Підкорення країн Південно-Східної Азії та перетворення їх на колонії європейських держав

Політична криза, пов’язана із повстанням тайшонів в кінці XVIII ст., послужила приводом для посиленого втручання французів у В’єтнам. Франція відіграла значну роль у наданні правителю Нгуєн Аню військової та воєнно-інженерної підтримки, що й допомогло йому в результаті перемогти тайшонів. Династія Нгуєнів (1802-1845) у першій половині XIX ст. досягла значних успіхів. Було відновлене зруйноване повстанням господарство, укріплена система адміністративної влади, створені боєздатна армія та флот, відбудовані фортеці. Розвиток ремесла та доходів забезпечував потік прибутків, що регулювався вдосконаленою системою податків. Увага була приділена і земельним відносинам, був складений земельний кадастр. Знову досягла розквіту конфуціанська освіта зі здачею конкурсних екзаменів на отримання вищих посад у системі адміністрації. Усе це супроводжувалось активним збереженням зв’язків В’єтнаму з Францією, що цікавилась ним як важливим ринком збуту і опорною базою в Південно-Східній Азії – єдиної для Франції у цьому регіоні світу.²⁰

Пам’ятаючи про своєчасну допомогу Франції при придушенні повстання, перші правителі династії Нгуєнів доброзичливо ставились до прагнення Франції встановити міцні контакти з В’єтнамом. Ці зв’язки сприяли економічному розвитку В’єтнаму, а католицизм пускав у цій країні все глибше коріння, особливо на півдні, де вплив конфуціанської цивілізації був менш відчутним ніж в інших регіонах країни.  Хоча звісно, до середини XIX ст. відносини між країнами загострювались в міру того, як до влади у В’єтнамі почали приходити ревні прихильники конфуціанства. Події досягли критичної стадії при Ти-Диці(1848-1883). Благочестивий та освічений конфуціанець, він ще в більшій мірі ніж його попередники прагнув відмежувати свою країну від проникнення європейського впливу. У результаті він наважився та видав едикт про розігнання всіх християнських общин, знищення їхніх сіл та перерозподіл їхніх земель. Одночасно Ти-Дик провів здійснив гоніння на європейських місіонерів. У 1851-1852 роках були страчені два французькі священики. Як наслідок, французькі військові кораблі бомбардували форти Турану. Варто зазначити, що Франція періоду Третьої імперії тільки й шукала приводу до захоплення територій у В’єтнамі.²¹ У 1858 році, використовуючи у якості приводу необхідність захистити переслідуваних католицьких місіонерів , французи ввели військову ескадру в бухту Дананг, а у 1859р. був захоплений Сайгон.  Окупація країни викликала енергійне протистояння, в ході якого французи були змушені покинути Дананг і сконцентрувати всі свої сили на півдні країни, в Кохінхіні(Намбо). Договір 1862 року закріпив окупації французами західної частини Кохінхіни, а в 1867 році була анексована й інша її частина. Увесь південь В’єтнаму з тих пір опинився під управлінням французької колоніальної адміністрації, що було визнано офіційно франко-в’єтнамським договором 1874 року.²²

У 1848 році французькі місіонери  прибули в Камбоджу для проповідування християнства і було доброзичливо прийняті місцевим королем Анг Дуонгом. Під  вплинув місіонерів та їхніх проповідей Анг Дуонг звертається з листом до імператора Наполеона ІІІ, у якому  виражає свою дружні наміри співпраці  та визнання. У 1860 році в Камбоджі спалахнула Громадянська війна, в яку втрутились сіамці та французи. Розуміючи вигоду з тих обставин, що склались, французи нав’язали  Камбоджі договір про протекторат, згідно з яким королю Камбоджі заборонялось підтримувати будь-які відносини з іноземними державами без дозволу уряду французької метрополії. Французи, у свою чергу, змусили сіамців повернути камбоджійському правителю корону, меч та інші королівські атрибути. Одразу після підписання договору з Францією у Камбоджі починаються спалахи повстань проти французького панування на чолі з принцом Суа, але у ході боїв кхмерське ополчення зазнало поразки від французької армії.. 3 березня 1864 року французькі війська зайняли камбоджійську столицю. З цього моменту Камбоджа втрачає свою незалежність і переходить безпосередньо до французьких колоніальних володінь. У 1867 році був підписаний французько-сіамський договір про поділ земель Камбоджі. За цим договором декілька провінцій Камбоджі відійшли до Сіаму.²³

До середини XIX ст. французькі місіонери проникли майже у всі частини Індокитаю, де до 1856 року вже нараховувалось близько 40 місіонерів французького Товариства закордонних місій, і де воно організувало мережу вікаріатів: у східній, південній та західній частинах Південного В’єтнаму, і Камбоджі, у західній та південній частинах Північного В’єтнамі, і, зрештою, в Сіамі. Завдання французьких місій заключалось у якомога активнішому оберненні місцевого населення в християнство. У Сіамі в 1854 році нараховувалось всього 7050 християн, а в Камбоджі, за даними місіонерів, на середину 50-х років було вже 500 обернених у християнство.²⁴

У результаті довготривалої  французької колоніальної політики у Південно-Східній Азії, усі території  даного регіону, що перебували у французькому підпорядкуванні, були зведені в  єдину територіально-адміністративну  систему – Індокитайський Союз з  його більш ніж 20-мільйонним населенням. Серцевину цього Союзу становила  південнов’єтнамська Кохінхіна, що перебувала в прямому управлінні  французьких колоніальних чиновників, підпорядкованих генерал-губернаторові зі ставкою у Сайгоні. Пріоритетне завдання колоніальної адміністрації полягало в забезпеченні фінансової прибутковості Індокитайського Союзу для метрополії. З цією метою Поль Думер(перший генерал-губернатор Союзу) запровадив низку державних монополій (на виробництво й продаж алкоголю, солі, опіуму, тютюну, сірників, пороху), знизив податкову ставку й зліквідував усі податкові пільги, сформував жорстку митну політику, перевів у відання французької адміністрації всі фінансові питання. Активізація ринкових відносин, притік державного та приватного французького капіталу сприяли посиленню соціально-економічної диференціації на селі і «розмиття общини», формуванню великих плантаційних господарств, на яких обезземелені селяни працювали в інтересах ринково-орієнтованих плантаторів-поміщиків(з числа місцевої знаті чи європейських плантаторів-колоністів).

До початку XIXст. Сіам був досить сильною централізованою державою, що вигідно відрізнялась від Бірми та В’єтнаму своїм віддаленим положенням від важливих стратегічних морських торгівельно-військових шляхів. У ті роки, коли Англія вела бойові дії з Бірмою та намагалась зміцнити свої позиції в Малайї, а Франція намагалась закріпити свої позиції у В’єтнамі, Сіам жив по-своєму, хоча й втягувався поступово у контакти з тими чи іншими державами. Зовнішня торгівля країни перебувала в руках уряду, поступово перетворюючись у монополію короля. Офіційні представники колоніальних держав, особливо англійці, у першій половині XIX ст. здійснювали енергійний натиск на сіамську владу з метою ширшого «відкриття» кордонів країни для ведення вільної торгівлі. При Рамі IV (1851-1868) Сіаму були нав’язані європейськими країнами нерівноправні договори, що відкрили країну для колоніальної торгівлі, результатом чого став занепад власної ледве налагодженої та економічно слабкої промисловості, а також енергійний наступ європейців з їхніми промисловими товарами. Цей натиск значно послабив Сіам,  чим встигли скористатись французи і пізніше змусили Раму IV відмовитись від його сюзеренних прав на Камбоджу, що з 1867 року опинилась під французьким протекторатом. ²⁵

15 серпня 1856 року був підписаний договір між владними представниками  Сіаму та послами з Франції(Монтіньї), що складався з 24 пунктів. За цим договором, Франції були надані всі привілегії, які мали в Сіамі Англія та США. Вона отримала право призначати в Сіам свого консула чи консульського агента з його перебування у Бангкоці(ст.2). У договорі проголошувалась свобода проповіді французьких місіонерів. Це означало свободу пересування по країні і дозвіл будувати храми, школи, лікарні(ст.3). Французькі піддані отримали право постійного проживання у Бангкоці та його околицях(ст.5). Договір проголошував повну свободу торгівлі для французьких підданих, при чому уряд Сіаму був позбавлений права самостійного встановлення торгівельного мита. У договорі зазначалось, що французькі кораблі будуть користуватись тими ж привілеями та імунітетом, що і кораблі Сіамського королівства.²⁶ Таким чином, це був цілковито нерівноправний договір, вигоду з якого винесла для себе лише Франція.

Отже, методи та форми колонізаційної політики Франції були дуже різноманітними, починаючи від християнських  місій та завершуючи відкритим військовим втручанням. І все ж, протягом XVIII-XIX ст.. Франції вдалось отримати значні територіальні надбання в Південно-Східній Азії і таким чином створити серйозну конкуренцію іншим європейським країнам, що мали колоніальні володіння у даному регіоні.

                                                ВИСНОВКИ

 

   Варто зазначити, що на різних етапах історичного розвитку форми та методи підкорення країн Південно-Східної Азії та перетворення їх на колонії європейських держав були різними. До того ж, кожна з європейських країн мала власні особливості та специфіку колонізації, що могли змінюватись з часом.

Так, наприклад, Голландія  проводила жорстке  втручання в економічне, політичне, соціальне та культурне життя колонізованих країни, таких як Індонезія. Відбувалось підкорення феодальних правителів, відкритий грабунок та внутрішній економічний примус індонезійського населення, внаслідок чого Голландія отримувала експортні товари і підтримували свою торгівельну монополію, ізолюючи Індонезію від зовнішнього ринку.

Колоніальна політика Іспанії  ґрунтувалась на повній економічній  ізоляції її колоній, прагненні зберегти монопольне панування в обширних, віддалених один від одного володіннях і зосередити у своїх руках  прибутки, отримані завдяки колоніальній експлуатації, що і було здійснено  на території Філіппінських островів.

Досить часто європейські  держави використовували внутрішні  конфлікти держав Південно-Східної  Азії для втручання у їхні справи з метою отримання якомога  більшого матеріального збагачення за рахунок торгівлі та насадження власного впливу. У той же час англійські колонізатори за допомогою воєнних експедицій будувати в прибережних зонах власні укріплення, що є однією з характерних рис англійської територіальної експансії.

Особливістю французької  колонізації віддалених країн було спорядження туди християнських  проповідницьких місій, що не лише поширювали власні релігійні переконання серед  іновірців, а ще й були точними  інформаторами щодо всіх змін та подій, що відбувались у тій чи іншій  країні.

Проте, як видно, досить часто  держави-колонізатори вдавались до відкритої воєнної інтервенції, приводом до якої міг послужити найменший  чи незначний привід. І тоді досягнути запланованих результатів вдавалося лише ціною непоправних матеріальних збитків та гибелі великої кількості місцевого населення.

Зважаючи на все вище зазначене, варто сказати, що наслідки будь-яких колонізаційних процесів приводять  до економічного, політичного та суспільного  занепаду анексованих країн, відсталості  їхнього подальшого розвитку, розорення  та ізоляції з боку інших держав. Це мало негативні наслідки у майбутньому. Висновки напрошуються самі: минуле ніколи не зникатиме безслідно і завжди матиме вплив на майбутнє.

 

 

  

 

 

       Список використаних джерел та літератури:

 

 

1. Берзин Э.О. Юго-Восточная Азия и экспансия Запада в XVII - начале XVIII   в. – М., 1987. – 134с.

 

2. Васильев Л.С. История Востока. Т.2. – М., 2003. – 305с.

 

3. Дементьев Ю.П. Колониальная политика Франции в Китае и Индокитае (1844-1862). – М., 1958. – 204с.

 

4. Из истории стран  Юго-Восточной Азии. – М., 1968. – 278с.

 

 

5. Михеев Ю.Я., Дементьев Ю.П., Кожевников В.А. История Кампучии: краткий очерк. –М., 1981. – 254с.

 

6. Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годы XVIII - 60-е годы  XIXв.): Док. и мат-лы/ Сост. А.А.Губер и др. – М., 1962. – 653с.

 

 

7. Холл Д. Дж.  История Юго-Восточной Азии. – М., 1958. – 600с.

 

¹ Козлова М.Г. Начало европейской колониальной экспансии в Бирме (XVI – первая половина XVIIIвв.)// Из    истории стран  Юго-Восточной Азии. – М., 1968. – C. 143.

        ² Холл Д. Дж.  История Юго-Восточной Азии. – М., 1958. – С.12.

 

    ³ Васильев Л.С. История Востока. Т.2. – М., 2003. – С.24.

⁴ Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годы XVIII - 60-е годы  XIXв.): Док. и мат-лы/ Сост. А.А.Губер и др. – М., 1962. – С.430.

       ⁵ Васильев Л.С. История Востока. Т.2. – М., 2003. – С.51.

⁶ Из истории стран  Юго-Восточной Азии. – М., 1968. – С.8.

⁷ Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годы XVIII - 60-е годы  XIXв.): Док. и мат-лы/ Сост. А.А.Губер и др. – М., 1962. – С.28.

⁸ Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годы XVIII - 60-е годы  XIXв.): Док. и мат-лы/ Сост. А.А.Губер и др. – М., 1962. – С. 98.

⁹ Из истории стран  Юго-Восточной Азии. – М., 1968. – С.8.

¹⁰ Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годы XVIII - 60-е годы  XIXв.): Док. и мат-лы/ Сост. А.А.Губер и др. – М., 1962. – С. 99.

 ¹¹ Холл Д. Дж.  История Юго-Восточной Азии. – М., 1958. – 600с.

¹² Васильев Л.С. История Востока. Т.2. – М., 2003. – С.23.

¹³ Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годы XVIII - 60-е годы  XIXв.): Док. и мат-лы/ Сост. А.А.Губер и др. – С.153.

¹⁴ Из истории стран  Юго-Восточной Азии. – М., 1968. – С. 7-10.

¹⁵ Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годы XVIII - 60-е годы  XIXв.): Док. и мат-лы/ Сост. А.А.Губер и др. – М., 1962. – С. 336-339.

   ¹⁶ Васильев Л.С. История Востока. Т.2. – М., 2003. – С.27.

¹⁷ Берзин Э.О. Юго-Восточная Азия и экспансия Запада в XVII - начале XVIII   в. – М., 1987. – С.19.