Походи вікінгів

    Продовженням  цієї "селянської колонізації" на Заході було відкриття у 982 році Гренландії, а у 985-95 рр. - Вінланда (Північної Америки) і поява в цих землях нечисленних скандинавських поселень. Таким чином, почавшийся після 874 року рух через Атлантику тривав більше сторіччя. До нього було залучено від 3 до 20 тисяч чоловіків, здатних носити зброю.

    Для повноти картини коротко оглянемо наступні етапи походів вікінгів:

    П'ятий етап (920-950 рр.) характеризується обмеженими діями в зоні (R1). Розвертається боротьба за Нортумбрію. Норманський конунг у Дубліні, Олав Рёде, мобілізував в 937 році величезний флот у 615 човніів (масштаби дій знову наближаються до походів IX ст.).

    Шостий  етап (950-980 рр.) пов'язаний з поновленням активності в зонах (R1)  і (R3). Франкська держава, ціною Нормандії, убезпечила себе від набігів вікінгів: їхні колишні одноплемінники були в змозі забезпечити серйозну відсіч піратським нападам. Відновляється боротьба на Британських островах. Наступає ера "конунгів-вікінгів".

    Сьомий  етап (980-1014 рр.) ознаменований концентрацією керівництва нападами в руках північних конунгів. Походи в Англію були самими масштабними, але не єдиними заходами норманів цієї пори. Загострюється боротьба між скандинавськими державами.

    Восьмий етап (1014-1043 рр.) - час найбільших успіхів "конунгів-вікінгів". Експансія в державно-організованому масштабі охопила різні райони Європи.

    Дев'ятий етап (1043-1066рр.) - фінал епохи вікінгів, час останнього випробування народжених нових сил, час їх зіткнення, у гуркоті якого народився державний устрій середньовічної Європи.

    Традиційною датою завершення епохи походів вікінгів вважається 25 вересня 1066 року, коли при Стемфордбріджі, що під Йорком, у битві з військом нового англо-саксонського короля Гарольда закинув претендент на британський трон Харольд Суворий. 

Висновок 

    Якщо  розглядати першу половину епохи вікінгів то можна сказати, що за цей час вікінги перейшли з окремих нападів на монастирі та поселення в Західній Європі до масових військових акцій на цих же теріторіях з метою контролю за торговельними шляхами, збору данини і навіть політичного домінування над місцевим населенням. Таким чином були захоплені землі на півночі Брітанії та утворено Нормандське герцогство у Франції. Також слід додати до здобутків колонізацію Ісландії та Гренландії. На противагу цьому треба відмітити, що майже в кінці першої половини епохи вікінгів західноєвропейські монархи навчилися чинити опір норманам, про що свідчать поразки останніх при Лёвені та у Бретані. Після цього сила експансії вікінгів поступово згасає.

    Якщо  ж оцінювати епоху вікінгів в  цілому, то треба сказати, що походи норманів були останнім етапом цілого історичного періоду, викликаного зіткненням у Європі двох мирів - варварства й цивілізації. Як і варвари, що завоювали Римську імперію, нормани підкоряли собі окремі області в країнах Заходу, заселяли їх, робили свій вплив на їхній суспільний і політичний лад. Але загалом не нормани вийшли переможцями в цьому конфлікті. Захоплені й колонізовані ними області згодом були включені до складу феодальних держав, на які вони нападали. Страждаючи від норманських нападів народи цих держав після довгої боротьби знайшли в собі сили для того, щоб їх відбити¹². Більше того, це зіткнення двох мирів поклало кінець північному варварству. Північна Європа й надалі продовжувала відрізнятися від передових країн середньовіччя і трохи відставати від них у своєму розвитку, проте цей розвиток був відтепер частиною загальноєвропейської еволюції. Коли епоха вікінгів скінчилася, у Данії, Швеції й Норвегії вже виникали велики землеволодіння й залежне селянство, тріумфували королівська влада й католицька церква. Внаслідок інтенсифікації економічного спілкування з іншими країнами, під впливом соціальних інститутів, матеріальної й духовної культури, релігії більш розвинених європейських народів скандинави перейшли до нового ладу життя, ввійшовши в орбіту європейської цивілізації. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Використана література 

1. Арбман  Хольгер, Викинги. СПб., 2006. – 269 ст.
2. Гуревич А.Я., Избранные труды. Древние германцы. Викинги. СПб., 2007. – 352 ст.
3. Джонс Гвин, Викинги. Потомки Одина и Тора. М., 2007 – 445 ст.
4. Коа И., Викинги, короли морей., М., 2003. – 173 ст.
5. Лебедев Г.С., Эпоха викингов в Северной Европе и на Руси., СПб., 2005 – 640 ст.
6. Роэсдаль Эльсе, Мир викингов. СПб., 2001. – 178 ст.
7. Стриннгольм А.М., Походы викингов. М., 2003. – 736 ст.