«Причини розпаду Київської Русі»

План:

Вступ

1. Причини занепаду  Київської Русі

2. Головні етапи  послаблення та повного розколу  Київської Русі 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Київська  держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала  недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року)  відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх  династій останні  землі, що входили як складові частини  України-Руси. З величезної  держави  Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами.  Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на  номінальний; фактичної влади  Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього  «співіснування» двох великих князів: Святослава III, власне князя Києва, і Рюрика,  князя  над пригородами. Час від часу з'являлися видатні особистості, які  намагалися  піднести авторитет  Великого князя, як то робили Ізяслав II, Ростислав 1, але  авторитет їх спирався на особистих відносинах з князями, на пошані до них.  Ні екзекутиви, ні реальної сили Великий князь не мав; не мав війська, не мав  можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир  Мономах  і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних князів князівства і навіть  засилали їх до Візантії.   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Причини занепаду  Київської Русі

     Причин  занепаду Київської  Русі було багато.

     Перша з них — надто  великі розміри  держави: вона була найбільшою в Европі і до складу ії входили не лише українці,  але й цілий конґломерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви. 

     Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель  ускладнювали і так слабу комунікацію.

     Поки  на чолі держави стояв могутній князь,  як Володимир чи Ярослав, які тримали  в покорі своїх синів, державне правління  було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій  волі, —  хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів  Володимира — то волі старшого  брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися. Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних  законів престолонасліддя — чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від батька до сина, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка,  Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХІІ ст. точиться збройна боротьба за  Київ Мономаховичів з братаничами Мстиславичами, а далі — Мономаховичів із  Святославичами.  «Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши  Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові  Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по  Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда  внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені», себто — спадщина повинна належати  однаково всіад нащадкам Ярослава. 

     І дійсно, якщо не на підставі права, то, широко використовуючи його «коректора»  — збройну силу, Київ не раз захоплюють Святославичі, хоч їх не любили кияни.  Властивістю лінії Святославичів  була солідарність у зовнішніх стосунках, яка  робила їх значною силою. Сила Великого князя зменшується. Володимир  Мономах  міг наказати каявеві  «приходити, коли його покличуть», Мстислав 1 міг відібрати  Мінськ у непокірного князя, хоч Полоцьке князівство було поза домом  Ярославичів, на наказ Ростислава 1 «совокупилося» 12 князів і пішли 1168 року  проти половців — але все це були лише вийнятий. Великі князі мали силу,  завдячуючи своїм особистим прикметам, своєму авторитетові, пошані до них  інших князів. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні  прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє  військо.  Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити колегіяльність рішень,  скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший,  Любецький з'їзд не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. сейми  припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави.

     Одночасно  з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно  боярства та  міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало —  збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя,  обирало  любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь»  нелюбим. 

     Перша зафіксована в історії революція  в Києві вибухнула 1068 року, коли віче  обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного  права на  київський стіл. Після  того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира  Мономаха, в трагічній  історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в  закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських  і чернігівських  князів. З князями  віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче  вирішувало питання війни. Але воно ввесь  час залишалося явищем випадковим, не  набуло характеру державної  Інституції і не стало зародком парляменту, як було в  той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота  булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді. 

     Другою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення.  Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави  Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси:  намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і  прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми  династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике  князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного  життя.

     Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має  право на спадщину.   

2. Головні етапи  послаблення та  повного розколу  Київської Русі

     Послаблення Київської держави, природно, викликало  її зубожіння: припинилися  данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла  виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася. А це військо  потрібне було й для підтримки  авторитету Великого князя, і для  захисту границь.  Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні  війни князів за  великокнязівський  стіл і між окремими князівствами — за Київ та інші міста.  «Слово о полку Ігоревім» в мистецькій формі передає трагедію України, яку  роздирали князівські «котори», вкорочуючи життя «Дажбожих унуків». Трагедією  міжусобиць було ще й  те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.  Половецькі напади стали постійним явищем. З послабленням князівств не було  можливости організувати таких походів, як їх організував  Володимир Мономах, що  загнав половців за «залізні ворота», — на Кавказ, як Мстислав 1. Тож здебільшого  такі походи мали лише оборонний характер. Південна частина Київщини, зокрема  Переяславщини була стустошена.  За 50 років — з 1061 року — нараховується  коло 50 великих половецьких нападів,  що обернули Посулля на пустелю і  спричинили перенесення лінії заселення  на  північ. Половецькі кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельні  шляхи до Чорного моря, і відрізали  Тьмутороканську Русь та ряд українських  міст. 

     В середині XII ст. кочовиська половців стояли на Орелі, на Самарі.  У XII ст. значення сторожного посту на київському пограниччі набуває Канів. Коли  торговельні  каравани «гречників» або «залозників» ішли степами, князі з військом  уже стояли напоготові під Каневом. Року 1166 Великий князь Ростислав  зорганізував похід до того міста  з участю 12 князів. Виходили князі  з охороною  навіть до Олепі'я. Року 1168 князь Мстислав знову з 12 князями  ходив ще далі —  до Орелі та Снопороду. Увага князів до охорони караванів  свідчить про те, яке  велике місце  належало торгівлі в житті України.  Але зовнішня торгівля України-Руси занепадала нелише внаслідок захоплення  степів кочовиками.

     Причини були глибші. На це впливали події світового  значення: змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Европи. Першою причиною  цього був договір цісаря Візантійського Олексія Комнена з Венецією року 1082,  яким цісар, за допомогу в війні  з Сіцілією, дав дозвіл Венеції  торгувати без мита і  мати свої порти на території Візантійської  імперії, внаслідок чого Венеція  стала  світовою торговельною державою. Дуже пошкодили транзитній торгівлі України-  Руси також хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких, райнських  міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західню  Европу з Малою  Азією, Візантією. 

     З цього часу розцвітають італійські і німецькі міста, головно над  Райном, що  засновують Райнський  союз, Ганзу, який схоплює північну Европу та Балтицьке  узбережжя. З  міст, які входили до складу України-Руси, втягуються в новий  торговельний вир Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Дніпрянська Україна  залишається  поза новим рухом, при чому найбільше  втрачає на тому Київ, убо-  жіють  його князі, боярство патриціят. Золото, що вкривало бані київських храмів,  виблискує тепер на банях храму  св. Марка в Венеції, на палацах  Канале ґранде.  Як сказано вище, протягом двох століть Київська держава  розпалася на 15 окремих  земель, які  заперечували права Києва на загальний  провід, і одні краще, інші гірше  організували своє власне життя, як суверенні  держави. При тому вже в ХШ ст.  виявляються прагнення до нових  об'єднань, наприклад, Волинь об'єдналася з  Галичиною та Турово-Пинською землею, Ростово-Суздальпфша — з Рязанською  землею. 

     Процес  розпаду великої держави був  властивий не тільки Україні. Монархія Карла  Великого поділилася на три  частини — Італію, Францію, Німеччину, а ці частини  ділилися на менші. Европейські держави вийшли з  того поділу обновленими,  відродженими, але цього не сталося з Київською  державою, бо якраз в часи ії  найбільшого  ослаблення на неї чатував новий  ворог — монгольські орди, що  дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської  держави, на тлі  якої піднімалося  Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років  існування  Української держави з новим  політичним осередком на заході, об'єднало  всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції. 

     Організація Галицько-Волинського князівства тим  важливіша для історії України,  що вона протистала узурпації цієї традиції, цієї берперервности української  державности збоку нового Ростово-Суздальського  князівства, яке заявило  претенсію  на керівну ролю в Українській  державі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

«Утворення Галицько-Волинської держави

  та її роль в  історії України.» 

План: 

1. Галичина і Волинь в XI – XII століттях: територія, географічні умови, соціально-економічний розвиток.

2.Внутрішня і зовнішня політика галицьких і волинських князів.

3.Утворення єдиної Галицько-Волинської держави. Політика Романа Мстиславича і Данила Галицького.

4.Галицьке королівство  за наступників Данила (друга половина XII – перша половина XIV століть)  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Галичина  і Волинь в XI – XII століттях: територія, географічні умови, соціально-економічний розвиток.

Наприкінці  Х — в першій половині XI ст.   адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир  — місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм  Всеволодові — своєму синові від  полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком  єпископства і, отже, важливим центром  розвитку культури.

       Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалася. Окрему князівську династію на Волині започаткував щойно  внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом   1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися  на свої волинські володіння у  боротьбі за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського  князівства була нелегкою, і воно в  окремі періоди своєї історії  перетворювалось у своєрідну  федерацію дрібніших удільних князівств. Самостійну політику намагалися вести  князі, що володіли Луцьком, Пересопницею, Дорогичином, а в окремі періоди  — також володарі Бузька, Червена  та інших міст. Після смерті 1170 р. Мстислава Їзяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати  у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у  Белзі. Лише наполеглива об'єднавча  політика Романа Мстиславича забезпечила  врешті-решт єдність Волинської землі.

       Трохи по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював  у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Васильком теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.