіть застосування в особливих випадках членоушкодницьких покарань.

  Проте, не дивлячись на все більше розповсюдження в Київській Русі перерахованих вище видів покарань, перше місце в суспільних відносинах того періоду займали саморозправа або примирення потерпілих з правопорушниками.  У зв'язку з цим варто звернути увагу на специфіку розуміння в Давній Русі злочину. Це - не порушення юридичних норм, що загрожує безпеці держави або суспільства, а утиск і знехтування приватних інтересів.  Сам термін «злочин» не відомий старовині.  Замість нього уживаються такі слова, як образа, сором, пагуба, протор.  Образа зовсім не означала образи честі.  Так називали і вбивство, і неплатіж боргу.  У всіх цих словах на першому плані стоїть поняття шкоди, заподіяної приватній особі або групі осіб.  Матеріальна сторона злочину мала, таким чином, переважаюче значення.  Головна увага зверталася на матеріальний збиток, заподіяний злочином, а не незагрожуючій від злої волі небезпеку.

  Втім, вже в епоху «Руської Правди» можна відзначити цілий ряд уточнень в заходах покарання : у ряді статей звертається увага на ступінь прояву злої волі.  Так, вбивство на бенкету, здійснене явно, вабить м'якші наслідки, ніж вбивство під час розбою.  Відповідальність купця за втрату чужих грошей або товару видозмінюється залежно від того, чи трапилося така пагуба від Бога або з вини самого купця і т.д.  Але оцінка мотивів злочинного діяння носила поверхневий характер.  Так, всі співучасники злочину каралися однаково, хоча винність їх могла бути вельми різною. [3; 320-326].

  У зв'язку з поступовим посиленням ролі держави і державної влади, що все активніше включається в процес як оцінки злочинних діянь, так і визначення покарання за них, істотно змінилися і основні погляди на покарання і злочин.  Держава починає прагнути до того, щоб страх перед владою підтримувався страхом покарань.  Ще в XI столітті одне канонічне літописне джерело рекомендувало «яро страчувати на возобраненіє злу».  Цілі, що намічені покаранням, стали визначатися виключно державними і суспільними інтересами, на угоду яким злочинець приносився в жертву.

  Цілями  покарань, передбачених «Руською Правдою» були: огородження суспільства від злочинців шляхом повного їх винищування ( «щоб лихих людей винищити» ) або знівечення, щоб попередити можливість здійснення ними нових злочинів               (наприклад, винним в підробках подьячим відсікали пальці, «щоб надалі до листа були непотребні»), або, нарешті, вилученням злочинців з середовища суспільства у в'язницю або в силку; залякування злочинців і всіх громадян тяжкістю покарань за здійснювані злочинні діяння; «та і інші залякування приймуть  таке не творіть .. щоб на те дивлячись іншим не кортіло було так чинити»; вилучення матеріальних вигод з майна і особистих сил злочинця - конфіскація, грошові пені і експлуатація праці злочинців.

  Перші дві цілі вимагали найжорсткіших покарань, які і почали активно вводитися в законодавство в період формування централізованої держави, що буде розглянуто пізніше, в інших темах.  Що ж до Київської Русі, то її закони і правові звичаї в сукупності створили основу досить розвиненої системи українського права.  Як всяке феодальне право, воно було правом-привілеєм, тобто закон прямо передбачав не рівноправ’я людей, що належать до різних соціальних верств. Так, холоп не мав майже ніяких прав.  Вельми обмежена була правоздатність смерда,

закупу, тоді як права і привілеї верхівки суспільства посилено охоронялися. [12; 259-269]. 

          2.2.ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ НОРМИ В «РУСЬКІЙ ПРАВДІ»  

  Староукраїнське законодавство знало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У законі відображаються відносини власності.  Передбачений правовий захист як нерухомого, так і рухомого майна.

  Згідно закону, феодал володів повною власністю на засоби виробництва і неповною власністю на працівника.  При цьому залежний від феодала селянин також був наділений певними засобами виробництва.

  Зобов'язання в Київській Русі виникали з норм відшкодування за заподіяну шкоду і з договорів.  Наприклад, людина, що нанесла поранення іншому, окрім кримінального штрафу, повинна була сплатити збитки потерпілому, зокрема послуги лікаря.

  Для обов'язкового права України-Русі характерне не тільки звернення до вилучення майна, але і накладення стягнення безпосередньо на боржника, а деколи навіть на його дружину і дітей.  Так, злісного банкрота можна було продати в холопи. [3; 301-332].

  «Руська Правда» знає певну систему договорів, як найповніше регламентований договір позики. Це було слідством повстання київських низів в 1113 р. проти лихварів.  Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб врятувати положення, вжив заходи по впорядкуванню відсотків по боргах декілька обмеживши апетити лихварів. Закон у вигляді об’єкта позики передбачав не тільки гроші, але і хліб, і мед.  Існували три види позики: звичайна, побутова позика; позика, що здійснюється між купцями із спрощеними формальностями, і позика з самозаставою - закупнічество.  Передбачалися різні відсотки залежно від терміну позики.  Короткострокова позика спричиняла за собою найбільш високу ставку відсотка (до 50).

  В «Руській Правді» згадується про договір купівлі-продажі.  Найдетальніше в ній розглядаються випадки купівлі-продажу холопів, а також краденого майна.  Згадується також про договір зберігання (поклажі ).  Поклажа розглядалася як дружня послуга, була безвідплатною і не вимагала формальностей при укладенні договору.  Що стосується особистого найму, то «Руська Правда»  згадує лише про найм в тіуни (слуги) або ключники. Якщо людина поступала на таку роботу без спеціального договору, він автоматично ставав холопом.  У законі згадується також про найм, проте деякі дослідження ототожнюють його із закупом. [17; 214].

  Існували в Київській Русі  і договори перевезення та комісії.

  Порядок укладення договорів був простий. Звичайно здійснювалась усна форма із здійсненням деяких символічних дій.  В деяких випадках були потрібні свідки. Є відомості про існування і письмової форми укладення договорів про нерухомість.

  У спадкоємстві існували істотні відмінності залежно від приналежності людини до того або іншого ступеня ієрархічних сходів.  Так, у бояр і дружинників успадковувати могли і дочки, у смердів же за відсутності синів майно вважалося виморочним і поступало на користь князя.  При спадкоємстві згідно із законом, тобто без заповіту, переваги мали сини померлого.  При їх наявності дочки не одержували нічого. На спадкоємців покладався лише обов'язок видати сестер заміж.  Спадок ділився порівну, але молодший син мав перевагу - він одержував двір батька.  Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх матір'ю була раба-наложниця, то вони разом з нею одержували свободу.

  Сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до канонічних правил.  Спочатку тут діяли звичаї, пов'язані з язичницьким культом. Існувало викрадання наречених, багатоженство.  Так, великий князь Володимир Святославич до хрещення мав п'ять дружин і декілька сот наложниць. З введенням християнства встановлюються нові принципи сімейного права - моногамія, утрудненість розлучення, безправ'я позашлюбних дітей, жорстоке покарання за перелюбства, що дійшли до нас з Візантії.

  По візантійському праву існував досить низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 років для жениха.  Укладенню шлюбу передувало заручення.  Брак здійснювали і реєстрували в церкві.  Церква узяла на себе реєстрацію і інших найважливіших актів цивільного стану - народження, смерті, що давало їй чималий дохід і панування над людськими душами. [8; 254].

  Староукраїнське право велику увагу приділяло кримінальним справам. Їм присвячено багато статей «Руської Правди», кримінально-правові норми містяться і в княжих статутах.

2.3.КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА СИСТЕМА ДОКАЗІВ ЗА «РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ» 

  У кримінальному праві Київської Русі зафіксовано правову нерівність представників різних соціальних верств. Це виразно виокремлюється при розгляді окремих елементів складу злочину.  Так, суб'єктом злочину може бути будь-яка людина, окрім холопа.  За дії холопа відповідає його пан.  В деяких випадках потерпілий міг сам розправиться з холопом-кривдником, не звертаючись до державних органів, аж до вбивства холопа, що зробив замах на вільну людину.