Політико-правовий аналіз внутрішньої та зовнішньої політики українських гетьманів та вищих органів управління Малоросією в XVIII ст

• Приймати на розгляд та вирішувати судові справи, подані до колегії на апеляцію;

• Встановити податки і слідкувати за їх надходженням в царську скарбницю;

• З зібраних коштів організувати видатки традиційні видатки і  звітувати про них Сенату;

• Перешкоджати старшині обтяжувати людей примусовими роботами і  податками;

• Контролювати квартирування рос. Військ, щоб вони не обтяжували населення;

• судити за позовами українців на росіян і навпаки

• контролювати адмін. діяльність гетьмана і Ген. військ. Канцелярії.

Таким чином колегія мала чітку  соціальну спрямованість, для створення  видимості  заступницьких функції - типу малоросійський народ так гноблять, а ми створимо колегію щоб відстояти їх права.

Справжні мотиви і ф-ції колегії  відрізнялись від офіційно здекларованих. Існувала таємна інструкція для президента колегії Вельямінова:

• з’ясувати походження всіх податкових зборів, куди вони надходять і хто  ними користується, які податки обтяжливі  які ні.

• з’ясувати які і як податки  можна ввести

• здійснювати політичний нагляд в Україні

В інструкціях функції і компетенція  колегії розроблялись в загальних  рисах, тому колегії надавалась широкі повноваження діяти залежно від  ситуації в інтересах Москви.

Таким чином Малоросійська колегія  – вища касаційна інстанція Гетьманщини, верховний фінансовий орган і  вища контролююча установа.

Колегіальний принцип дотримувався не завжди, президент мав величезну  владу.

Склад Малоросійської колегії: президент, 4 радники, 2 асесори; з 1726 р. 3 радники 3 асесори. Один і зрадників постійно виконував  функції віцепрезидента. Всі росіяни. Президент постійний, члени присутності  мали переобиратись кожного року. Членів присутності колегії призначали з штабних офіцерів в Україні, і їх затверджував Сенат. На перевиборах  членів присутності відбувся конфлікт між Вельяміновим і київським  київським генерал-губернатором Трубецьким. З 1726 р. членів присутності не переобирали.

Спочатку обов’язки членів присутності  не розділялись, але з 1726 р. вже кожан  мав свою сферу діяльності:

1) Контроль за генеральною військовою  канцелярією

2) Контроль кордонів Гетьманщини,  слідкувати за переміщенням війсь  запорожців і контроль за втікачами  на Запоріжжя.

3) займався чолобитними справами.

4) відносини з іншими колегіями,  а також облаштування за рос  військ в Гетьманщині.

5) фінансова діяльність колегії,  а також контроль за роботи  наглядачів в полках

6) рахункова справа всіх доходів  і витрат, звітність в Ревізійну  контору.

Для нагляду за діяльністю колегії  існував прокурор, підзвітний лише ген. прокурору Сенату.

Канцелярія малоросійської колегії. Канцеляристи – безпосередні виконавці  бюрократичної системи: обкр-секретар (його ф-ції виконував один з секретарів), два секретарі - на чолі канцелярії. Штат канцеляристів формувався з  піддячих Курської, Білгородської, Севської провінції і канцелярії київського генерал-губернаторства. Постійні проблеми з кадрами. Нижчі службовці –  вахмістри, кур’єри, сторожі – з  числа солдат і унтер-офіцерів глухівського гарнізону.

Малоросійська колегія  утримувалась з колезької казни. Вельямінову було надано села, якими раніше володіли російські резиденти.³

 

 

 

 

 

 

Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Старшина через особливу репутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.

Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг  дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить  українське безладдя та зловживання, він  прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які  посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом  суворих покарань використовувати  козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя  або отаман одноосібне, а з ним  засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення  нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого військового суду.

    Полуботок разом із  старшиною не переставав також  добиватися дозволу на обрання  нового гетьмана, скаржився на  самоуправства і грубе поводження  великоросійських чинів і посилався  на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Коли Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. А щоб в Україні в цей час взагалі було якомога менше старшини і козацтва, розпорядився вивести козацьке військо на південний кордон, ніби для охорони України від татар.

У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.

Хоча в усьому цьому не було нічого незаконного, але цар Петро страшенно  розгнівався на Полуботка за протидію його планам русифікації. Він наказав  заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську  фортецю. Велів заарештувати також  усіх, хто брав участь у складанні  коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.

Згідно з оповідями, Полуботок  сміливо докоряв Петра за порушення  українських прав, доводив, що гноблення  України не приносить йому ніякої честі — значно більше слави правити народом вільним і вдячним, ніж пригноблювати його насильством. Нагадував йому про вірність і старанну службу українців і докоряв царя, що за цю криваву службу він платить їм гнівом та ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні — знають тільки, що їм все можна, робити з нами». Розгніваний Петро крикнув, погрожуючи Полуботку смертю за таке зухвальство, і велів посадити його в фортецю. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла».

Не маючи підстав для обвинувачення  Полуботка за його політичну діяльність — оскільки він керувався, очевидно, бажанням блага своїй батьківщині, — проти нього почали слідство на основі його управління полком і господарських справ — несправедливостей щодо населення і козаків, які тоді водились за кожним із старшини: у скуповуванні козацьких земель, незаконному закріпаченні тощо. Під цим слідством його тримали кілька місяців, і він, не дочекавшись його закінчення, помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 р. Незабаром після цього помер і цар Петро (28 січня 1725 р.).⁴

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Внутрішня та зовнішня політика гетьмана Данила Апостола

1 (12) жовтня 1727 року на генеральній раді у місті Глухові Апостола було обрано гетьманом. У 1728 році новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II, де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав так звані «Рішительні пункти» 1728 року, які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини, значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України.

Зважаючи на реальні обставини, Апостол взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних  реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини:

1. У 1729-1731 роках було проведено так зване Генеральне слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей було визначено і повернуто в державне користування рангові (державні) землі, які були безпідставно захоплені в приватне володіння.
2. Було проведено реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків, які становили 144 тисячі карбованців.
3. Продовжував здійснювати судову реформу, розпочату Павлом Полуботком; в 1730 році видав «Інструкцію українським судам», де встановлювався порядок апеляції у судових справах.
4. Вистоювались інтереси української торгівлі у руслі вимагань від російського уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром I. На початку 1728 року Данило Апостол зібрав у Глухові представників купецтва і гостро поставив питання перед російським урядом про скасування заборони (ембарго) на експорт традиційних українських товарів — зерна, воску, шкіри, прядива та інше.
5. Незважаючи на опір московського уряду, було відновлено право гетьмана призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників.
6. Значно було зменшено кількість росіян у гетьманській адміністрації. Їм було заборонено купувати землі в Україні. Українські адміністративні органи отримали наказ про матеріальне сприяння тим з росіян, хто бажав виїхати з України. Кількість російських полків в Україні було обмежена до шести.
7. Київ з-під влади генерал-губернатора було переведено під юрисдикцію гетьмана. Під гетьманську владу були повернуті запорожці, які з 1708 року були змушені жити на територіїКримського ханства. Вони отримали також право на заснування в 1734 році Нової Січі на річці Підпільній.

Данило Петрович Апостол помер  і похований у селі Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) у зведеній за його кошти церкві Преображення Господнього.⁵

 

 

 

 

 

 

Правління гетьманського уряду. Причини  приходу та наслідки.

Зі смертю Д. Апостола в 1734 році закінчилася  недовга відлига, що настала в  політичному житті Гетьманщини  після петровського терору. Цариця Анна Іоанівна, серйозно побоюючись посилення  державницьких тенденцій в Україні, доручила управління краєм новоствореному органові — Правлінню гетьманського  уряду — видозміненій Малоросійській колегії. До цього керівного органу входило шестеро осіб, половина з  яких була українцями, а половина —  росіянами. Проте ця кількісна «рівність» сторін була примарною, адже головою  Правління був призначений російський князь Олексій Шаховськой, який ретельно виконував усі таємні інструкції царського уряду й відверто вважав, що «російський уряд надто панькається  з українцями».

Крім О. Шаховського, членами Правління  були також князь І. Баратинський, який з 1737 року очолив цей орган, полковник  Гур'єв та представники козацької старшини — генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій А. Маркович та генеральний осавул Ф. Лисенко. Проте  стосовно українських представників  не все так однозначно. Історики, посилаючись на деякі джерела, стверджують, що замість одного з двох останніх названих представників козацтва до Правління гетьманського уряду  міг уходити генеральний суддя  М. Забіла.

Не тільки Україна потерпала  в ті роки від жорстокого режиму цариці Анни (1730-1740 pp.), а, фактично, її фаворита, жорстокого й брутального німця  Бірона. Діяльність «Таємної канцелярії», численні переслідування, арешти та страти на колесі (колесування) стали чорною сторінкою в історії російського  народу.

Позитивні зрушення в ставленні до України почалися тільки після смерті імператриці Анни 1740 року, з приходом до влади дочки Петра І Єлизавети. Щасливий збіг обставин зробив простого українського козака Олексія Розума спочатку близькою людиною, а згодом і чоловіком нової російської імператриці. Під прізвищем Розумовського він став одним з найвищих сановників Російської імперії. ⁶

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Внутрішня та зовнішня політика гетьмана Кирила Розумовського

Завдяки протекції О. Розумовського  по щаблях влади швидко просувався його молодший брат Кирило. Здобувши добру  європейську освіту, він став улюбленцем царського двору, а 1746 року, у 18-річному  віці, — президентом Петербурзької  академії наук. Українська козацька старшина, відчуваючи зміну настроїв у Петербурзі й підтримку братів Розумовських, порушила клопотання перед царським урядом про відновлення гетьманської влади в Україні. У 1747 році уряд імператриці  Єлизавети видав указ «Про буття  в Малоросії гетьманові за колишніми  звичаями», який і завершив період влади  Правління гетьманського уряду. Практичне розв'язання гетьманського  питання імператриця Єлизавета  пов'язувала з особою Кирила Розумовського, якого зрештою й призначила новим  українським гетьманом.