Порівняльна характеристика ідеологій

       Отже, основними ідеями анархізму є:

• знищення держави шляхом революції,
• створення асоціації вільно об’єднаних комун (за Проткіним)
• головний регулятор суспільних відносин – мораль.

       2.2. Соцілізм 

       Соціалізм – це вчення, метою та ідеалом якого є соціально справедливе суспільство.

       Політичні ідеології, що визнають себе «соціалістичними» мають дуже широкий спектр — від німецькогонаціонал-соціалізму до радянського комунізму та сталінізму, від анархізму та марксизму до маоїзму. Ним також позначають різні політичні режими, як бідні африканські соціалістичні держави, арабські та азійські військові диктатури. В заможних країнах Західної Європи, Австралії та Нової Зеландії що мають розвинену політичну демократію та «соціально-орієнтовану» ринкову економіку — «соціалістичними» вважаються різноманітні соціально-демократичні партії та їх спілки, як наприклад «Соціалістичний інтернаціонал».

       Соціалізм виник як відповідь на проблеми раннього періоду промислового капіталізму в країнах Європи (в першу чергу, Франції, Німеччини та Великобританії). Подолання недоліків капіталізму соціалісти вбачали в заміні приватної власності на засоби виробництва суспільною власністю, скасуванні оплачуваної праці та створенні безкласового суспільства, де замість капіталістичної гонитви за прибутком діє соціальне виробництво на задоволення потреб людини. В такому суспільстві мало б здійснюватись «соціальне» начало людини, взаємна турбота про добробут іншого а не задоволення власних бажань, співпраця для досягнення спільних цілей, а не змагання за особисте та доброчинність замість жадоби.

       До  відомих соціалістів належать, зокрема: П'єр Жозеф Прудон, Джуліус Н'єрере, Карл Маркс.

       Основними ідеями соціалізму є:

• спільна власність,
• безкласове суспільство,
• справедливий розподіл товарів за потребами,
• державне регулювання економіки,
• поступовий перехід до комунізму,
• соціальна революція,
• диктатура пролетаріату(але лише на 1 стадії соціалізму).

       2.3. Фашизм 

       Фашизм (від лат. fasio, італ. fascismo — пучок, зв´язка, об´єднання) — це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії, Німеччині, деяких інших країнах.

       Спершу  фашизм проголошував антимонополістичні й соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспільства масовим  безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селянства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув найбільшого впливу, він спекулював також на уражених Версальським мирним договором національних почуттях мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістичним капіталом, який, прагнучи використати його для придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг фашистам прийти до влади.

       Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм  і антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обгрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Здійснення імперських планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й колонізацію захоплених земель.

       Політичною  формою фашистської держави є  тоталітаризм. Держава проголошується відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана  нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя.

       Фашизм  рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши  до влади, фашисти заборонили робітничі  партії, страйки та інші форми й  засоби захисту трудящими своїх інтересів.

       Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм знищив усі демократичні свободи  та інститути. Відбулась мілітаризація  усіх сфер суспільного життя, а контроль над суспільством здійснювався не лише з допомогою державних структур, а й партійних воєнізованих формувань. Державне й партійне насильство стало нормою життя. Воно виявилось у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в роки Другої світової війни — у створенні гітлерівських таборів смерті, геноциді, масових злочинах проти людськості.

       Фашизм  відіграв вирішальну роль у розв´язанні  Другої світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Та ця поразка не поклала край фашизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних державах — ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції — він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж соціальну базу — верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя, маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські заклики неофашистів і поповнюють лави їхніх організацій. [10, с.348]

       Основними ідеями фашизму є:

• ціннішою за все є раса, тому основою є расизм
• приватна власність
• вимоги населення емігрантів
• силова експансія у зовнішній політиці
• пріоритет військово-промислового комплексу. [4, с. 413]

       2.4. Консерватизм 

     З латинської мови консерватизм – охороняти, зберігати. Консервати́зм (від французького — охороняю, зберігаю) — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Основна ідея полягає у збереженні та підтримці існуючих економічних, політичних та соціальних відносин. Тому дана ідеологія негативно ставиться до радикальних змін та революцій.

     Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

     Вперше  термін «консерватизм» вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Рене де Шатобріан. У західній політиці консерватизмом часто називають школу мислення, започатковану Едмундом Берком, Бональдом та подібними мислителями.

     Розрізняють різні форми консерватизму, зокрема:

     Ліберальний консерватизм є варіантом консерватизму, який об'єднує консервативні цінності та політику із певним нахилом долібералізму. Терміни консерватизм та лібералізм мали різні значення у різні часи й у різних країнах, тож і ліберальний консерватизм теж має широкий спектр значень. Історично цей термін використовували для позначення поглядів, які поєднували економічний лібералізм, що відповідав ринковому принципу laissez-faire, та класичного консервативного потягу до збереження традицій, поваги до влади і до релігійних цінностей. Цей напрям думки протистояв класичному лібералізму, який вимагав свободи особистості як у економічній, так і в соціальній сферах.

     Поступово загальна консервативна ідеологія  прийняла позицію економічних лібералів, і термін ліберальний консерватизм став просто консерватизмом. Це справедливо  для країн, у яких ліберальна економіка  є давньою традицією, як наприклад у США, а тому вважається консервативною цінністю. В інших країнах, таких як Італія чи Іспанія, в яких ліберальні консерватори були однією із основних політичних сил, терміни лібералізм та консерватизм можуть вважатися синонімами.

     Інше  значення терміну ліберальний консерватизм розвинувся в Євпропі. Це поєднання сучасних, менш традиціоналістичних, консервативних поглядів із соціальним лібералізмом. Такі погляди виникли як опозиція більш колективістським поглядам соціалізму. Часто такі погляди включають консервативні ідеї щодо економіки вільного ринку та віру в особисту відповідальність з ліберальними соціальними поглядами щодо прав людини, енвайроменталізму та підтримкою добробуту держави. Це філософія шведського прем'єр-міністра Фредріка Рейнфельдта. Ці погляди часто називають соціальним консерватизмом.

     Консервативний  лібералізм є різновидом лібералізму, який об'єднує підтримку ліберальних  цінностей та політики із певним нахилом  до консерватизму, тобто складає праве крило ліберального руху. Корені консервативного лібералізму ведуть початок ще з часів зародження лібералізму. До світових воєн політичний клас у більшості європейських країн складався із консеративних лібералів. Консервативний лібералізм більш позитивний і менш радикальний варіант класичного лібералізму. Події Першої світової війнипризвели радикальніші кола класичного лібералізму до поміркованіших, тобто консервативніших, поглядів.

     Культурний  консерватизм є світоглядом, який надає великого значення збереженню культурної спадщини нації чи сукупності народів, як наприклад у випадку західної культури чи китайської цивілізації. Культурні консерватори намагаються пристосувати до сучасного життя норми минулого. Ідеали можуть бути романтичні, як наприклад у антиметричного руху, який протестує проти запровадженняметричної системи мір. Вони можуть бути також інституційними, як наприклад відстоювання капіталізму, відомкремлення церкви від держави чи влада закону.

     Сюди  належить також соціальний консерватизм, який виступає за збереження деяких моральних  норм та звичаїв. Подекуди в світі  вважається аморальним для жінки  показувати надто багато оголеного  тіла чи обличчя, і так далі.

     Культурні консерватори зазвичай твердять, що старі  інституції й старі порядки пристосувалися з часом до відповідного місця  й увійшли у відповідну культуру, а тому повинні бути збереженими. Стверджується також, що люди мають  право на власні культурні норми, власну мову й традиції.

     Релігійні консерватори намагаються застосувати  у політиці ідеологічні вчення, а  часом і вплинути на закони. Релігійний консерватизм часто перебуває в  конфлікті із тим сучасним культурним середовищем, в якому живуть віруючі. Нерідко релігійні консерватори закликають до повернення до першооснов і засуджують реалії сучасного життя, вбачаючи в ньому корупцію, гріховність та єресь. Як приклад можна навести радикальних реформаторів часів протестантської Реформації, реставраціоналізм 19-го століття й чимало сучасних релігійних течій.