Повсякдення пересічного жителя

Отже, кількість наукових працю з даного питання зростає, проте залишається відкритим питання про створення потужної всеохоплюючої праці з історії повсякдення УРСР [№1].

 

 

 

1.1.3. Студії закордонних  істориків

 

 

 

Під впливом оновлення історичної науки швидко прогресують сучасні російські історики. Для них історія повсякденності теж стає предметом наукових зацікавлень. Географічні межі їхніх досліджень не обмежуються територією України, а лише аналізують повсякденне життя в УРСР в загальному контексті вивчення історії повсякдення СРСР.

Найбільший внесок у дослідження  радянської повсякденності зробили  російські вчені Н. М. Козлова, Н. Б. Лебіна, О. Ю. Зубкова, С. В. Журавльов, А. К. Соколов, О. А. Осокіна та інші.

Серед потужних досліджень - стаття Олександра Сенявського, в якій автор визначив особливості воєнного повсякдення (динамічна подієва канва військового конфлікту у взаємодії з соціальними категоріями, що живуть і діють в екстремальних воєнних умовах, ступінь включення суспільства у війну)[16].

Ґендерні аспекти повсякдення  розглядаються у дослідженнях Н.Л. Пушкарьової[17].

Вважаємо, що доробок з  історії повсякденності, сформований  російською історичною наукою – це унікальний досвід і той науковий багаж, що сприятиме розвитку історії повсякденності в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Особливості повсякдення жителя УСРР-УРСР

 

1. Матеріальний простір повсякденності: житло, харчування

 

Вислів Джона Донна  «Людина – не острів, а частина  материка» влучно характеризує соціальну  природу людини. Цілком зрозуміло, що материк, частиною якого є індивід, впливає на неї, змушує наслідувати  всі його коливання, і складно, а  то й зовсім неможливо, не підкорюватися  загальним законам розвитку. Таким  материком у 1922 році став Союз Радянських Соціалістичних Республік. Відтепер держава  диктуватиме свої правила жителям: від того, що їсти до того, що читати.

Для того, щоб краще зрозуміти про що йдеться, розглянемо одну із сфер матеріального простору повсякденності – житло, та зміни його протягом існування УСРР-УРСР.

Рівень благоустрою будинків та квартир УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. залишався дуже низьким, і навіть зазнав втрат порівняно  з дореволюційним та довоєнним. Житлові  умови більшості городян не відповідали  найменшим санітарним нормам, що пояснюється  двома чинниками: обмеженими можливостями, або відсутністю комунальних  мереж (у переважній більшості осель  взагалі не було водогону та каналізації), і перенаселенням квартир внаслідок  житлової кризи і постійної міграції населення.

У роки непу житло у містах ще не так приголомшливо відрізнялося від сільського, бо пересічний будинок  мав один поверх, на якому розміщувалася  невелика кількість переважно одно-двокімнатних квартир без вигод. З іншого боку, в силу конкретно-історичних умов встигли  розвинутися негативні риси міського проживання: значна перенаселеність  помешкань руйнувала духовні  основи родинного та сусідського  побутування, обмежувала особистий  життєвий простір кожної людини, сприяла встановленню шкідливої для здоров’я обстановки нестачі повітря, швидкому розповсюдженню заразних захворювань та епідемій [18].

Житло українських селян  часів першої п’ятирічки також майже  не змінилося в порівнянні з 1920-ми рр. Основною причиною цього була відсутність  у селян коштів, оскільки майже  всі їхні прибутки йшли на погашення  податкових зобов’язань та позик. Через  це житло майже не будувалося. У  зв’язку з нестачею житлових приміщень  бідняцькі сім’ї часто насильно займали куркульські помешкання заможних селян.

У другій половині 1930-х рр. справа з будівництвом селянського  житла дещо покращилася, але конструкція  та матеріали для будівництва будинків були низької якості . Не поліпшився і санітарний стан. У великі морози худобу все ще заводили до хати [19].

Значні збитки завдані  війною житловому сектору та снування великочисельної групи осіб, що втратили свої  помешкання внаслідок бойових  дій, ставили вирішення житлової проблеми до розряду першочергових. У перші повоєнні роки головну  ставку було зроблено на малоповерхове  будівництво літніх будиночків та кредитування забудови приватного сектору. Але такі заходи не могли вирішити найголовнішої  проблеми - швидкої ліквідації нестачі  житла для населення. Тому на початку  відбудовного періоду житлове будівництво  намагалися вести на вибіркових вільних  ділянках в зруйнованих районах  міст. У деяких містах відмічалась  нічим не виправдана розкиданість житлового  будівництва, що утруднювало впровадження найбільш прогресивних поточних методів  будівництва і раціональне використання відповідних механізмів, викликало  збільшення протяжності інженерних мереж, призводило до здороження і збільшення строків будівництва. Розпорошеність житлової забудови часто позбавляла можливості зручно розташовувати будинки  культурно-побутового обслуговування населення.

Гостра житлова проблема в сер. 1950-х рр.. змусила владу  розпочати масове будівництво жител  призначених для проживання громадян. Ці будинки відомі як "хрущовки" мають свою академічну архітектурну назву - зразки типової забудови першого покоління. Впродовж 10 років, починаючи з 1956 по 1965 р. було збудовано 182423 тис. кв.м. житлової площі, зведено 4101,3 тис. квартир (жител), квартири одержали 17,9 млн. чол.[20, c.98],

За період з 1961 по 1980 pp. було побудовано 379 608 тис. м² житла, нові помешкання отримали 34,4 млн чоловік. Масштаби будівництва  вражали: у Києві щоденно в  середньому зводився стоквартирний  будинок. Забезпеченість житлом зросла з 9,9 м². на людину в 1960 р. до 14 м² у 1980 році. Але й цього було недостатньо: у 1981-1985 pp. черга на житло налічувала 1,5 млн чоловік і вона не зменшувалася. Щоправда якість будівництва була надзвичайно  низькою і нові жильці повинні  були зразу ж замінювати «столярку» (вікна, двері), сантехніку, електропроводку, інколи навіть підлогу, перештукатурювати  стіни та стелю.

У 1971 р. останнім з обласних центрів був газифікований Кіровоград. Повільно розвивалася сфера комунальних  послуг - 150 селищ міського типу не мали центрального водопостачання, 60 міст і  понад 500 селищ - каналізації. Тільки 5% сіл було газифіковано на кінець 80-х  років.

В період «перебудови»  сколапсувала будівельна галузь: у 1990 р. кількість  тимчасово припинених або законсервованих  будов досягла 302 з 3234, тобто 9,4% від  усіх будов; у 1991 р. здійснювалися роботи на 300 будовах, а на 304 їх було тимчасово  законсервовано, що склало 101,3 % будов. Ці негативні тенденції призвели до повного колапсу будівництва, в першу чергу виробничого, а  згодом і житлового.

Важливою віхою матеріального  простору є харчування.

В 1920-х роках державна монополія в УСРР одразу поширювалася на хліб, цукор, сіль, чай. У січні 1931 р. за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) Наркомат постачання СРСР ввів всесоюзну карткову систему розподілу основних продуктів харчування і непродовольчих товарів. Картки видавалися тільки тим, хто працював у державному секторі економіки (промислові підприємства, державні, військові організації і установи, радгоспи), а також їх утриманцям. Поза державною системою постачання виявилися селяни та позбавлені політичних прав (лишенці), разом становили понад 80 % населення країни . 1 січня 1935 скасували картки на хліб, 1 жовтня на інші продукти, а слідом за ними і на промтовари

Карткова система на хліб була введена в СРСР в 1929 р. Постановою від 7 грудня 1934 р. після підвищення в червні цін на «картковий хліб» в два рази, що їх наблизило до комерційних цін, з 1 січня 1935 року вона була скасована. Через кілька днів після проголошення політичного рішення пленуму ЦК про скасування карток, були встановлені нові роздрібні ціни на житній і пшеничний хліб і значно більш високі ціни на борошно. Найпоширенішою стала ціна на пшеничний хліб 1 руб..

Одночасно з початком вільного продажу продуктів вводилося  обмеження з відпуску товарів  в одні руки. Причому з часом  воно зменшувалося. Якщо в 1936 році покупець міг купити 2 кг м'яса, то з квітня 1940 року — 1 кг, а ковбаси замість 2 кг в одні руки дозволили давати тільки 0,5 кг. Кількість продаваної риби, якщо вона, як і все інше, взагалі  з'являлася в продажу, зменшили з 3 кг до 1 кг. А масла замість 500 г щасливцям  діставалося лише по 200 г. Але на місцях, виходячи з реальної наявності продуктів, часто встановлювали норми видачі, відмінні від загальносоюзних.

Незабаром, однак, неминуче пішли нові кризи постачання, голод(1936–1937) і стихійне відродження карток в регіонах. Країна вступила у Другу світову війну в стані загостреної товарної кризи, з багатотисячними чергами.

У процесі відбудови було другорядне ставлення до галузей, що виробляли товари і продукти для населення (легка, харчова промисловість, сільське господарство); тому прискорена відбудова промислового потенціалу не супроводжувалася настільки ж швидким підвищенням життєвого рівня народу.

У 1946 році загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, і до зими 1946-1947 pp. дедалі більше набувала ознак справжнього голодомору; суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення, великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон. У грудні 1947 р. завдяки зростанню виробництва сільськогосподарської продукції були скасовані продовольчі картки, почав вщухати голод. Слід зауважити на тому,що повсякденне життя радянських людей відбувалося в умовах жорсткого державного регулювання та контролю за всіма сферами життєдіяльності суспільства, який здійснювався різними методами, наприклад, шляхом законодавчого нормування повсякденного життя.

На початку 1960-х рр.. зріс розрив між попитом і його реальним товарним покриттям, особливо щодо окремих продуктів харчування. У 1962 р. у зв'язку з загостренням продовольчого положення було підвищено роздрібні ціни на всі деякі продуктів харчування (м'ясо, молоко, олію та інших.). Результатом цього стали масові протести міського населення.

Щоб утримати ціни на найважливіші харчові продукти (а також на квартплату) на низькому, доступному для мас  рівні, уряд у 1977  оголосив про суттєве (по деяких позиціях у рази) підвищення цін на ряд товарів та послуг: алкогольні напої, книги, каву, шоколад. Дешеві товари почали зникати з полиць магазинів. Формувалося явище тотального дефіциту — найхарактерніша прикмета застою.

У 1991 році в країні назріла продовольча криза. Для забезпечення населення елементарними продуктами харчування були введені талони, при пред'явленні яких у магазинах громадяни могли купити необхідні предмети споживання. Талони обмежували кількість товарів, які можна було купувати, а на гроші без талонів практично нічого не можна було придбати. Підвищення цін і введення талонів посилило соціальну напруженість у суспільстві.

 

 

 

2. Соціально-культурний простір повсякденного життя

 

 

 

Соціально-культурний простір  повсякденного життя включає в себе перш за все дозвілля і релігію.

Основні форми дозвілля в  радянському суспільстві умовно можна поділити на дві групи. До першої належали форми дозвілля, які ініціювалися державою та були під її повним контролем. Це передусім види діяльності, пов'язані  з роботою культурно-освітніх установ, наприклад лекції, читки та бесіди, тематичні вечори тощо. Подібні види дозвілля були покликані виховувати повагу до офіційної ідеології та контролювати громадську думку. До другої групи належали форми дозвілля, які  ініціювалися не державою, а простими людьми: прогулянки, гра в карти, доміно, рукоділля тощо. Такі форми дозвілля майже не підлягали державному контролю і носили більш приватний характер. Дозвілля виконувало дві головні функції: рекреаційну та функцію соціалізації людей.

Офіційні загальнодержавні свята організовувались за однаковим  сценарієм. Їм передували організаційні  наради чиновників, а також суботники. Свято починалося демонстраціями (1 травня та 7 жовтня), супроводжувалося масовими народними гуляннями, під  час яких відбувалися виступи  гуртків художньої самодіяльності, оркестрів, фізкультурні змагання, масові ігри й танці, концерти. Невід’ємним  елементом свята були застілля та пісні. Сучасники відзначають більш колективне та відкрите відзначення свят порівняно із сьогоденним.

Антирелігійна пропаганда на початковому етапі існування УСРР характеризувалася екстремізмом більшовиків. У численних тезах доповідей, матеріалах для агітаторів всіляко наголошувалося на класовій природі церкви, її експлуататорській суті. У радянській антирелігійній політиці простежуються декілька фаз, котрі змінювались, чи взаємно переплітались відносно до державної політики щодо Церкви.

Слід зазначити,що в роки ВВв  відбувся сплеск релігійності, що пояснюється бажанням людей знайти захист від важкого у психологічному плані навантаження воєнного часу. Даних про кількість прихожан православної церкви немає, але її зростання засвідчують непрямі відомості: поширення схвальних відгуків на лібералізацію церковної політики, розповсюдження “святих листів” із закликами молитися богу, діяльність бабок та знахарів, а також масове святкування релігійних свят, зокрема Великодня [21].

Таким чином, можемо говорити про всеохоплюючий контроль з  боку влади повсякдення жителів  УСРР-УРСР.

 

 

 

Висновки до Розділу 1

 

 

 

Аналіз наявної на цей  час історіографії дозволив зробити  висновок про актуальність цієї теми, констатувати великий інтерес до неї з боку російських учених та відсутність комплексних досліджень з історії повсякденності у вітчизняній історичній науці; наукова проблема знаходиться в стані дослідження, а накопичений вченими матеріал потребує узагальнення та систематизації, зведення у єдину узагальнюючу працю.