Порівняльна характеристика ідеологій

       МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

         КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 КАФЕДРА ІСТОРІЇ ДЛЯ ГУМАНІТАРНИХ ФАКУЛЬТЕТІВ 
 
 
 
 

   Реферат на тему:  

       „Порівняльна характеристика ідеологій” 
 
 
 
 
 

       Студентки ІІ курсу

       6 групи

       юридичного  факультету

       Київського  національного університету

       імені Тараса Шевченка

       Внукової  Анни Андріївни 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ  – 2011 

       ПЛАН 
 

І. Вступ 

ІІ. Основна частина: 

1. Поняття ідеології, її розвиток та особливості. 

2. Види ідеологій: 

2.1. Анархізм

2.2. Соціалізм

2.3. Фашизм

2.4. Консерватизм

2.5. Лібералізм 

ІІІ. Висновки 

Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       І. ВСТУП

       Питання ідеології є центральним при  вивченні будь-яких політичних, економічних, соціальних, культурних, технічних та інших процесів, оскільки вона є наче каркасом, основою розвитку та усвідомлення всіх аспектів розвитку сучасного світу. Ідеологія, як система ціннісних орієнтирів, загальних засад існування суспільства у кожен історичний період характеризувалася своїми певними особливостями та іншими специфічними ознаками. Більше того, відбулася трансформація ідеологій, внаслідок відходу основних ідей та пріоритетних цінностей на досить протилежні табори, внаслідок чого і виникли різноманітні глобальні системи поглядів, кількість котрих з часом збільшилася.

       Так, ідеологія завжди була й залишається надзвичайно важливим комунікативним фактором, що впливає на поведінку людини. Значну частину людської історії складають оповіді про переслідування та знищення людей з ідеологічних мотивів. Найбільші конфлікти декількох останніх століть мали кінцевими причинами глибокі ідеологічні розходження. Ідейна ворожнеча відігравала значну роль в історії американської, французької та більшовицької революцій, відлуння цієї ворожнечі виявляється, хай приховано, і в сучасних економічних та політичних протиріччях. Донині повною мірою зберігається влада ідеології. В XX столітті ідеологічні конфлікти були головним джерелом воєнних та економічних зіткнень, служили виправданням широкомасштабного регіонального та міжнародного застосування сили. Ідеологія вже не знає національних кордонів.

       За детальнішого розгляду зазвичай виявляється: навіть національно-культурні конфлікти мають коріння в ідеологічних переконаннях. «Залізна завіса» між ліберально-демократичними та колишніми комуністичними країнами впала, але колишні кордони, як з’ясовується, були за природою своєю не так національними чи культурними, як психологічними або ідеологічним.

       Саме тому можна з упевненістю говорити про те, що ідеологія являє собою могутнє і не досить вивчене психологічне явище, яке виявляється в стосунках між людьми і яке необхідно враховувати при аналізі соціологічних, політичних і міжнародних відносин. [9] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ІІ. Основна частина 

1. Поняття ідеології, її розвиток та особливості 

       Поняття „ідеологія” походить від грецького  idea (ідея, представлення) та logos (навчання, слово, розум), тобто, в буквальному значенні – вчення про ідею.

       Політична ідеологія являє собою конкретно-історичне системне відображення істотних аспектів політичної дійсності і виступає формою класової, групової, станової політичної свідомості і самосвідомості, системою ідей, гіпотез, концепцій, ідеалів, гасел, програм, в яких відображені корінні політичні, а отже, й економічні інтереси соціальних спільностей і груп, їх практичні пропозиції в політичній сфері стосовно інших соціальних спільностей, груп і держави, оцінка місця даних суб’єктів політики і суспільному житті, а також погляди на хід політичного розвитку і на відображення цього розвитку в політичних ідеологіях інших суб’єктів політики. [4, с.408]

       Тобто, Ідеологія в першу чергу – система поглядів та ідей, що відображають ставлення до тієї або іншої дійсності. Поняття ідеологія ввів французький учений та філософ Анрі Лестют де Грасі, який прагнув знайти у світосприйнятті та явищах свідомості основи етики, моралі, політики – їх логічні та психологічні пояснення. [6]

       Сьогоднішнє розуміння терміну іделогія охарактеризував Микола Амосов у своїй праці «Ідеологія для України»: «Ідеологія — це словесна модель, що передбачає оцінки і дії для громадянина і держави, і що отримала розповсюдження у суспільстві. Вона закликана розставити людей, визначити їхні взаємовідносини і втовкмачити, що все робиться правильно — для них і для майбутніх поколінь, а тепер ще і для природи». [11]

       Виходячи з цього, можемо розглядати ідеологію через наступні аспекти:

• як специфічної ділянки формування та функціонування соціального знання,
• як засобу групового та класового усвідомлення і перетворення політичної реальності,
• як ідеологічного стимулу політичної активності. [4, с.408]

       Головним чином ідеології позитивно проявляються при необхідності згуртувати суспільство навколо однієї ідеї, суть котрої зачасту полягає у бажанні кращого життя. Проте є і негативний аспект – чим більший вплив ідеології, тим менше людина розвивається як особистість, губляться її особистісні аспекти.

       У політологічній доктрині сформувався наступний підхід до стадій розвитку будь-якої ідеології, зокрема, перша стадія – становлення революційної боротьби, котра в свою чергу включає 3 етапи: рівень емоцій, рівень ідей та рівень дій; другою стадією є політичне відчуження, а третьою – зародження нової ідеології.

       Тобто, ідеологія починає створюватися та набувати особливого масштабу при певному глобальному революційному рухові, в той час, коли попередні ціннісні орієнтири втрачають свою актуальність і не відповідають вимогам суспільного і політичного ладу. Саме тому й виникла така кількість ідеологій, котрі, як свідчить історичний досвід, постійно одна з одною конкурують. Тому і необхідно визначитися з основними характеристиками кожної такої системи та з’ясувати основні „точки дотику” та протиріч. 

       2. Види ідеологій: 

       2.1. Анархізм 

       Анархізм, від грецького – безладдя зароджується у V-VІ ст. до н.е., засновником вважається Зенод, котрий відстоював ідею вільної солідарності громади. Як політична течія анархізм склався в 40-70-х роках XIX ст. в Західній Європі.

       Анархізм - це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

       Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання про шляхи досягнення проголошених цілей у ньому розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

       В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806-1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги. Ідея вільного обміну знайшла своє обгрунтування і в працях французького філософа П'єра Жозефа Прудона (1809-1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насильство як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного безгрошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку П. Ж. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави, робила б останню непотрібною. Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютю-елізмом» (від франц. mutuel -взаємний), означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х роках XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення революційних настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло Олександрович Бакунін(1814-1876) і Петро Олександрович Кропоткін (1842-1921). М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.

       Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насамперед приватної власності й держави.

       Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана була за допомогою терору до представників пануючого класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію в міжнародному робітничому русі - анархо-синдикалізм.

       Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat - профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу - партія, а економічна - профспілки.

       Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX - на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об'єднань управлятиме суспільством. У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і з'їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анархістських об'єднань у Києві, Харкові. Донецьку, деяких інших містах України. [10, с.344]