Походи вікінгів

    Епоха вікінгів - епоха широкої експансії скандинавів, що набувала різноманітних форм. Причини її також різні. Ймовірно, безліч різноманітних факторів штовхали людей на те, щоб покинути землю предків і переселитися за море, або на ведення насиченого пригодами, але разом з тим і повного небезпеки та ризику життя вікінгів, що обіцяло славу та багатства.

    По-перше, до цього часу жителі Скандинавії відчували нестачу у землях, придатних для землеробства й скотарства. Деякі сучасні вчені ставлять під сумнів існування земельного голоду, але дослідження топоніміки й скандинавських поселень давно вже дали ряд підтверджень цього факту. Ще в V-VІ ст. населення всередині півострова почало проникати в райони, що раніше пустували. При цьому багато колишніх селищ і садиби були закинуті. В VII-IX ст. розпад господарств великих родин набрав широкого розмаху, що вказує на ріст населення та створення всередині домових громад прихованого перенаселення. Із цією ж обставиною, ймовірно, позв'язане і значне збільшення числа поховань у різних районах Скандинавії на початку епохи вікінгів.

    Нарешті, масова еміграція із країн Півночі в інші країни вже в епоху вікінгів і заселення данцями та норвежцями цілих областей Англії, Ірландії, Північної Франції, островів Північної Атлантики не можуть бути пояснені, якщо не визнати наявності надлишкового населення в тодішній Скандинавії. Як вважали деякі історики, надлишок населення міг бути викликаний розповсюдженою у скандинавів полігамією⁶. При відносно низькому рівні сільського господарства, що носив екстенсивний характер, нестача землі могла стати загрозливою. Німецький хроніст другої половини ХІ ст. Адам Бременський писав про норвежців, що на морський розбій їх штовхає бідність батьківщини. В епоху вікінгів земельний голод привів до того, що внутрішня колонізація, яка прийняла широкі розміри (дані археології свідчать про те, що саме в цей період у Скандинавії одержує широке поширення залізо; поява великої кількості залізних сокир і інших знарядь праці була необхідною умовою для розчищення нових земель), знайшла своє продовження в зовнішній експансії скандинавів. Багато бондів забирали із собою родини та хатнє начиння й відпливали за море. Невідомо, скільки їх при цьому загинуло в бурхливих північних водах. Але прагнення покинути сувору батьківщину, де вони часом голодували, і переселитися у країни, в яких "з кожного стебла капає масло", як розповідали перші колоністи Ісландії, бажаючи залучити туди з Норвегії нових переселенців, привело до руху значну кількість бондів.

    По-друге, і ця обставина особливо підкреслюється сучасними дослідниками⁷, розвиток торгівлі, що почався знов-таки набагато раніше епохи вікінгів, залучив частину населення Півночі в більш тісні та постійні контакти з мешканцями інших країн і познайомив їх з багатствами народів, що випередили скандинавів на шляху матеріального й культурного розвитку. Це спілкування сприяло підйому торгівлі й мореплавання у скандинавів, появі у них перших значних торгових центрів (Бірка, Хедебю та інші), і стимулювало прогрес у техніці суднобудування. Мореплавання не було новинкою для них, але у зв'язку з новими потребами відбулося вдосконалення форми та оснащення човнів, які вони будували. У свою чергу, поява швидкохідних і стійких у бурхливому океані суден, з вітрилами й глибоким кілем, відкрила перед північними мореплавцями широкі перспективи та дозволило покінчити із замкнутістю, у якій вони жили до епохи вікінгів.

    По-третє, родова знать і верхівка бондів, що відіграли важливу роль у суспільному житті скандинавських племен ще у попередній період, в нових умовах неминуче повинні були досягти найбільшої могутності та впливу. Можливості для проникнення в сусідні країни відкрили перед скандинавською знаттю широкі перспективи для збагачення та політичного посилення. Захоплення здобичі, коштовностей і рабів, пожвавлення торгівлі й мореплавання були справою в першу чергу знаті. Походи вікінгів у всіх їхніх проявах і на всіх стадіях очолювалися знатними та родовитими людьми. Поховання і скарби свідчать про те, які величезні багатства накопичили багато знатних норманів у той період в результаті прямого пограбунку, збору данини та у процесі торгівлі. Розкладання родового ладу в скандинавів, як і у інших народів, супроводжувалось ростом войовничої знаті, для якої експансія в інші країни та агресивність були засобами збагачення й зміцнення своїх позицій серед власного народу.

    Політична слабкість сусідніх країн, що роздиралися в VIII і ІХ ст. внутрішніми розбратами та міжусобицями, робила їх легкою здобиччю норманів. Успіхи вікінгів були обумовлені не тільки їх високими бойовими якостями і не їхною чисельністю, яка вкрай перебільшена у всіх західноєвропейських джерелах. Великою мірою вони пояснюються неорганізованістю та незлагодженістю дій їх супротивників⁸.

    Нарешті, посилення влади конунга, що ознаменувало початок політичного об'єднання в скандинавських країнах, вело до загострення боротьби в середовищі знаті. Тій частині, яка не бажала прийняти нові порядки та підкоритися конунгу, доводилося покинути батьківщину і відправитися на чужину. І навпаки, нестійкість королівської влади в скандинавських країнах у початковий період експансії давала вікінгам можливість безкарно господарювати як на батьківщині, так і за її межами. Тому напади вікінгів на інші країни були тісно пов'язані з подіями, що відбувалися у них на батьківщині.

    Таким чином, можна сказати, що причини і передумови походів вікінгів складалися поступово протягом довгого часу, і були пов`язані з цілим комплексом причин та обставин внутрішнього й зовнішнього життя скандинавів. 

Періодизація  та основні події  походів 

    Походи  в західному напрямку почалися з розбійницького нападу на монастир Святого Кутберта на острові Ліндісфарн 8 червня 793 року і наступної серії схожих нападів на церкви та монастирі британського, а також ірландського узбережжя. Принаймі це перша письмово зафіксована згадка подібних подій. Немає сумнівів, що такі випадки траплялись і раніше, бо процес збільшення нападів з моря відбувався повільно. Надалі характер дій норманів неодноразово та різко змінювався. Вже в першій третині IX ст. військові човни вікінгів діяли вздовж усього західноевропейського узбережжя Атлантики.

    Сферу активності норманів на Заході можна  розділити на різні за умовами  та характеру ведення військових дій три зони:

• Перша зона (R1), радіусом 1000-1200 км включала північні узбережжя Британських островів та Нідерланди, куди вікінгі проникали впродовж літнього сезону невеликими загонами із фьордів Норвегії або з островів Північної Атлантики, колонізованих норманами до кінця VIII ст.
• Друга зона (R2), радіусом 1500-1600 км, повністю охоплювала Британські острови, а також територію Франції до Гаронни й Луари та північно-західну частину Німеччини до середнього Рейну і Ельби. Тут загонам вікінгів були потрібні проміжні бази на морському узбережжі в гирлі річок або на прибережних островах Північного моря.
• Третя зона (R3), радіусом до 3000 км, включала центральну й південну Францію, узбережжя Іспанії, Італію та Сицилію. Вона була доступна лише добре організованим арміям (морським або сухопутним), здатним вести багаторічні кампанії вдалині від батьківщини й проміжних баз.

    Ступінь активності вікінгів у кожній із цих  зон була різною. Охарактеризувати її можна, підсумовуючи деякі дані середньовічних джерел (дати походів і нападів норманів, кількість човнів і пов'язану із цим показником чисельність військ вікінгів). За розрахунками, у воєнних діях повинен був брати участь приблизно кожний четвертий чоловік, здатний носити зброю. Напевно, подібним обмеженням лімітована й максимальна кількість можливих учасників походів вікінгів, що не перевищувала 70 тис. чоловік⁹.

    Загалом, епоху походів вікінгів можна умовно розділити на етапи довжиною близько 30 років (що відповідає часу активної діяльності одного покоління). Всього таких етапів було дев`ять, але в цій роботі розглядаються лише перші чотири етапи, бо вони відповідають часовим рамкам першої половини епохи походів вікінгів.

    Перший  етап (793-833 рр.) характеризується високою активністю норманнов у зоні (R1) та епізодичними появами в зоні (R2), навіть (R3) (узбережжя Іспанії). Частота нападів (умовно визначена по відношенню: р = число згадувань нападів/кількість років), для (R1) = 0,5, (R2) = 0,13, (R3) = 0,03. Реконструйована чисельність учасників не перевищує в сумі 16 500 чоловіків. Вікінги діяли невеликими загонами, що головним чином нападали на церкві й монастирі прибережних районів північної Британії та Ірландії. Найбільш велика подія етапу - війни датського конунга Готфріда, близько 810 року, що спустошував узбережжя Фрісландії.

    Другий  етап (834-863 рр.) відзначений зростанням активності вікінгів у зонах (R2) і (R3). Частота нападів для (R1) = 0,4, для (R2) = 0,4, для (R3) = 0,13. В практиці вікінгів набули поширення два нововведення: "страндхугг" (strandhugg, подібний давньоруському "зажитью") - захоплення худоби та іншого продовольства безпосередньо в місцях бойових дій; створення проміжних баз на прибережних островах, в гирлі Сени та Луари (тривалий час в 850-х роках такою базою був зайнятий вікінгами Гент). Дружини вікінгів у цей час вже здатні до автономних дій і можуть тривалий час перебувати вдалині від батьківщини, вони зміцнюються організаційно. Ймовірно чисельність учасників іноді досягала 77 тисяч чоловік, тобто в цей час експансія, начебто, залучила до походів практично весь боєздатний контингент скандинавських країн. На чолі дружин, що представляють собою досить великі об'єднання в 100-150 човнів (до 6-10 тисяч воїнів) стоять добре відомі сучасникам вожді: Рагнар Лодброг (і його легендарні сини), Бьёрн Ёрнсіда (Ferrae costa, Залізнобокий), Хастейн, Торкель, Готфрід, Веланд, Рерік Ютландський. Деякі з них стають конунгами захоплених володінь (Олав Хвіта, Сігтрюг, Івар - в Ірландії), інші - феодалами (Хастейн - граф Шартрський). Ці випадки - виключення, вони не міняють загального характеру наростаючого військового натиску норманських дружин.

    Третій  етап (864-891 рр.). Найбільшої інтенсивності досягають дії вікінгів у зоні (R2). Фактично закінчено завоювання північної частини Англії та Ірландії, боротьба розвертається за останні, ще вільні від норманів області цих країн. На Британських островах утворюються райони суцільного заселення скандинавів, "Область данського права" (denloo). Знижується інтенсивність пограбувань і набігів у завойованих областях. Частота нападів у зоні (R1) = 0,2, у зоні (R2) = 0,4. Немає відомостей про дії в зоні (R3). 
Діють великі та порівняно високоорганізовані загони. Чисельність човнів досягає від 200 до 400 (при облозі Парижа в 885-86 рр. з`єднуються сили в 700 човнів – близько 40 тисяч воїнів). У цей час у походах перебувало, як і на попередньому етапі, не менш 77 тисяч чоловік (хроніки називають цей контингент "Великою Армією").

    Погроза норманського завоювання стала реальністю не тільки для Англії, але й для Франкської держави (яка вже розділилася на Східнофранкське й Західнофранкське королівства, Німеччину та Францію). У розпал воєнних дій "Великої Армії" на Сені й Рейні, 1 травня 888 року собор у Меці ухвалив включити в текст богослужіння слова: A furore Normannorum libera nos, o Domine! ("І від жорстокості норманів убережи нас, Господь!")¹⁰ Але молитви не допомагали, адже спустошлива й жорстока навала тривала.

    Набагато  більш ефективними виявилися дії, розпочаті королем молодої Східнофранкської держави Арнульфом. Феодальна армія німецьких земель була стягнута до норманнскому табору в Лёвені. 1 вересня 891 року баварські та саксонські рицарі в пішому порядку атакували укріплення вікінгів у Німеччині. На поле бою мертвими залишилося понад 9 тисяч скандинавів, 16 захоплених прапорів було відвезено до Регенсбурга, резиденції Арнульфа. Таким чином німці зупинили норманів.

    Незадовго до цього, у 890 році, вікінги отримали настільки ж важку поразку в Бретані, втративши 14 тисяч воїнів. Якщо прийняти за дійсні цифри втрати в обох випадках, то слід визнати, що при Лёвені та в Бретані загинули ледь ні всі нормани, що перебували "у вікінгу" у 890-91 рр. (тому що малоймовірно щоб усі 70 тисяч передбачуваних учасників виходили в море одночасно). Покоління вікінгів 860-80-х років було знекровлено. Так чи інакше, поразка при Лёвені стала тією межею, яка не тільки розділяє два етапи експансії вікінгів, але й відзначає її різкий спад. 
        Четвертий етап (891-920 рр.) характеризується активністю винятково в зоні (R2). В Англії до цього часу успішно завершилася "реконкіста Альфреда Великого" (помер у 899 році), якій зумів стабілізувати відносини з данцями, що захопили північну частину країни. Держава Альфреда Великого вступила в період миру та процвітання, що тривав майже сторіччя. Вікінги, отримавши опір у Східнофранкському королівстві, зосередили зусилля на завоюваннях у Франції. Сюди у 890-х роках спрямовуються дружини норманів, які очолив Рольв Пішохід (Роллон), засновник герцогства Нормандського.

    У вчених немає даних про чисельність військ Рольва. Масштаби воєнних дій у Нейстрії з 896 по 911 рік, порівняні з деякими кампаніями 863-891 рр., дозволяють припустити, що це військо налічувало 10-15 тисяч чоловік і навряд чи перевищувало 20-30 тисяч.

    Одночасно з утворенням у 911 році феодального Нормандського герцогства у Франції розгортається процес консолідації північних держав, якій відволік значні сили вікінгів внутрішніми подіями в Данії, Норвегії й Швеції. Наслідком цього процесу була хвиля еміграції, що різко підсилилась після відкриття Ісландії (близько 874 року). Наприкінці IX - початку X століття пустельний острів у Північній Атлантиці заселили приблизно 400 бондів, що покинули Норвегію, щоб не підкорятися владі першого единодержавного конунга, Харальда Прекрасноволосого (Харфагра). До 930 року чисельність населення Ісландії, ймовірно, досягла декількох десятків тисяч людей¹¹. Вони утворювали порівняно однорідне селянське суспільство.