Причини розпаду Київської Русі

4. Галицьке королівство за наступників Данила (друга половина XII – перша половина XIV століть)

      Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав  Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович  (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич,значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

      На  початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках  одного князя — Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись  з внутрішніх заколотів у Золотій  Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І  було те, що він, як і Данило, прийняв  королівський титул, іменуючи себе королем  Русі (тобто Галицької землі) і  князем Володимирії (Волині). Йому вдалося  домогтися від константинопольського  патріарха встановлення окремої  Галицької митрополії, до якої входило  кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русь входила  до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної  культури і допомагало захищати політичну  незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив  він з-над річки Рата поблизу  тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим митрополитом у Москві і дуже сприяв піднесенню цього міста.

      У 1308—1323 рр. в Галицько-Волинському  князівстві правили сини Юрія —  Лев II і Андріи. З їх іменами пов'язана  важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, засновника нової династії — Анжуйської. Деякі історики припускають, що в  повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Земплинського і  Ужанського комітатів Петро, син  Петра Петуні, а також палатин  Копас. Близько 1315 р. Петро їздив  до Галицької землі, щоб запросити  на угорський престол одного з  Галицько-волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів. Повстання охопило  значну частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало  поразки. В 1320 р. на заклик наджупана  Петра повстання розгорілось  знову, але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське  князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.

      На  міжнародній арені Галицьке-Волинське  князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським  орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у  зв'язку з тим, що все відчутнішим  ставав натиск Литви на північні окраїни  князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження  союзу з Орденом, якому галицько-волинські  князі обіцяли захист від Золотої  Орди. Отже, хоч Галицьке-Волинське  князівство мусило визнавати формальну  залежність від Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав  Локетко називав своїх східних  сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені  татар". Але, перегороджуючи Золотій  Орді доступ на землі своїх західних сусідів, Галицько-Волинське князівство частіше, ніж вони, ставало жертвою  спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі  став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову і звичаї місцевого населення.

      У боротьбі за галицькі землі, яка точилася з перемінним успіхом, симпатії більшості  галичан були на боці Любарта. Все  ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь  литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович), скориставшись з ослаблення Золотої  Орди, у 60-х роках XIV ст. підпорядкував  собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Використана література 

1. О.Д.Бойко.  Історія України. – К., 1999. 

2. В.Й.Борисенко.  Курс української історії. –  К., 1998. 

3. В.І.Семененко,  Л.О.Радченко. Історія України. –  Харків, 2000. 

4. Б.Лановик,  Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія  України. – К., 2000. 

5. К.І.Рибалка.  Історія України. – Ч.І. –  К., 1994. 

6. Н.Яковенко. Нарис історії України. З найдавніших  часів до кінця XVIII

ст. –К., 1997. 

7. Історія  України. Під редакцією Ю.Зайцева.  –Львів, 1997. 

8. М.Котляр, С.Кульчицький. Довідник з історії  України. –К., 2002. 

9. Довідник  з історії України. За ред.  І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в  3

томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. –К., 1999. 

10. В.Ф.  Верстюк, О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев.  Історія України від

найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний  довідник. –К., 1995.