Первіснообщинний лад на території України. „Неолітична революція”

Проте на початку 70-х років  ситуація в економіці УРСР змінилася. Прискорення темпів промислового розвитку, внаслідок економічної реформи 1965 р., почало спадати і відчутнішими стали ознаки спаду виробництва, визначилася стійка тенденція до погіршення всіх виробничих показників. Так, тільки на 19% зросло виробництво промислової продукції УРСР за 1981-1985 рр. (11 п’ятирічка), при цьому темпи зростання продуктивності праці зменшилося у 2,2 рази, національний доход у 2,5 рази, реальні доходи населення у 2,6 рази. За 1961 – 1985 рр. вдвічі зменшилась рентабельність підприємств, а застарілість основних виробничих фондів зросла з 28% до 43%.

7. Подібні тенденції економічного розвитку у 60 - 80-ті рр. визначилися і в сільському господарстві. У березні 1965 р. пленум ЦК КПРС розглянув питання “Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР”. За цією реформою підвищувалися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, зміцнювалась матеріально-технічна база села, кадри, збільшувалися капіталовкладення. 101 млрд. крб. склали капіталовкладення в аграрний сектор УРСР за 1966 - 1985 рр., їх питома вага у складі інвестицій в народне господарство зросла до 27%. У 10 разів зросли поставки  мінеральних добрив, збільшилася кількість техніки, але ручною працею в колгоспах і радгоспах  на 1985 р. було зайнято 71-75 % працівників. 16 млрд. крб. було витрачено на меліорацію земель, але 11% осушених земель у сільському господарстві не використовувалося.

За 1966 – 1985 рр. середньорічний приріст сільськогосподарської  продукції знизився з 3,2% до 0,5%, фактично  на початок 80-х років сталася стагнація. У травні 1982 р. пленум ЦК КПРС проголосив Продовольчу програму, але всі ці зусилля не дали очікуваної віддачі. Колгоспно-радгоспна система за умов АКС виявила свою неефективність. На 1,1 млн. га за 1966 – 1985 рр. скоротилися в УРСР посівні площі, близько 2% найкращих ґрунтів було змито штучними морями та водосховищами, 6% сільськогосподарської території піддані ерозії, землезабезпеченість на душу населення скоротилася за 1955 - 1988 рр. з 0,91 га до 0,67 га.

Умови життя на селі були складні, соціальна сфера слабо  розвинута. До 1985 р. природним газом  користувалися 5% селян, водопроводом – 4,4%, каналізацією - 0,7%. 4,6 млн. чол. за 1966 - 1985 рр. в УРСР виїхало із села до міста. За 1972 – 1986 рр. як “неперспективні” зникло 1502 села в УРСР. 41% колгоспів та радгоспів УРСР на початку 80-х років було низькорентабельними та збитковими. Недосконалість, неефективність колгоспно-радгоспної системи зумовлена була орієнтацією на екстенсивний розвиток аграрного сектора. Так, за 1960 - 1985 рр. енергоозброєність праці колгоспника зросла майже у 7 разів, електроозброєність його праці у 20 разів, використання мінеральних добрив у 10,5 рази, а валовий обсяг продукції рослинництва тільки у 1,5 рази, зернових у 1,3 рази. За 1970 - 1985 рр. продуктивність праці в сільському господарстві УРСР зросла на 38%, але це було у 5 разів нижче ніж у США, в 4 рази нижче ніж у Франції, Бельгії, Голландії. Особисті ж підсобні господарства колгоспників, які становили 5 - 6% сільськогосподарських угідь, давали одну третину всього обсягу виробленого м’яса, чверть молока, 40% картоплі.

Тобто економічні реформи  радянської економіки 50-80-х років виявили свою малу результативність, подолати негативні кризові явища в економіці вони не змогли. Радянська економіка, особливо в умовах НТР, виявила свою низьку ефективність, відсталість, що й заклало основи тяжкої економічної кризи кінця 80-х - початку 90-х років в СРСР.

40. Суспільно-політичне  життя УРСР

у другій половині 40-х – на початку 60-х рр. ”Шестидесятники”

1. Західноукраїнські землі у повоєнне десятиліття, радянизація краю. Операція „Вісла”.

2. „Ждановщина” в Україні. Діяльність Л. Кагановича.

3. Процеси десталінізації українського суспільства. „Відлига”.

1. У другій половині 40-х – на початку 50-х рр. в суспільно-політичному житті УРСР продовжувалися тенденції попереднього періоду. У Західній Україні  завершувалися процеси радянизації краю. У березні 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, на якому була ліквідована УГКЦ. На соборі було винесено вердикт  про ліквідацію Брестської церковної унії 1596 р. і повний розрив з Ватиканом, також заявлено про   приєднання до Руської православної церкви. 500 тисяч населення Західної України  у 1946-1948 рр. було депортовано у східні райони СРСР.У ці роки   продовжувалася боротьба ОУН-УПА, яка набувала ужорсточення. Апогей припадає на 1945-1946 рр., а з 1947 р. гострота збройної боротьби почала спадати. 5 березня 1950 р. загинув Головнокомандуючий УПА  Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а до 1952 р. УПА як масова організована сила перестала існувати. Окремі невеличкі групи УПА продовжували опір до 1956 р.

З діяльністю ОУН-УПА пов’язані події, що відбувалися у Польщі у 1947 р. У вересні 1944 р. між УРСР і Польщею укладена угода про взаємну депортацію українського і польського населення. З 1944 – 1946 рр. до Польщі переселилося близько 800 тисяч поляків, а до України – 520 тисяч українців. Це переселення було переважно примусове. На 1947 р. у Польщі залишалося 150 тисяч українців, а це була база для УПА. 12 березня 1947 р. УПА було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського, що стало приводом. У квітні - травні 1947 р. у Польщі була проведена операція “Вісла”, в ході якої 140 тисяч українців були насильно виселені з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя до польських районів, а загони УПА розгромлені.

2.На інших українських землях у другій половині 40-х – на початку 50-х рр. Теж відбувалося ужорсточення сталінського режиму в суспільно-політичному житті, особливо в сфері ідеології. У 1946-1947 рр. Під час голоду, Хрущов не раз звертався до Сталіна з проханням про допомогу, але це викликало роздратування. Сталін обізвав його „сумнівним типом” і зняв з посади першого секретаря ЦК КП(б)У. У березні-грудні 1947 р. Першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. М. Каганович і саме при ньому сталінський режим найбільш ужорсточився. Почалося розгортання кампанії критики і гонінь на інтелігенцію. У вересні 1947 р. відбувся пленум Спілки радянських письменників України, на якому у виступах Л. Кагановича і О. Корнійчука були піддані жорсткій критиці М. Рильський, Ю. Яновський, А. Малишко та інші із звинуваченням у націоналізмі. Також почалися гоніння на українських істориків. На осінь 1947 р. з ініціативи Кагановича готувався пленум ЦК КП(б)У з питанням „Боротьба проти націоналізму, як головної небезпеки в КП(б)У”. По суті Каганович готував великомасштабну акцію – новий тур фізичних репресій проти інтелігенції в Україні, але у грудні 1947 р. Сталін відкликав Кагановича з України і знову повернув Хрущова, який залишався тут до 1949 р., але й після Кагановича загальний курс в сфері ідеології не змінився.   

Цей курс дістав назву “жданівщина” (до 1948 р. Жданов був секретарем ЦК ВКП(б) з питань ідеології). У 1946-1948 рр.  ЦК ВКП(б) схвалив ряд постанов з питань ідеології, які ЦК КП(б)У продублював. Усього за 1946-1951 рр. було видано 12 найбільш значимих постанов, серед яких: “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури””, “Про журнал сатири і гумору “Перець””, “Про журнал “Вітчизна””, ”Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення” та ін.  26 серпня 1946 р. у газеті “Правда” з`явилася стаття із звинуваченням проти О. Вишні. 2 липня 1951 р. газета “Правда” надрукувала статтю “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, в якій був підданий критиці вірш В. Сосюри ”Любіть Україну”. Критиці і гонінням були піддані й композитори Б. Лятошинський, М. Колесса, М. Вериківський та інші. Постраждала й наука, особливо генетика. Жертвами лисенківщини в Україні стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, І. Поляков, Л. Делоне та інші. Це тільки окремі факти. Сталінські репресії продовжувалися і в повоєнні роки, особливо в сфері ідеології.

3. Зміни почалися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.). У вищому керівництві СРСР розгорнулася боротьба за владу, до якої виявилася причетною і Україна. Мельников у 1949-1953 рр. був першим секретарем ЦК КП(б)У. У червні 1953 р. Л. Берія, який очолював органи держбезпеки, домігся звільнення Мельникова з посади, звинувативши його у порушенні принципів проведення національної політики партії. Раніше через генерала Строкача (начальника Львівського управління МВС) Мельникову стало відомо про наміри Берії поставити під таємний нагляд роботу партійних органів. Строкачу вдалося повідомити про це Хрущова. У липні 1953 р. Берію було заарештовано. Строкач став міністром внутрішніх справ України.

Після Мельникова першими  секретарями ЦК КПУ були: Кириченко  у 1953-1957 рр. (перший українець на цій  посаді) та Підгорний у 1957-1963 рр.

З 1953-1954 рр. розпочинаються в СРСР і в УРСР процеси десталінізації- „відлига”, яка торкнулася і національно-державної сфери. Були розширені права УРСР в економічному і суспільному житті. У відання республіканських органів перейшла низка підприємств союзного підпорядкування, у республіці було створено ряд нових міністерств. Розширені були дещо й права УРСР у плануванні та бюджеті. Тобто суверенний статус УРСР дещо покращився. 10 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення передати Крим до складу УРСР.

З 1953 р. почалася деяка  демократизація суспільно-політичної системи СРСР із метою подолання  крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму, а саме припинення репресій та відновлення законності. У першу чергу почалася реабілітація репресованих, але справжнього розмаху процеси десталінізації радянського суспільства набувають після ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.) та доповіді Хрущова на ньому. У липні 1956 р. у пресі з’явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, що стали жертвами сталінських репресій. У Київському педагогічному інституті у 1956 р. відбувся перший в УРСР мітинг на підтримку політики десталінізації. На XXII з’їзді КПРС (у 1961 р.) вперше прозвучала правда про діяльність Л. Кагановича в Україні, а час його секретарювання названо “чорними днями для України”.

Проте політика десталінізації проводилася суперечливо, особливо з боку партійного апарату, бо об’єктивне доведення її до кінця означало б ліквідацію існуючої в СРСР політичної системи. Тому десталінізація тільки в певних межах дозволялася, а з кінця 50-х років почалося потроху її згортання, і за підтримки Хрущова також. В Україні це виявилося в посиленні процесів русифікації. У 1958-1959 рр. була проведена реформа школи, за якою батькам учнів надавалося право вирішувати про мову викладання у школі. Проти цього рішуче виступили діячі української культури М. Рильський, М. Бажан, у грудні 1958 р. у газеті “Правда” опублікувавши статтю “В ім’я людини”. У лютому 1963 р. у Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови, в якій взяли участь близько 800 вчених і науковців. Вони схвалили резолюції із закликами до українізації громадського, освітнього і культурного життя України.

Проте у першій половині 60-х рр. посилюються консервативні тенденції в суспільно-політичному життю, а у відповідь зароджується дисидентський рух.

41. Суспільно-політичне  становище УРСР в середині 60-х  – 80-х рр. Дисидентський рух.

1. Розгортання дисидентського руху в Україні у 60-х – першій половині

70-х  рр.

2. Українська Гельсінська спілка.

1. Зародження дисидентського руху в СРСР і УРСР в 60-х рр. ставало неминучим в умовах згортання процесів десталінізації і особливо в умовах певної ресталінізації. Проти цього рішуче виступила частина національно свідомої української інтелігенції, переважно шестидесятників. Саме вони й створили політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі, домагаючись її послідовної демократизації та ліквідації її тоталітарної природи, тобто вони висували і політичні вимоги, а не тільки культурницькі.

Власне дисидентський  рух в Україні, неминуче набуваючи  національно-демократичного  забарвлення,  з’являється  вже  наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. У 1959-1961 рр. в західних областях України діяла Українська робітничо-селянська спілка, створена Л. Лук’яненком (І. Кандиба, С. Вірун та ін.). ЇЇ члени домагалися реалізації права українського народу на самовизначення і вихід зі складу СРСР мирними засобами на підставі конституції. У січні 1961 р. члени УРСС були заарештовані, а у травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес. Л. Лук’яненка було засуджено до страти , а потім замінено на 15 років позбавлення волі.

У першій половині 60-х  років пройшла ціла серія судових  процесів над інакомислячими – у  Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.

Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів. У серпні –  вересні 1965 р. в Україні пройшла  перша велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін. Ці дії влади викликали протести дисидентів. 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі “Україна” після прем’єри фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків”, І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів. І. Дзюба у 1965 р. підготував наукову працю “Інтернаціоналізм чи русифікація”, яку адресував вищому керівництву УРСР. У своїй книзі з позицій націонал-комунізму він піддав гострій критиці національну політику Комуністичної партії в Україні. У квітні 1967 р. В. Чорноволом була видана збірка матеріалів про арешти в Україні “Лихо з розуму”. 22 травня 1967 р. відбулася акція протесту в Києві біля пам’ятника Т. Шевченку, де зібрався тисячний натовп. Міліція її розігнала, чотирьох арештували. Обурений натовп попрямував до будинку ЦК КПУ. О 3 годині ночі заарештованих звільнили.

У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація “Український національний фронт” (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами. У квітні 1968 р. на ім’я вищого керівництва СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного) надійшов лист за підписом 139 чоловік (члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори) з протестом проти арештів в Україні. У квітні 1968 р. з’явився “Лист творчої молоді Дніпропетровська” на ім’я вищого керівництва УРСР за підписом майже 300 чоловік, в якому містився протест проти русифікації, проти шельмування роману О. Гончара “Собор”. В авторстві звинуватили І. Сокульського, якого засудили на 4,5 роки позбавлення волі.

Набирає сили самвидав. У 1970 – 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу “Український вісник” під редакцією В. Чорновіла, С. Хмари.

У другій половині 60-х  – на початку 70-х рр. продовжувалися арешти, судові процеси. Окрім таборів  використовували і вміщення до психіатричних  лікарень (П. Григоренко, А. Плющ, М. Плахотнюк, З. Красівський, В. Рубан,                       Й. Тереля та ін.).

У січні – травні 1972 р. в Україні пройшла друга  велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано і засуджено було більше 100 чоловік (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Гель, М. Плющ, Н. Світлична та ін.).

Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва  УРСР. П. Шелест у 1963 – 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста перевели до Москви, звинувачуючи в економічному місництві та потуранні націоналізмові. В. Щербицький (у 1972 –   1989 рр.) став першим секретарем ЦК КПУ. З 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.

2. На середину 70-х рр. дисидентський рух в Україні виходить на новий організаційний рівень. У листопаді 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка (далі – УГС) – Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, яку очолив М. Руденко. Чисельність УГС зросла до 36 - 37 чоловік (П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, Надія Світлична, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.). УГС була першою легальною правозахисною організацією в українському дисидентському русі. Свої погляди УГС виклала в програмних документах – “Меморандумі” і “Декларації української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод”. Головними завданнями було визначено: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини; активно сприяти виконанню статей Прикінцевого акту з питань безпеки та співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах по обговоренню підсумків Гельсінської наради Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, а також ознайомлення світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні. Вже в лютому 1977 р. почалися арешти членів УГС – М. Руденко, О. Тихий. До 1985 р. були заарештовані та засуджені 23 члени УГС. В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в таборах. У 1989 р. їх останки перевезли до Києва.