Політико-правовий аналіз внутрішньої та зовнішньої політики українських гетьманів та вищих органів управління Малоросією в XVIII ст

Урочисте «обрання» молодшого  Розумовського гетьманом України  відбулося 22 лютого 1750 року в Глухові  без його присутності. Лише в березні 1751 року він склав у Петербурзі присягу на вірність імператриці  й одержав від неї гетьманські  клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову  печатку та срібні литаври. Правою рукою  новообраного українського гетьмана став його давній опікун і наставник Григорій Теплое, який поступово перетворився на негласного правителя Лівобережної України.

На початку свого гетьманування  К. Розумовський рідко залишався  у своїй столиці — Глухові, здебільшого перебував у Петербурзі. Хоч він перейнявся інтересами та звичаями пишного столичного життя, але не забував і про українські справи. К. Розумовський став виразником прагнень освіченої та заможної частини  українського суспільства щодо відновлення  прав і свобод України, досягнутих за часів Б. Хмельницького. Символічно, що в 1750 році своєю резиденцією він визначив зруйнований у 1708 році Батурин, де збудував розкішний палац.

Використовуючи свої зв'язки, гетьман  у 1752 році домігся царського указу, який забороняв поширювати холопство  на українців. Досягненням гетьмана було й те, що відтепер проблеми, пов'язані  з Україною, спрямовувалися на розгляд  не до Сенату, а до Колегії закордонних  справ. Це засвідчило хоча б формальне  визнання політичної самостійності  Гетьманщини. Окрім цього, гетьманській адміністрації були підпорядковані Київ і Запорізька Січ, а з України  виведені російські військові підрозділи.

З 1760 року К. Розумовський жив переважно  в Україні, де серйозно дбав про державні справи. Для вдосконалення чинної системи судочинства він провів судову реформу, внаслідок якої були створені станові шляхетські суди —  земський, гродський і підкоморський. Гетьманщина була поділена на 20 судових  повітів, у кожному з яких засновувався суд земський (для розв'язання цивільних  справ) і суд підкоморський (для  земельних справ). За правління К. Розумовського обмежено право переходу селян, відтепер їм дозволялося переходити до інших господарів лише за умови  отримання письмової згоди від  поміщика й залишення йому всього свого майна.

Гетьман щедро роздавав землі українській  козацькій верхівці, поступово перетворюючи її представників на справжніх поміщиків.

Він також реформував систему освіти, запровадив обов'язкове навчання козацьких  дітей і вживав заходів для  відкриття в Батурині університету, намагався домогтися права вільних  дипломатичних відносин гетьмана з  іншими державами.

Варто зазначити, що в плани царського  уряду аж ніяк не входило запровадження  самостійного правління українського гетьмана. Діяльність К. Розумовського  була під постійним контролем  імперських чиновників, права гетьмана поступово обмежувалися. Наприклад, йому заборонили призначати полковників без погодження з російським урядом і вступати в дипломатичні зносини з іншими державами.

У 1762 році К. Розумовський брав активну  участь у двірському заколоті на користь  Катерини II. Запевнений гаслами нової  цариці про загальне «благоденствіє», гетьман скликав у Глухові  генеральний з'їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини II з  проханням повернути Україні  колишні права й створити в  Гетьманщині парламент на зразок польського сейму.⁶

 

 

 

 

Створення Другої малоросійської колегії та її вплив на Україну

Друга Малоросійська колегія (1764—1782 рр.) — уряд, якому доручили управління Лівобережною Україною після ліквідації інституту гетьманства.

Після остаточної ліквідації інституту  гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене Другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив політик і полководець граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович.

У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала:

• знищити всі залишки української автономії;
• закріпачити селян;
• здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;
• усіляко збільшувати збір податків.

Для успішного виконання цих  директив новопризначеному генералові-губернатору  Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті  до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і вовчі зуби, і лисячий  хвіст». Президенту колегії пропонувалося  наполегливо переконувати українських  селян у тому, що погіршення їхнього  становища є наслідком відсталості  «малоросійських звичаїв».

Щодо козацької старшини Рум'янцеву рекомендувалося вживати надійний метод «батога і пряника» — жорстоко карати за всі вияви автономіських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади.

Обіймаючи посаду генерал-губернатора  Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну  колоніальну політику російського  уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької  служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для  ліквідації автономії України:

• 1764 року вібулося створення Малоросійської губернії;
• 1781 ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини — скасовано українські козацькі полки;
• протягом 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське);
• 1783 замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;
• 1783 остаточно покріпачено українських селян Лівобережжя;
• 1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;
• 1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків;
• відправлення до Санкт-Петербурга прапорів України, гетьманських клейнодів, військових печаток.⁷

 

 

 

 

Включення українських  земель до складу Російської імперії

В останні десятиріччя XVIII ст. в  Україні відбулися надзвичайно  глибокі хоча й зовні непомітні  зміни. Та ж сама земля, ті ж самі люди, але принципово інше становище. Якщо раніше Українська козацька держава  з певними обмеженнями визначала  зміст свого внутрішнього життя, то після її ліквідації Україна перетворилася  на губернії Російської імперії, які  жили за указами та розпорядженнями  з Петербурга.

Перемоги над Туреччиною, ліквідація автономії Слобожанщини і Гетьманщини, розорення Запорозької Січі, поділи Речі Посполитої дали змогу Російській імперії зміцнитися за рахунок включення українських територій до свого складу та їх експлуатації. Наприкінці XVIII ст. під владою Романових сконцентрувалося 4/5 території нашої Батьківщини, де проживало 8,2 млн мешканців.

Адміністративно-територіальний устрій

Щоб скористатися багатствами України  і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території  до складу Російської імперії, необхідно  було замкнути українців у міцні  лещата російського адміністративно-територіального  устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.

Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими  зразками. Колишні козацькі полки  Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої  Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії  від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp.

Історичний факт. Імперський уряд не враховував географію розселення українського народу. Значна частина  земель, заселених переважно українцями, була по-живому відрізана від українських  губерній і приєднана до сусідніх із Україною російських. Так, поза межами 9 українських губерній залишилися великі райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Могильовської губерній і частина  Бессарабії та Холмщина.

Управління губерніями здійснювали  генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках  усю повноту адміністративної влади  й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними  настроями в українських губерніях, уважно стежили за зовнішньополітичною  ситуацією.

На початку XIX ст. було створене Малоросійське  генерал-губернаторство, до складу якого  ввійшли дві лівобережні губернії. Після завершення російсько-турецької війни південні губернії та Бессарабська область увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

У 1830-1831 pp. правобережні губернії стали  складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже  необмежену владу й насамперед займалися  військовими справами та попереджали  будь-які прояви опозиційності, стежачи  за «состоянием умов», як формулювалося  в царській інструкції.

Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські  справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах замість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було запроваджено міські думи, які  працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.

Історичний факт. У всіх ланках губернської адміністрації процвітали казнокрадство й хабарництво. Коли Микола І захотів дізнатися, хто  з його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише київський губернатор Іван Фундуклей. «Не бере, бо дуже багатий» — так  пояснив цар його поведінку. ⁸

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

У даній контрольній роботі ми розглянули політико-правову діяльність внутрішньої та зовнішньої політики українських гетьманів та вищих органів управління Малоросією в XVIII ст. На основі аналізу даної інформації я зробив висновок, що Україну в цей період спіткала дуже тяжка доля. Інтенсивний пресинг зі сторони Росії не давав українським гетьманам здійснювати свої наміри щодо покращення життя в Україні. І тому політико-правова діяльність в усіх сферах здійснювалася, як то кажуть зі звязаними руками… На мою думку ці події лише підготували Україну до нових більш тяжких випробувань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список літератури:

1. http://etofact.blogspot.com/2011/04/blog-post_21.html
2. Пріцак О. Рід Скоропадських  (Історично-генеальогічна студія). — Львів, 1938. 
3. Соціальна риторика та політична вмотивованість реформи устрою Гетьманату 1722 р. // Україна і Росія в історичній ретроспективі: нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2004. — Т.1. 
4. Степан Руданський. Павло Полуботок
5. Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба (1727—1734). — Авгсбург, 1948
6. НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.), §70. Правління гетьманського уряду
7. http://uk.wikipedia.org
8. http://moyaukraina.io.ua

¹ http://etofact.blogspot.com/2011/04/blog-post_21.html

² http://uk.wikipedia.org

³ Соціальна риторика та політична вмотивованість реформи устрою Гетьманату 1722 р. // Україна і Росія в історичній ретроспективі: нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2004. — Т.1.

⁴ Степан Руданський. Павло Полуботок

⁵ Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба (1727—1734). — Авгсбург, 1948

1. ⁶ НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.), §70. Правління гетьманського уряду

⁶ НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.), §70. Правління гетьманського уряду

⁷ http://uk.wikipedia.org

⁸ http://moyaukraina.io.ua