Порівняльна характеристика ідеологій

     Фіскальний  консерватизм виступає за обережність  у питаннях державних витрат та державного боргу.

     Зеленим консерватизмом називають консервативні  течії, які включили в свою політичну  палітру питання збереження навколишнього середовища. [11]

     Отже, в загальному, консерватизм має такі ознаки:

• головні цінності – сім’я, релігія, мораль, традиції
• приватна власність
• мінімалізація втручання держави в економіку
• підвищена увага до армії, готовність відстоювати національні інтереси силовими методами.

      2.5. Лібералізм

      Лібералізм — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Утворився на противагу консерватизму. Початок формування ідеології починається ще з французьких просвітителів, зокрема, засновниками вважаються І. Бентам, Б. Констан, Д. С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер та інші. Фундаторами, в свою чергу, визначають філософів та відомих діячів різних країн: Англія – Локк, Сміт, Франція – Монтеск’є, Німеччина – Кант, США – Джефферсон, Медісон, Україна – Драгоманов, Кістяківський і т.д.

      Основними ідеями лібералізму  є:

• людські можливості є необмеженими
• людина має отримати індивідуальну свободу для реалізації свого таланту
• всі громадяни рівні перед законом
• політичний плюралізм
• розподіл влади на три гілки
• приватна власність та конкуренція є рушіями суспільного розвитку
• свобода думка, совісті, слова і т.д.
• ліквідація регламентації державою економічного життя
• свобода вибору роду занять
• загальне виборче право

       З часом виник соціальний лібералізм як реакція на кризу на початку ХХ століття, оскільки були переглянуті певні положення ідеології та встановлені певні нові ідеї, зокрема, необхідність реального забезпечення соціальних прав та свобод та визнання необхідності втручання держави в економіку і соціальну сферу. Після цього концепція отримала підтримку середнього класу, а за часів Френкліна Рузвельта в двічі популяризувалася, ставши після Другої світової війни провідною політичною течією. Вже у 50-их роках на фоні „залізної завіси” починається боротьба капіталізму та комінізму, причому, лібералізм намагається дещо реформувати капіталізм, встановлюючи захист не лише еліти політичної, соціальної та економічної, а і просто середнього класу. На основі цього виникає концепція держави загального благоденства.

       Нині  лібералізм занепадає, оскільки втрачає  свою самоідентифікацію, адже ідеї даної ідеології перебирають консерватизм та соціал-демократизм.

       Основними видами лібералізму вважаються лібертаризм  та соціальний лібералізм.

       Лібертаризм (від французького – свобода), основою котрого є ідеї про абсолютизацію індивідуальної свободи, відкидання ідеї втручання держави в економічні, соціальні, культурні та інші відносини, тобто, створення вільного ринку.

       У рамках економічного лібералізму відокремився ідеологічна течія неолібералізму. Ця течія часто розглядається як суто економічна теорія, поза контекстом політичного лібералізму. Неоліберали прагнуть до невтручання держави в економіку країни і до вільного ринку. Державі відводиться функція помірного монетарного регулювання та інструменту для отримання доступу до зовнішніх ринків в тих випадках, коли інші країни чинять перешкоди для вільної торгівлі. Одним з визначальних проявів неоліберальної економічної політики є приватизація, яскравим прикладом якої були реформи, проведені у Великобританії кабінетом Маргарет Тетчер.

       Соціальний  лібералізм – політична концепція, за котрою до основних функцій держави належать захист підприємництва та ринку від монополізації, соціальний захист громадян при гарантуванні їм безоплатної освіти, медичної допомоги та соціального забезпечення), створення рівних соціальних можливостей при реалізації основних прав людини. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Висновки

       Отже, в ході нашого дослідженні ми дійсно переконалися у тому, що ідеологія являє собою всеохопну систему, яка організує життя людей і надає йому осмисленості. Це систематичне вчення про життя; ідеологія визначає напрямок (кінцеву мету) і відповідну поведінку (засоби) для досягнення цієї мети.

       Ідеологія — не набір думок, переконань, цінностей чи настанов, а організоване вчення (доктрина), яке формує спрямованість, структуру, відтак і сам сенс життя. Вона може бути пронизана ціннісними орієнтирами та емоціями, але її власна привабливість має духовну і трансцендентну природу. Ідеологія визначає мету, і не має значення ступінь її досяжності. Вона веде нас до конечної долі, наслідку боротьби, «кінця історії», «тисячолітнього царства» і т. ін. Спрямовуючи нас до певної мети, ідеологія дає нам практичну підмогу до щоденних дій.

       Розглянувши найпопулярніші політичні ідеології ми приходимо до висновку, що основним критеріями їх розрізнення є ступінь втручання держави у відносини, котрі складаються у суспільстві, відношення до приватної власності, політика на міжнародній арені та пріоритет у захисті певного класу населення. Тобто, в першу чергу, головними є цінності, котрі відстоюються головним чином у концепції. Історія знає чимало випадків, коли політичні ідеології змінювали одна одну досить стрімко, інколи поширюючись і на інші країни.

       На даний момент головною особливістю розвитку ідеологій є те, що певним чином змішуються, перебирають положення зовсім протилежних. Це робиться в першу чергу для того, щоб пристосуватися до змін, котрі відбуваються у суспільстві, та, відповідно, для забезпечення підтримки з боку членів соціуму. Так, консерватизм перебирає ознаки лібералізму, а лібералізм, у свою чергу, консерватизму і подібне. Таким чином виникають нові критерії та під-ідеології, котрі уже радикально один від одного не відрізняються.

       Звично, що відповідно певну ідеологію представляє відповідна політична сила, тобто партія, котра намагається впровадити свої ідеї на загальнодержавному рівні через законодавчу діяльність. Зокрема, в Україні визнається та забезпечується політичний плюралізм, а також стаття 15 Конституції України вказує на те, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Тому, можемо сказати, що дійсно в межах подітичних партій представлена більшість сучасних ідеологій, проте деякі мають змішаний характер. Підґрунтям майже всіх класифікацій партій у сучасній Україні є ідеологічний принцип. Це й не дивно, адже партії розвиваються згідно з загальносвітовими традиціями, базові ознаки їх ідеологічних засад аналогічні традиційним, а тому до них правомірно застосувати загальноприйняті назви, з однією умовою – до консервативної ідеології в Україні прийнято застосувати термін „націоналізм”. Тому ідеологічні засади діяльності партій можуть бути їх базовою характеристикою та основою прогнозування подальшої діяльності. [2]

       Центристські  партії захищають інтереси середнього класу, тобто людей, які мають досить високу заробітну платню: вчителі, лікарі, науковці, працівники високої кваліфікації тощо. У своїх програмах ці партії обстоюють розвиток ринкової економіки в гармонійному поєднанні з вирішенням соціальних проблем, державним сприянням розвитку освіти, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, гарантованим пенсійним забезпеченням. Праві партії за рубежем захищають інтереси великого капіталу. Вони орієнтуються на жорстку ринкову економіку, виступають за згортання державного втручання в економіку, обмеження державного фінансування соціальних програм. В Україні хоча суб’єкти виборчих перегонів як „ліві – праві” теж визначаються за вищевказаними ознаками, але в свідомості нашого виборця позиціонування за цим поділом проходить, в першу чергу, згідно не з економічним аспектом, а національно-демократичним і зовнішньополітичним. Тобто, українські праві виступають за рух України до західноєвропейської спільноти (ЄС, НАТО), підтримку української мови, народних звичаїв і традицій. Ліві прагнуть ширшого інтегрування України з державами пострадянського простору, передусім з Росією, вирізняються значно меншою спрямованістю на підтримку духовно-культурної спадщини українського народу – аж до надання російській мові статусу державної. Крім того, варто звернути увагу ще на такий парадокс: хоча в Україні, згідно з офіційною статистикою, фактично не існує середнього класу, із 125 партій, зареєстрованих міністерством юстиції напередодні виборів 2006 року, більша частина визначає себе захисницями інтересів середнього класу. Отже, для сучасного політичного спектра України характерна ідейно-політична невизначеність, яка посилюється частою невідповідністю назв і програмових положень партій та їх реальній тактиці і стратегії. Таку амбівалентність можна подолати посиленням позицій політичного центризму, таких, зокрема, його основоположних ідей, як народна демократія і консерватизм (український традиціоналізм), що дає змогу державі ідентифікуватися з перспективою віднайдення відповідей на виклики, ризики і небезпеки новітньої доби. Саме тому подальші розвідки у цьому напрямі є актуальними у теоретико-методологічному і практичному плані.  
 
 
 
 
 
 
 

  СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: 

1. Кравчук М. Ідеологія в Україні. Якою вона буде завтра?//Гносіс – Український аналітичний сайт. – 2009, режим доступу: http://gnosis.at.ua/publ/1-1-0-3
2. Недюха М., Михайлич О. Ідеологія як критерій класифікації політичних партій // Політичний менеджмент. – 2006. – №2 (17). – С. 45-53
3. Орлова Т.В. - Історія сучасного світу(15-21століття): Навч. посібник - К.: Вікар, 2008. - 552с
4. Політологія: історія та методологія /Андрущенко В.П., Антоненко В.Г., Ануфрієв Л.О. та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000. – 632 с.
5. Політологія: Підручник для вищ. навч. закладів /За заг. ред. Ю.І. Кулагіна, В.І. Полуріза. – К.: Альтерпрес, 2002. – 612 с.
6. Політологія. Підручник // За заг.ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Х.: Друкарський центр „Єдинорог”, 2001, - режим доступу: http://books.br.com.ua/276900
7. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.:”Академія”, 2001. – 528 с.
8. Політологія. Підручник // За загальною редакцією проф. Кремінь В.Г. проф. Горлача М.І. – Харків “Єдінорог”, 2001. - 640 с.
9. Соціальні технології (конспект лекцій), - режим доступу: http://books.br.com.ua/33240
10. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Навч. Пос. / К.: Либідь, 2005.- 576 c.
11. Вікіпедія, - режим доступу: http://uk.wikipedia.org/