Особливості конституційного процесу в Україні у 1990 2000-х рр.

Варто відзначити, що перший тривожний дзвоник для партійних  лідерів України прозвучав дещо раніше. Однак його намагалися замовчати  і зробити неадекватні висновки. Йдеться про вибори народних депутатів  СРСР. Серед кандидатів, які не здобули необхідної кількості голосів, опинилися секретар ЦК КПУ, перші секретарі чотирьох обкомів, Київського міському партії, Голова Київського міськвиконкому, командуючі Чорноморським флотом і Південною групою військ, кілька комуністів - відомих господарників. Водночас, згідно формальних показників, 87,8% вперше обраних народними депутатами СРСР від України були комуністами⁸. Це навіть більше ніж у складі попередньої Верховної Ради СРСР. Однак реалії виявилися іншими.

Розглядаючи політичні події  кінця 80-х - початку 90-х років варто підкреслити, що найчутливішим барометром, який визначав зміну українського електорату, було погіршення економічної ситуації в республіці. Особливих сподівань на її покращення населення не мало. За даними соціологів, у Києві в травні 1990 року, чекали поглиблення негативних тенденцій 77,3% опитаних. Саме наростання кризових явищ спричинило втрату довіри до партійно-державної еліти. Відтак, з огляду на ситуацію, досить легко було на хвилі критики завоювати політичні дивіденди.

При розгляді наступного етапу  політичних змін в Україні йтиметься про вужчий аспект проблеми - про динаміку політичних процесів у країні на початку 90-х років. Політична ситуація, що змінилася у багатьох республіках, у тому числі в Україні, вимагала адекватних дій політичних лідерів. Залишити все як було у структурі економічних і політичних зв'язків між республіками і центром було неможливо. Тому в листопаді 1990 року на сесії Верховної ради СРСР керівники республік висловилися за розширення їх суверенних прав і проти диктату центру.

Республіки вимагали суттєвих змін у взаєминах із центром. Відтак, був запропонований проект Договору про Союз Суверенних Республік. Його планувалося підписати 20 серпня. Але, як відомо, воно зірвалося із-за опереточного путчу, здійсненого консервативними силами, які спробували постати на перешкоді цивілізованому і в цілому поступальному руху до певного політичного і економічного консенсусу між республіками⁹.

Звичайно ж, розглядаючи  ці несподівані чи прогнозовані процеси, потрібно враховувати конкретні політичні реалії, які склалися задовго до осені 1990 року. Адже Союз РСР почав розвалюватися вже тоді, коли союзні республіки перестали вносити платежі у держбюджет СРСР, коли проголосили про верховенство республіканських законів над союзними і почали зневажати союзне законодавство. Особливо стрімким і незворотним став цей процес після схвалення союзними республіками декларацій про державний суверенітет (23 червня 1990 р. в Молдові, 12 липня 1990 р. в Росії, 16 липня 1990 р. в Україні, 27 липня 1990 Р. в Білорусі)¹⁰. Таким чином, центробіжні процеси були зумовлені не лише національними почуттями, але й іншими, позанаціональними причинами.

У той же час, якими б  значущими для України не був  би розпад Союзу і утворення СНД, все ж здобуття нею незалежності затьмарило всі інші політичні події - хоч спочатку це не вповні усвідомлювалося, переважала звичайна ейфорія від досягнення суверенітету. Всеукраїнський референдум 1 грудня дав легітимне обгрунтування проголошенню Верховною Радою 24 серпня 1991 року України незалежною державою. Важливість цього референдуму для історії України важко переоцінити, оскільки вперше в нашій країні конституційним, мирним шляхом була проголошена незалежність. Окремі політичні діячі у нас, і за кордоном прагнуть применшити значення цієї події, зводячи наступні кроки уряду України до рівня "звичайного авантюризму". Під цим слід розуміти ніщо інше, як буцімто відмову української нації у праві будувати власну державу на власний розсуд.

Потрібно погодитися з  думкою більшості дослідників про те, що проголошення незалежності України було історично об'єктивним результатом, підштовхнутим серпневим путчем 1991 року в Москві. З кон'юнктурно-політичних позицій - це було реакцією на московські події. Тому суспільна думка і політичний істеблішмент спочатку не усвідомив масштабів завдання створення в Україні якісно нового суспільства. Відсутні були також наукові концепції, економічні передумови, у масовій свідомості домінували старі цінності. Тому перші спроби прилаштувати адміністративно-державну економіку до ринкової поклали початок дезінтеграції єдиного господарського простору, оскільки це не грунтувалося на економічних законах.

Але якими б все-таки не були перші результати досягнення Україною незалежності, потрібно підкреслити головне: політичні трансформації в країні відбулися цивілізовано, без крові. Втім, в останньому окремі дослідники вбачають не лише позитивні, але й негативні моменти. Зокрема, один із них відзначає: "Кінцевий етап народження незалежності був безкровний, безболісний і нереволюційний. Здавалося, потрібно було б сказати, що це чудесно: хоч цього разу ми досягли незалежності без жертв. Але чи справді це добре? Згаданий процес не вимагав тотальної зміни політичної, адміністративної, економічної верхівки. Саме завдяки цьому постає головна проблема України: як нам здійснювати тотальні зміни чи, можливо, навіть мутацію нашого суспільного устрою з такою великою інерцією роздумів, процедур, механізмів, які виросли на недержавних основах і які ми зберегли як колоніальний спадок?" На наш погляд, автор знаходить до певної міри ілюзорний вихід із ситуації, що склалася. На його думку, створення нової держави можливе, якщо ми знайдемо, скажімо, десять тисяч людей, котрі були б адміністративно компетентними, відданими державі, з добрими знаннями про зовнішній світ і нові економічні механізми. Звичайно ж, одним умінням, компетентністю та ентузіазмом важко зрушити з місця Левіафан, що розрісся - колишнього партійно-державного монстра.

2. Конституція 1996 р. як основний чинник державотворчого процесу, чи крок до роз’єднання політичних сил.

Питання прийняття  нової Конституції УРСР порушувалося в 1960-х-70-х рр. українськими дисидентами. У другій половині 1980-х рр. союзні процеси перебудови зумовили активізацію  суспільно-політичного життя і національно-визвольного руху в республіці. Характерними рисами стали розкол партійного керівництва на консерваторів і реформаторів та активні спроби опозиції прийти до влади, які вилилися у масові мітинги і політичні акції.

Після виборів до Верховної Ради УРСР 4 березня 1990 р. політична активність перемістилася до парламенту, а її рушійною силою стали члени „Народної ради” (лідер І.Юхновський), які мали на меті створення самостійної української держави.

Першим важливим кроком на шляху до незалежності було прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Ця подія започаткувала новітній конституційний процес та стала наслідком політичного компромісу між носіями різних політичних сил у Верховній Раді. Чинниками, які спонукали до її прийняття комуністичну більшість – „групу 239” (лідер О.Мороз), були власна невизначеність щодо подальших дій, зростання впливу опозиції, бездіяльність центрального керівництва, розширення прав республік внаслідок союзної конституційної реформи, формування в регіонах ідей місцевого патріотизму та приклад інших республік¹¹.

Проте, відсутність у депутатів  спільної програми державного будівництва  призупинила конституційний процес. Члени „Народної ради” наполягали на наданні Декларації конституційного статусу, комуністи не погоджувалися з цим. Загострення політичної ситуації влітку-восени 1990 р. через загальний страйк шахтарів і студентів, які, серед інших вимог, порушували питання про надання Декларації конституційного статусу¹², активізувало процес формування Комісії по розробці нової Конституції Української РСР під головуванням Голови Верховної Ради Л.Кравчука.

Головним завданням  другого етапу конституційного  процесу стало здобуття Україною незалежності. Чинниками, які спонукали  Верховну Раду УРСР до прийняття 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, виступили серпневі події в Москві та заборона діяльності КПРС, внаслідок чого документ підтримали депутати-комуністи. Ухвалений Акт сприяв розвиткові конституційного процесу, оскільки вміщував принципи створення незалежної держави, неподільність та недоторканність її території, чинність виключно Конституції і законів України.

Після всеукраїнського  референдуму і виборів Президента України 1 грудня 1991р. діяльність Конституційної комісії та її робочої групи активізувалася, про що свідчить розроблення ними на основі Концепції нової Конституції один за одним чотирьох конституційних проектів.

Характерною особливістю  цього етапу є зародження протиріч між гілками влади, пов’язане  з заснуванням 5 липня 1991р. посади Президента України, в особі якого члени „Народної ради” бачили символ державної незалежності, а комуністи – можливість забезпечення власних позицій у разі зміни політичного режиму¹³. Однак, через брак конституційно-правової практики жодні з них не мали чіткого уявлення про його роль та функції.

Владні суперечності, які виникли відразу після  президентських виборів, мали інституційний  характер й були спричинені ініціативою  Президента України Л.Кравчука вибудувати власну виконавчу вертикаль шляхом заснування посад представників Президента на місцях, як вищих посадових осіб виконавчої влади, бажанням перебрати на себе частку повноважень парламенту, видаючи укази з економічних питань, та прагненням безпосередньо керувати урядом.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 pp. двох варіантів проекту Конституції України — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден з них. Це пояснюється відсутністю чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і державного устрою¹⁴; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносин.

Під час обговорення варіантів нової Конституції основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.

Доведено, що хоча факт укладання Конституційного договору й сприяв розвитку конституційного процесу, започаткувавши його черговий четвертий етап, принципи документа не розв’язали проблем, що склалися у владних стосунках. З метою оперативного опрацювання пропозицій до проекту Конституції Конституційна Комісія 19 червня 1995 р. утворила робочу групу, до складу якої увійшли 10 правознавців (Ф. Бурчак, А. Заєць, В. Шаповал та ін.)¹⁵.

Взявши за основу конституційний проект від 26 жовтня 1993 р., робоча група розробила законопроект, який увібрав у себе проекти політичних партій, громадських організацій, пропозиції народних депутатів, органів влади, вітчизняних і зарубіжних фахівців. Документ було прийнято за основу на засіданні Конституційної Комісії 23 листопада 1995 р. З цього часу розпочався етап політичного узгодження його положень робочою групою на чолі з В. Буткевичем та Л. Підпаловим¹⁶.

Зрештою на засіданні  Конституційної Комісії 11 березня 1996 р. доопрацьований проект було схвалено. Однак, розбіжності у поглядах глави  держави та голови Верховної Ради на процедуру прийняття Конституції – шляхом затвердження на референдумі (Л. Кучма) або ухвалення парламентом (О. Мороз), призвели до загострення відносин між представниками гілок влади, що уповільнило конституційний процес.

На етапі  подання законопроекту до парламенту виявилися й розходження позицій  народних депутатів щодо його прийняття. Члени лівих фракцій (КПУ, СПУ) не погоджувалися на обговорювання  проекту на засіданні сесії з  огляду на ризик його попереднього схвалення та направлення на референдум і виражали недовіру Конституційній Комісії. За їхньої ініціативи офіційне представлення проекту Конституції України відбулося 20 березня 1996 р. на спеціальному засіданні, яке виключало необхідність реєстрації народних депутатів у сесійній залі¹⁷. З цього часу конституційний процес повністю перемістився в політичну площину, а його ініціатива перейшла на бік президентського оточення.

Тиск з боку глави держави змусив представників  правих і центристських фракцій  парламенту створити у квітні 1996 р. депутатську узгоджувальну групу під головуванням М. Сироти, яка отримала статус Тимчасової спеціальної комісії. Її діяльність була спрямована на об’єднання представників різних політичних сил та гілок влади з метою узгодження суперечливих положень і прийняття проекту Верховною Радою України. Водночас, у парламенті реєструвалися альтернативні проекти, розроблені депутатами-членами КПУ, ХДПУ, СДПУ: № 0496/1 (С. Гмиря, Г. Долженко), № 2327/1 (В. Моісеєнко), № 0496/2 (Ю. Буздуган), № 0496/3 (М.Карнаух), № 0496/4 (В. Шишкін)¹⁸.

Обговорення проекту  Конституції в першому і другому  читанні засвідчило неоднозначність  ставлення народних депутатів до його прийняття: представники центристських, правих фракцій і частка позапартійних  депутатів вбачали у ньому можливість вибудувати новий державний лад, представники лівих фракцій знаходилися в опозиції до проекту. Була ще й частина депутатів, які з певних причин не визначили свою позицію щодо нової Конституції. Така неузгодженість гальмувала конституційний процес у парламенті та викликала незадоволення з боку глави держави.