Підкорення країн Південно-Східної Азії та перетворення їх на колонії європейських держав

                                                    ВСТУП

    Південно-Східна Азія – це обширні території, до складу яких входять острівні та континентальні країни, такі як Бірма, В’єтнам, Камбоджа, Сіам(Таїланд), Індонезія, Філіппіни тощо. Ще на рубежі XVI - XVII ст. цей регіон зайняв важливе місце в системі світової торгівлі завдяки тому, що тут знаходяться країни з протяжною береговою лінією, а також тому, що через цей регіон проходять найважливіші світові торгівельні шляхи, що сполучають різні кінці земної кулі. Ринки Південно-Східної Азії були найбільшим перевалочним пунктом торгівлі між країнами Європи, Близького Сходу та Індії з одного боку, та країнами Далекого Сходу – з іншого.

  Початок XVIII ст. став переломним періодом в історії Південно-Східної Азії, коли зв’язки всередині регіону були порушені європейською експансією і почався історичний регрес, пов’язаний з поверненням більшості держав до натурального господарства. У XVIII – першій половині XIXст. в даному регіоні спостерігається відставання країн Південно-Східної Азії у своєму розвитку від країн Заходу, що стало причиною майже повного колоніального підкорення регіону західними державами.

   Метою даної роботи є дослідження основних етапів, форм, специфіки, особливостей та методів підкорення країн Південно-Східної Азії та перетворення їх на колонії європейських держав у XVIII - середині XIX ст.

Об’єктом  даної роботи є політика провідних європейських держав в країнах Південно-Східної Азії у зазначений період. Предметом роботи виступає Південно-Східна Азія як регіон поширення експансіоністського впливу та територіального панування європейських країн у XVIII - XIX ст.

   Джерельною базою для дослідження стали збірні праці з історії Південно-Східної Азії, в основному, російських істориків та сходознавців, таких як Губер О.А., Васильєв Л.С., Дементьєв Ю.П., Берзін О.Е та інших, супроводжувані документальними та мемуарними матеріалами. Надзвичайно цінними та повними з точки зору вміщуваних документів виступають збірки джерел з історії Південно-Східної Азії «Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годы XVIII - 60-е годы  XIXв.): Документы и материалы» та «Политика капиталистических держав и национально-освободительное движение в Юго-Восточной Азии(1871-1917): документы и материалы» під редакцією О.А. Губера. Важливим з точки зору інформативності та  детального викладення подій розгляданого періоду виступає монографія англійського дослідника Д.Дж. Холла, видана російською мовою у 1958 році. Варто зазначити, що дана тема ще потребує ґрунтовного історичного аналізу, оскільки деякі аспекти та події, що відбувались у даному регіоні мають досить поверхневе висвітлення.

   Актуальність даної теми є беззаперечною в умовах посилення інтересу до політики провідних європейських держав у попередні століття, політики, що дозволила зайняти цим державам вищі сходинки економічного та політичного розвитку в світі в наш час. Дана тема також є актуальною з огляду на визначення особливостей та рівня суспільно-культурного та політичного життя, нинішнього положення в світі країн Південно-Східної Азії.

РОЗДІЛ І. Етапи  колонізації Південно-Східної Азії європейськими     країнами у XVII-XIX ст.

Південно-Східна Азія – великий  регіон світу, до якого входять як материкові, так і острівні території, характеризується міцним цивілізаційним фундаментом. Даний регіон був надзвичайно  різноманітним у культурно-релігійному  плані, а традиційні структури на початок територіальної експансії  були ще надто слабкими, особливо для  протистояння іноземній колонізації. Варто зазначити, що багато районів  Південно-Східної Азії чи то Північ Бірми, чи Лаос, чи острова Індонезії, або, зрештою, Філіппіни до недавнього часу перебували на первісному або  напівпервісному етапі розвитку  і лише починали зазнавати впливу зовнішніх по відношенню до них цивілізацій. Хоча на фоні інших країн за рівнем розвитку виділялись Ява, Суматра та побережжя Індокитаю, загальна картина розвитку регіону від цього не мінялась.  

Колоніалізм з’явився в Південно-Східній Азії порівняно рано і зіштовхнувся тут із недостатньо розвинутим суспільством, слабкою державністю, враховуючи гострі політичні міжусобиці. Довгий час колоніалізм залишався на рівні торгового, задовольняючись лише факторіями, невеликими анклавами недалеко від узбережжя. Натиск чужоземних структур у цих умовах, не дивлячись на жорсткі способи експлуатації праці місцевого населення(включаючи і рабську працю), на фоні решти колонізаційних процесів в Азії, був не настільки відчутним, а за рахунок діяльності місіонерів, він здавався ще меншим. Відповідно до цього слабким залишався і супротив колонізаторам. Якщо говорити про пристосування традиційної культури місцевих народів до чужоземної, то його рамки обмежувались територіями анклавів (найбільший з них був на Яві) і були досить обмеженими, у всякому випадку до XIX ст.

Відомо, що існують відмінності  в напрямках історичного розвитку двох областей Південно-Східної Азії – острівної та материкової. Перша, куди входить Малайський архіпелаг та Філіппіни, стала театром колоніальної експансії вже перших колоніальних держав – Португалії та Іспанії. ¹ Пізніше до захоплень інших територій  Південно-Східної Азії приступають і їх суперники – Голландія, Англія та Франція.

На початок XVI ст. морські торгівельні шляхи з Заходу на Схід в Індію та Південно-Східну Азію потрапили в руки португальців. До цього часу епоха колоніальної експансії вже почалась. Її відкрили португальці у своєму прагненні захопити багатства далеких азійських та британських континентів: золото та рабів, торгівлю прянощами, що перебувала в руках мусульманських купців.

З кінця XVII – початку XVIII ст. провідне місце в системі протиріч колоніальних держав починають займати взаємовідносини між Англією та Францією. Англо-голландська боротьба за колоніальну перевагу, хоча і мала місце в XVIII ст. (і навіть на початку XIXст.), тим не менш відходить на задній план у порівнянні з суперництвом Англії та Франції.

У Південно-Східній Азії колоніальне суперництво проявилось досить різко, особливо в Сіамі, де ще кінець 80-х років XVII ст.. ознаменувався зіткненням всіх європейських колоніальних держав, а експансія Англії та Франції вилилась у відкриту воєнну інтервенцію.²

Європейська колоніальна  експансія довгий час залишалась морською експансією: панування на морі забезпечувало колоніальну  перевагу, а найбільш доступними та бажаними виявились країни з обширною береговою лінією і розвинутою морською торгівлею.

У цьому відношенні материкова частина Південно-Східної Азії опинилась  у більш вигідному становищі. Колонізатори надавали значно меншої уваги цим країнам, обмежуючись  їхніми приморськими районами – Тенассеримським  побережжям, районом Сіамської протоки  тощо. Загалом, якщо не зважати на епізодичну спробу європейських колоніальних держав закріпитись в XVII ст. в Сіамі, викликаної заволодіти морськими торгівельними шляхами через регіон, материкова область Південно-Східної Азії не відчула на собі глибокого впливу європейського колоніалізму до початку епохи промислового капіталізму.

У середині XVIIІ ст., після завершення Семилітньої війни (1756-1763) у Південно-Східній Азії відбуваються значні зміни, пов’язані із запеклою боротьбою за колоніальні володіння у даному регіоні. У цій війні, що поклала початок колоніальної гегемонії Англії і надовго послабила колоніальну експансію Франції, був нанесений серйозний удар по монопольному пануванню голландської Ост-Індської компанії в Індонезії, виявились усі недоліки та вразливість іспанського колоніального управління Філіппінами.  Подальші події світової історії, перш за все Французька революція та утвердження капіталізму в передових європейських країнах, зробили боротьбу цих країн за колоніальні ринки ще більш гострою. Усі ці протистояння, виходячи за рамки локальних сутичок, опинялись у центрі міжнародних відносин. ³

З другої половини XVIII ст. інтерес до країн Південно-Східної Азії виникає і в Росії (перш за все до Філіппін та Індонезії) з метою встановлення з ними безпосередніх торгівельних зв’язків. Проте у той час, як колоніальна політика західноєвропейських держав із самого початку відрізнялась морським характером, колоніальна політика Російської імперії була переважно континентальною. З одного боку, встановлення торгівельних зв’язків з країнами Південно-Східної Азії могло стати джерелом постачання інших російських колоній необхідними товарами, а з іншого боку – внаслідок прямого сусідства з Південним Китаєм їх можна було використати у якості посередників в російсько-китайській торгівлі. Філіппіни, що займали у даному відношенні надзвичайно вигідне положення на морських торгівельних шляхах і зі всіх інших країн регіону найближче знаходились як до Китаю, так і до Росії.⁴

У XIX ст.. почався новий етап колоніалізму, пов’язаний з активною територіальною експансією та промисловим освоєнням колоній. Англійці у результаті війн захопили Бірму, з допомогою потужного економічного та політичного тиску заволоділи Малайєю(султани були де-факто перетворені в англійських підданих) та зайняли міцні позиції в Сіамі.  Французи військовими методами захопили В’єтнам, а звідти шляхом натиску – Камбоджу та Лаос. Голландці за допомогою війн, наймасштабнішою з яких була Ачехська, оволоділи практично всією Індонезією. Виключенням залишались лише Філіппіни, які, будучи захоплені іспанськими колонізаторами ще у XVI ст., одразу стали колонією Іспанії, так що XIX ст.. ознаменувалось для філіппінців не стільки подальшим посиленням колонізації,  скільки наростанням протистояння колонізаторам у боротьбі за національне визволення та політичну самостійність.⁵

Загалом натиск європейських колонізаторів, що завершився успіхом для них в основному до кінця XIX ст., коли не колонізованим лишився лише Сіам, що відігравав роль буферу між англійськими та французькими володіннями в Індокитаї, став імпульсом, який стимулював як швидке зростання протистояння традиційних структур чужоземному втручанню у внутрішні справи кожної з країн, що ламало звичний спосіб життя, так і пристосування їх до того нового, що ніс із собою європейський капітал, включаючи різноманітні європейські ідеї, інститути та цінності, європейську освіту та культуру, європейську західну цивілізацію, від залізничних шляхів, пошти та лікарень до шкіл, газет, партій і парламентарної виборчої процедури. 

Отже, панування європейських країн у даному регіоні не пройшло  безслідно, воно вплинуло на всі сфери  життя населення Південно-Східних  азійських країн, на їхній економічний, політичний та соціальний розвиток, мало свої недоліки та переваги.

            РОЗДІЛ ІІ. Індонезія: голландський варіант колонізації

Індонезія стала жертвою  колоніальної політики Нідерландів з XVII ст. З роками колонізатори проводили все жорстокіше втручання в економічне, політичне, соціальне та культурне життя країни. Колоніальна політика, методи колоніальної експлуатації цілковито або частково відображались на соціально-економічній структурі індонезійського суспільства, на трансформації його класів. На початковому етапі колонізації території Індонезії не перебували під безпосереднім колоніальним управлінням, а були лише васально залежними від колоній. Як відомо, нідерландська Ост-Індська компанія не втручалась у взаємовідносини між феодалами та їх підданими у князівствах. Вона лише вимагала поставки експортних товарів за встановленими нею низькими цінами і забороняла продавати ці товари будь-яким іншим покупцям.⁶  І яким же виявився результат? Не маючи можливості обмінювати прянощі на продовольчі товари, населення Молуккських островів, наприклад, прирікало себе на голод та бідність. Разом з тим феодали, позбавлені своїх прибутків від торгівлі з іншими країнами, настільки посилили експлуатацію селян, щоб повернути собі всі втрати, що в кінцевому результаті це призвело до занепаду їхніх князівств і подальшому приєднанню їх до колоніальних володінь Нідерландів.

Зміни методів колоніальної експлуатації сприяли серйозній  ломці в соціально-економічній  та політичних областях всередині індонезійського  суспільства. Одночасно змінювались  і методи боротьби народу проти колонізаторів. Боротьба Суропаті (1686-1706), наприклад, за своїм характером, своїми цілями та лозунгами значно відрізнялась від народної боротьби на Яві (1825-1830), хоча в період Суропаті та в період Діпонегоро ворог був один і той же ворог – голландський колоніалізм. ⁷

Чим же визначалися методи колоніальної експлуатації? Вони пов’язані з соціально-економічними відносинами в метрополії та її становищем у світі. Метою колоніальної політики завжди було максимальне забезпечення інтересів та прибутків пануючих класів метрополії. Нідерландська Ост-Індська компанія повинна була забезпечити збагачення пануючих класів метрополії. Грабуючи та жорстоко експлуатуючи населення Індонезії, компанія організувала  монопольну торгівлю рідкісними тропічними продуктами, маючи з цього великі прибутки.

У XVIII ст. Нідерланди уступають першість в промисловості та торгівлі Англії. Прибутки  Ост-Індської компанії від торгівлі падали . У цих умовах безпосередня експлуатація індонезійського населення, посилення податкового тиску, монополія на опіум, примусове культивування кави набирали все більшого значення для прибутків експлуататорів. Так підготовлявся грунт для переходу до нових методів колоніальної експлуатації.