Посилення інтернаціоналізації господарської діяльності та економічної інтеграції

Посилення інтернаціоналізації  господарської діяльності та економічної  інтеграції.

Світова економіка  в післявоєнний період мала свої особливості  і пройшла два етапи розвитку: 1) від закінчення війни до початку 80-х років; 2) від 80-х років до сучасності. Перший період характерний виходом після відбудови економіки на траєкторію стійкого зростання і розвитком на основі ідей, близьких духу Дж.М. Кейнса. У США, Західній Європі в 60-х роках процвітала ідеологія суспільства загального добробуту. Нині вважається, що цей етап необхідний для того, щоб та чи інша країна в майбутньому могла сприйняти ідеї постіндустріального суспільства.

Прихильники кейнсіанських  концепцій стверджували, що теорія Дж.М. Кейнса дає можливість здійснювати  планування економіки не тільки окремих країн, а й усього світового господарства. Американські економісти висунули програми світового економічного регулювання. Серед них — програми створення "світового картелю" під егідою американського капіталу, здатного, на їхню думку, регулювати світову економіку, плани створення всесвітнього альянсу і всесвітнього уряду, спроможних здійснити міжнародну координацію національних економічних систем.

Для післявоєнного  періоду стало характерним створення  нових міжнародних інститутів і  органів, які регулювали різні аспекти розвитку світової системи, поетапне формування регіональних і міжнародних блоків та угруповань. Ця тенденція зберігається і в сучасних умовах.

У 1909 р. діяло 37 міждержавних та 176 недержавних міжнародних  організацій. Протягом століття відбулися різке зростання їх кількості й розширення функцій. Наприкінці минулого століття налічувалося відповідно 260 і 5472 таких організацій.

Перші намагання  світового економічного регулювання  почалися з кредитно-грошових інститутів. Це відповідало американській концепції державного регулювання і планування, яка надавала вирішального значення інституціональному впливу на економіку через сферу кредиту і грошового обігу. Ще в липні 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції, у роботі якої взяли участь 44 країни, було ухвалено рішення про заснування для забезпечення дієздатності нової валютної системи Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Не вступив у ці організації Радянський Союз, хоча делегація СРСР взяла участь у роботі конференції.

Конференція затвердила систему золотого валютного стандарту, закріпила за доларом роль світової конвертованої валюти, а його золотий  вміст визначила в такій пропорції: 1 тройська унція дорівнює 35 дол. Долар  став розрахунковою і резервною грошовою одиницею.

Рішення конференції  підтвердили зміну світового  лідера — ним стали США. В основу рішень було покладено план валютного  і фінансового регулювання світового  ринку. Американський план був розрахований на скасування валютних і митних обмежень експорту товарів із США в інші країни, тоді як англійці намагалися зберегти систему митних бар'єрів для охорони країн Британської імперії від американської конкуренції. Саме цим пояснюється значно пізніший вступ Англії до цих міжнародних установ.

12 країн, які увійшли в той час до МВФ, могли скористатися його послугами для стабілізації національних валют і нормалізації ринку. Проте їхнє становище було не однаковим. Торговий баланс США був активним, тоді як баланс більшості учасників фонду — пасивним, що потребувало додаткових валютних надходжень. Тому звернення за допомогою до фонду фактично посилювало залежність від США. Залежність національних валют учасників МВФ виявилася вже в 1949 р. США на засіданні МВФ змусили його членів погодитися на девальвацію своїх валют, яку провели 26 країн. Офіційно курс англійського фунта стерлінгів знизився з 402,7 американського цента в 1947 р. до 279,9 цента в 1951 p., курс французького франка — відповідно з 0,84 до 0,29, датської крони — з 20,8 до 14,4, голландського гульдена — із 37,7 цента до 26,3 цента за той самий період.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку створено з метою надання його членам кредитів для придбання сировини та матеріалів, необхідних для післявоєнної відбудови, реконструкції і розвитку своїх економік. При цьому банк або надає кредити з власних резервів, або гарантії під кредит тій чи іншій приватній організації. Представники банку для вивчення економічних умов кредитування роз'їжджають по країнах, збирають найрізноманітніші дані, які мають інтерес для США.

Слід зазначити, що після "боргової кризи", коли зросла значущість комерційних банків у  фінансуванні державних боргів країн  третього світу роль МБРР змінилась. Утворення регіональної економічної  конфігурації як ЄС також скоротило  багато функцій МВФ. Обидві організації відреагували на ці події пошуком нових політичних підходів і нових сфер, де можна запропонувати "допомогу". Про нові підходи оголосив відхід від панування критерію "умовності" в їхніх угодах з державами — клієнтами в бік принципу "ефективного керування", під яким МБРР розуміє ефективне державне адміністрування. Нові сфери запропонували після 1989 р. "перехідні економіки" Східної Європи і колишнього Радянського Союзу, і МБРР разом з МВФ з готовністю охопив ці області своїми порадами і діяльністю, в числі яких і Україна.

Отже, до початку 80-х років багато країн ще могли, не беручи до уваги решту світу, будувати свою самобутню, незалежну від інших  економіку, проводячи індустріалізацію імпортозаміщуваного типу. Це й сталося  в соціалістичних країнах і країнах Латинської Америки. У 80-х роках настав період рішучої лібералізації та інтернаціоналізації, і це стало характерною особливістю другого етапу розвитку світового господарства.

Економічна  теорія, як і економіка країн, у  цей час характеризуються акцентуванням на лібералізації і підприємництві (монетаризм, теорія раціональних очікувань, економіка пропозиції). Зовсім по-іншому ставилося питання про роль держави в економічному житті країни. З'ясовано, що в умовах глобальної інтернаціоналізації економічного і соціального життя посилена регулювальна роль держави може придушити економічну самобутність, призвести до значного відтоку капіталів з країни. Нові теоретичні здобутки намагалися реалізувати на практиці. Саме тому 80—90-ті роки — це час ліберальних реформ або прагнень проведення їх у деяких країнах світу, у тому числі й соціалістичних, Латинської Америки, США, Великій Британії та ін.

Транснаціональні  корпорації. Ще однією характерною  рисою післявоєнного періоду  виявився стійкий розвиток міжнародної торгівлі і розширення потоків капіталів. Виробництво, організоване на новітніх технологіях, наштовхувалося на вузькість національного ринку при реалізації своєї продукції, а тому країни намагалися вивезти її за кордон. Нарощування обсягів міжнародної торгівлі тепер відбувається за рахунок не лише розширення експортного виробництва в країні, а й експорту капіталу в інші країни для будівництва підприємств, здатних створювати ці товари. Посилюється спеціалізація виробництва, що приводить до перетворення великих сучасних компаній у вертикально інтегровані і диверсифіковані концерни: різні стадії створення продукту розміщені в різних країнах. Сучасні компанії перетворюються на ТНК. При цьому інвестування набуває форми прямих капіталовкладень. Уже наприкінці 80-х років більше ніж 40 % світової торгівлі являли собою по суті внутрішньовиробничі поставки ТНК.

За даними ООН, у 2000 р. у світі налічувалося більш  як 65 тис. транснаціональних корпорацій (ТНК), у яких працювали понад як 74 млн осіб. Кожна з ТНК діяла не менш ніж у шести країнах. Число зарубіжних філій становило понад 850 тис. При цьому на території промислово розвинутих країн розміщується більш як 80 % материнських компаній і близько 33 % афілійованих; у країнах, що розвиваються, — відповідно 19,5 і майже 50, у колишніх соціалістичних державах — приблизно 0,5 і 17 %. Ядро світогосподарської системи утворюють 500 ТНК. Ринкова капіталізація окремих ТНК перевищує 500 млрд дол. США, а щорічні обсяги продажу становлять 150—200 млрд дол. Щорічний чистий прибуток кожної з найбільших корпорацій фактично дорівнює річному бюджетові України. При цьому більш як половина обсягів продажу припадала на 100 найбільших корпорацій, а в кожній з 1000 провідних компаній обсяг реалізованої продукції перевищив 1 млрд дол. Так, обсяги продажу американської "Уол-Март Сторз" становили 246 млрд дол., "Дженерал моторз" — 186 млрд, "Екссот-Мобіл" — 182 млрд, "Форд" — 163 млрд дол.

Нині ТНК  контролюють понад 50 % світового  промислового виробництва, 67 % міжнародної  торгівлі, більш як 80 % патентів і ліцензій на нову техніку, технологій та ноу-хау, майже 90 % прямих зарубіжних інвестицій. Практично всю торгівлю сировиною на світових ринках контролюють ТНК, у тому числі 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, залізною рудою; 85 % — міддю, бокситами; 80 % — оловом, гасом; 75 % — натуральним каучуком, сирою нафтою.

Як правило, ТНК — багатогалузеві компанії, діяльність яких широко диверсифікована. Так, кожна з 500 найбільших ТНК США  має в середньому підрозділи в 11 галузях, а найпотужніші охоплюють 30—50 галузей. У групі 100 провідних промислових компаній Великої Британії багатогалузевих — 96, Італії — 90, Франції — 84, Німеччини — 78.

Подальше посилення  економічної могутності ТНК відбувається за рахунок численних злиттів і поглинань, що свідчить про централізацію і концентрацію капіталів у глобальному масштабі для домінування на світових ринках. Відбуваються глобальні процеси переділу світового ринку в різноманітних галузях. Природно, що в таких умовах ТНК вимагають від уряду уніфікації правил міжнародної гри, ліквідації перешкод на шляху вивозу товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Особливо цей процес пожвавився у 80—90-х роках, коли уніфікація і лібералізація охопили всі сектори, які обслуговують діяльність цих міжнародних гігантів.

Проникнення ТНК  в інші країни супроводжується привнесенням у ці країни нових знань, нової  технології виробництва і нових  виробничих відносин. За підтримки  національних урядів ламаються соціальні  структури традиційних суспільств і міжнародні корпорації перетворюють їх відповідно до "міжнародних стандартів". Побутова культура і цінності в різних регіонах світу стають щораз більше схожими.

Прискорення цього  процесу в сучасних умовах утруднюється різними рівнями будівництва національних держав. Більшість країн світу, в тому числі Україна, проходять стадію становлення і затим — розвитку державності, тоді як високорозвинуті країни вже вийшли за ці межі. Незважаючи на значну відмінність економіки передових країн — США, Німеччини, Японії, що доповнюється різними національними і культурними традиціями, у подальшому розвитку вони стають все більш схожими одна на одну. Цій уніфікації економіки сприяють потужні потоки капіталу між країнами, які потребують єдиних правил гри.

Для післявоєнного періоду характерне також посилення ідеології інтернаціоналізації і консолідації. Цьому сприяв розвиток продуктивних сил, який чимраз більше потребував активного обміну між багатьма країнами та уніфікованих правил гри на міжнародному ринку. Від переговорів на двосторонній основі, що створювало різні умови для експорту або імпорту одного й того самого товару, країни перейшли до міжнародних угод. Тому в 1947 р. 23 країни підписали Генеральну угоду про тарифи і торгівлю (ГАТТ), спрямовану на впорядкування міжнародної торгівлі й максимальне зняття (а в ідеалі й на повну ліквідацію) митних перешкод та інших обмежень. Це неурядова організація, у якій для всіх учасників діють однакові правила і в межах якої ведуться багаторічні багатосторонні переговори, спрямовані на зниження тарифів та ліквідацію імпортних квот.

Найбільш результативним за своїми наслідками був восьмий  раунд переговорів у 1986 р. в Уругваї (м. Пунта-дель-Еста), на якому було висунуто завдання повної ліквідації бар'єрів у  торгівлі текстильною продукцією і послугами та створення єдиної системи захисту інтелектуальної власності. Це по суті стало практичною реалізацією ідеї про створення єдиного економічного простору у світовому масштабі. Поступово формується єдина світова структура виробництва, що потребує структурної перебудови національних господарств у багатьох країнах світу. Адже зняття наявних нині торгових обмежень і заборона державам субсидувати виробництво продукції національних підприємств, сільського господарства багатьох країн призведе до занепаду та скорочення цього виробництва.

Діяльність  ГАТТ значно сприяла тому, що сьогодні тарифи становлять лише 5 % оподатковуваного митами імпорту, тоді як у міжвоєнний період вони інколи перевищували 50 %. Складність і масштабність проблем, які постали перед організацією, потребували її реорганізації. У березні 1994 р. було ухвалено рішення про перетворення її у Світову організацію торгівлі (COT), до якої автоматично ввійшли країни — члени ГАТТ. Незважаючи на інтернаціональність, структура організації залишається, здебільшого, "представницькою" — члени беруть участь як представники своїх урядів, рішення приймаються більшістю голосів (передбачаючи пункти уникнення країною відповідальності). Зміни були викликані необхідністю регулювання не тільки руху товарів, а й послуг, особливою увагою до інтелектуальної власності. Високорозвинуті країни, котрі вступили у фазу постіндустріального суспільства, генерують нові знання, нову інформацію, на які витрачають великі кошти. Виробники нових інтелектуальних продуктів, природно, заінтересовані в тому, щоб окупити свої значні витрати, захистити свої права власності.

Інтеграція. Важливим чинником розвитку економіки в післявоєнний період стала інтеграція в різноманітних формах. Країни-сусіди з інтенсивним торговим обміном і приблизно зіставним рівнем господарського розвитку утворювали зони вільної торгівлі. Наприклад, з 1 січня 1948 р. за рішенням урядів Бельгії, Голландії та Люксембургу, котрі перебували у вигнанні в Лондоні (1944 p.), було створено митний союз (відомий під назвою Бенілюкс). У рамках союзу вже в 1949—1950 pp. ввели обмеження на імпорт промислової продукції, а до середини 50-х років у межах Бенілюксу зняли перепони для вільного руху капіталів і міграції робочої сили. За прикладом Бенілюксу вже на початку 1948 р. було створено митний союз "Франсітал" (Франція, Італія). Створення таких союзів вийшло за межі Європи. США і Велика Британія також у тому самому році ухвалили рішення про міжнародний контроль важкої промисловості Німеччини, створили міжнародну адміністрацію, куди ввійшли, крім представників названих країн, ще й представники Франції, Німеччини та країн Бенілюксу. Такі самі економічні спілки виникають і на інших континентах: у 1945 р. утворилася Ліга арабських держав (ЛАД), яка охопила 20 країн, у 1948 р. — Організація американських держав (ОАД), до якої ввійшли 31 латиноамериканська держава, США і Канада та ін. За даними ГАТТ/СОТ, у середині 90-х років XX ст. у світі було більш ніж 30 інтеграційних угруповань різного типу (зони вільної торгівлі, митні союзи "спільні ринки", економічні союзи). До них належали як середньорозвинуті, так і могутні інтеграційні угруповання (Європейський Союз, НАФТА, АСЕАН та ін.) у межах яких переміщення фінансових та трудових ресурсів було практично лібералізовано. Отже, у світі в другій половині XX ст. міждержавні зв'язки починають переростати в міжнародну економічну інтеграцію.