Особливості конституційного процесу в Україні у 1990 2000-х рр.

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський  національний університет

Імені І. Франка

 

Історичний  факультет

 

Кафедра новітньої  історії України

 

 

 

 

 

 

Особливості конституційного процесу  в Україні у 1990-2000-х рр.

 

 

 

 

 

Реферат виконала

Студентка IV курсу

Групи ІСТ- 43 с

Павлишин Юлія

 

 

Львів 2011 

План 

Вступ

1. Історичні передумови розвитку конституційного процесу на території України.
2. Конституція 1996 р. як чинник державотворчого процесу чи крок до роз’єднання політичних сил.
3. Проблеми конституційного розвитку України у 1996-2000-х рр.

Висновки 

Список використаної літератури.

 

Вступ

Про Україну  можна казати як про державу з  давніми конституційними традиціями, більше того - саме наша країна дала світові перший зразок демократичної конституції за 65 років до того, як було прийнято славетну конституцію Сполучених Штатів Америки, що її вважають відправною точкою демократії. Проте підвалини української конституції закладалися ще в давні часи.

Актуальність  теми дослідження відзначається  надзвичайною актуальністю осмислення цілого кола найбільш значущих для суспільного життя питань, пов’язаних із функціонуванням Конституції в умовах сучасного вітчизняного державного будівництва. Здобуття Україною незалежності, відродження і утвердження самостійної, демократичної, правової, соціальної держави, формування політичної системи, багатопартійності, громадянського суспільства зумовлюють необхідність ґрунтовного, комплексного історичного дослідження впливу подій суспільно-політичного життя на перебіг конституційного процесу, що відігравав вирішальну роль у ході новітнього державотворення, та вивчення проблем розробки, прийняття і внесення змін до Конституції України в 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Адже, незважаючи на появу  цілої низки змістовних фахових розробок, присвячених дослідженню питань сучасного конституціоналізму в Україні, й досі спостерігається брак наукових праць, пов’язаних із всебічним аналізом новітнього конституційного процесу і чинників суспільно-політичного життя, які супроводжували його на кожному етапі державотворення.

Об’єктом дослідження  є учасники конституційного процесу  в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку  ХХІ ст. (Верховна Рада України, Президент  України, уряд, політичні партії та інші), а також документи конституційного  значення.

Предметом дослідження  є історичні умови формування конституційних ідей та сукупність суспільно-політичних чинників, що впливали на діяльність учасників  процесу розробки, прийняття і  внесення змін до Конституції України  упродовж 90-х рр. ХХ ст. – початку  ХХІ ст.

Мета дослідження: на основі історичного аналізу існуючих наукових розробок і широкої джерельної бази всебічно та науково обґрунтовано дослідити особливості конституційного  процесу на території України  протягом 1990-2000-х рр. для реалізації мети необхідно виконати такі завдання:

– встановити історичні  передумови та закономірності прийняття  нової Конституції України;

– здійснити  періодизацію конституційного процесу, охарактеризувати його зміст і напрями;

– визначити  ключові події кожного етапу  конституційного процесу, з’ясувати суспільно-політичні чинники, які впливали на їхній перебіг;

– дослідити  мотиви зародження та поглиблення протиріч між законодавчою і виконавчою гілками  влади як одного з основних чинників конституційного процесу;

– висвітлити позиції представників органів влади і політичних партій та їхній вплив на основні положення конституційних документів, хід розробки, прийняття і внесення змін до Конституції України.

 

1. Історичні передумови розвитку конституційного процесу на території України.

Період кінця 1980-х – початку 1990-х років для  політичного життя України був  характерний помітним наростанням  національно-визвольних рухів, пожвавленням політичної та громадської активності. Посилюється боротьба за національне  відродження. В країні створюються безліч громадсько-політичних організацій, що пришвидшують демократичні процеси в суспільстві. Тривку демократичну державу  можна було створити тільки на фундаментальних конституційних засадах.

Звичайно, з  середини 80-х і до початку 90-х років  суть і зміст процесу перебудови зазнали складних змін, додалися особливості, притаманні перебудовчим процесам у кожній із республік. Тож не випадково в політичному словнику нового мислення підкреслювалося, що "серед усіх найпоширеніших слів у світі немає, можливо, жодного іншого, з такою ж невизначеною суттю, з таким же розпливчастим змістом, як перебудова". Втім наші вітчизняні дослідники досить чітко визначають межі і зміст низки етапів перебудови. Так В. Литвин вважає, що остання складалася з таких етапів¹:

1. Квітень 1985 - січень 1987 - визрівання політичного курсу перебудови;

2. Січень 1987 - літо 1988 - кристалізація і усвідомлення  основних завдань перебудови, формування  і розширення її соціальної  бази;

3. Літо 1988 - травень  1989 - зміщення центру рушійних сил перебудови згори - донизу;

4. Травень 1989 - лютий 1990 - розмежування і консолідація  поміркованих політичних сил  у суспільстві, їх відверте  протистояння;

5. Лютий-грудень  1990 р. - ігнорування політичного керівництва  СРСР і радикалізація народних  мас.

6. Грудень 1990 - серпень 1991 - кінець перебудови.

Можна погоджуватися  чи не погоджуватися з наведеною  періодизацією перебудовчих процесів, однак слід визнати, що автор у  її основу справедливо поклав суттєві  етапні події, які відбувалися у  колишньому СРСР. Нас же в першу чергу цікавить Україна. Тому чимало спільних для всіх республік політичних процесів у цьому дослідженні не проаналізовано, у зв'язку з чим перший етап нашого переходу до нового якісного стану визначено з середини і до кінця 80-х років. Крім того, перебудова може трактуватися у широкому й вузькому сенсі, а тому для нас не стільки важливі кількісні параметри, скільки специфіка прояву перебудовчих процесів у нашій країні.

Менш динамічний розвиток політичних процесів в Україні  порівняно з центром, пояснювався, як мінімум, двома причинами. Перша - пасивність політичного керівництва республіки, в тому числі її першої особи. Як відомо, на початку перебудови В.В.Щербицький підтримав М.С.Горбачова у його прагненні змінити на краще ситуацію, що склалася в країні. Однак потім він гостро відчув і точно передбачив майбутні наслідки перебудови, пов'язані з об'єктивними факторами і суб'єктивними моментами, що були обумовлені особистими рисами її політичного лідера. У зв'язку з цим політична еліта України, зважаючи на партійну дисципліну, виконувала вказівки центру, однак з реформаторськими починаннями не поспішала². Більше того, окремі цікаві ідеї було благополучно поховано в розгалуженому бюрократичному партійно-державному механізмі.

Друга причина (катастрофічна) - це трагедія 1986 року на Чорнобильській АЕС. Дії політичного керівництва республіки були явно неадекватні, бо знову ж політична еліта залежала від центральної влади, а всі міркування про плюралізм, свободу і гласність виявилися пустопорожніми.

Вимушене замовчування смертельної небезпеки було глибокою особистою трагедією партійного лідера України. На нашу думку, чорнобильська  біда значною мірою прискорила усунення В.Щербицького з політичної арени, а може і його смерть. Однак суть справи полягає не в особистій долі політичного лідера, а в тому, що катаклізми підкреслювали нежиттєздатність прогнилого політичного режиму, який значною мірою тримався на насильстві. Однак у другій половині 80-х років було вирішено поступово відмовитися від насильства, хоча його рецидиви мали місце в Азербайджані, Грузії, Прибалтиці³. Що ж стосується України, то тут не було потреби у відвертому застосуванні сили, оскільки сильним залишався партійний механізм із його жорсткими традиціями й методами розв'язання проблем у потрібному для партноменклатури річищі.

Інакше кажучи, контролювалося усе, що можна було контролювати. Водночас фальсифікувалося багато подій, процесів, спотворювалася реальна картина  дійсності. Брехня в ім'я досягнення певної мети проголошувалася цілком виправданою. Абсурдність того, що відбувалось, починала розуміти дедалі більша частина населення країни. Назрівали зміни⁴. Повністю закритим суспільство бути не могло, тому інформація про західний світ, спосіб і рівень життя людей проникала до нас і теж робила свою справу, підточуючи підвалини існуючого ладу. Різні фактори і причини поєднувалися і спричиняли перебудовчі процеси. Невдовзі ідея перебудови охопила значну частину населення, збудивши в неї надію на краще майбутнє.

В Україні були власні особливості цього процесу. Перебудова задумувалася як зміна практично всіх аспектів життєдіяльності суспільства, однак як правило, вона зводилася передусім до соціально-економічних змін. За перші роки реорганізації якихось особливих економічних перетворень у нашій республіці не сталося, оскільки порівняно з іншими регіонами Союзу вона вважалася відносно благополучною⁵. Суттєві зміни почалися передусім у царині духовній. Представники творчої інтелігенції вперше відкрито виступили зі своєю концепцією реформування різних сторін життя країни. Одразу ж було запущено партійно-бюрократичний механізм гальмування нового явища, тактика шельмування осіб, які мали до цього відношення. Однак партійна еліта не врахувала той факт, що на кінець 80-х років духовна ситуація була вже зовсім інша, порівняно з серединою 80-х років. На багатьох рівнях нові ідеї нашої творчої інтелігенції були підтримані, або, у крайньому разі, не засуджені.

Другий, виділений  у даному дослідженні етап переходу до демократично орієнтованого суспільства, безумовно є складовою перебудови і має для України особливе значення. Тут на зламі восьмого і дев'ятого десятиліть відбулися значні події. Так, у листопаді 1988 року партійні збори київських літераторів доручили новообраному партійному комітету сформувати групу сприяння перебудові, члени якої невдовзі заявили про себе, як відомі політики. Група повинна була стати ініціатором Народного Руху України за перебудову. Інакше кажучи, задуми стосовно Руху були в річищі перебудовчого курсу й становили собою реакцію на неадекватне реагування політичного керівництва республіки на загострення економічних і політичних проблем.

Ідея заснування Руху викликала відверто негативну  реакцію з боку політичної еліти  України та її лідера, що і визначило  ставлення до неї влади на місцевому рівні. Кінець кінцем у газеті "Літературна Україна" було оприлюднено проект програми Руху і буквально відразу ж у засобах масової інформації почалася його скоординована критика. Уже 22 лютого 1989 року політбюро ЦК КПУ розглянуло питання "Про роботу з протидії спробам створення т.з. Народного Руху України за перебудову", визначивши основні ідеї і положення проекту й програми як націоналістичні й екстремістські. Після зустрічі ініціаторів нового Руху з М.Горбачовим, здавалося, ситуація зміниться на краще, однак пресинг стосовно організаторів Руху не припинявся. Уже в березні 1989 року політбюро ЦК КПУ схвалило невідкладні заходи, спрямовані на подальшу активізацію у зв'язку зі спробами екстремістські настроєних осіб з числа ініціативних груп створити організаційні структури НРУ. Планувалося також переорієнтувати ініціаторів Руху на розробку комплексної програми розвитку культури.

Як відомо, всі  ці потуги партійного керівництва республіки до добра не довели. У вересні 1989 року відбувся установчий з'їзд Народного Руху України, який ознаменував початок фактичного об'єднання двох суспільно-політичних течій з різним на той період ставленням до державних і політичних інститутів: демократів і дисидентів, власне прихильників Руху і радикальніших опозиційних сил, які в основному уособлювала Українська Гельсинська Спілка⁶.

Уже наступного дня, після закінчення з'їзду Руху ЦК Компартії України ухвалив постанову, в якій закликав активно використовувати  всі форми і методи політичної боротьби, аби розкрити справжні наміри НРУ - захопити владу, встановити контроль над партійними й державними органами, домогтися повної самостійності України. Однак, як свідчать численні приклади, політика заборон призводить до протилежного результату. В даному разі вона сприяла зміцненню впливу Руху не лише серед інтелігенції. До того ж з-під партійного контролю почали виходити засоби масової інформації, передусім, популярні серед населення, котрі значною мірою впливали на формування його позицій.

Результат виявився для декого несподіваним, однак в контексті перебудовчих процесів закономірним: у вересні 1989 року в Україні на політичну арену вийшла організована опозиція і нові політики, почалася конкуренція між нею і владою, між формальними і неформальними лідерами.

Зрештою третьою  подією, однак чи не найзначимішою стали вибори 1990 року. Закінчились повноваження Верховної Ради УРСР ХІ скликання. Хоча підготовка до нових виборів відбувалася за умов формального існування однопартійної системи, значна частина населення республіки була охоплена хвилею демократичних настроїв і передчуттям змін⁷.

Вибори об'єктивно  засвідчили реальну розстановку  сил у країні, справжні настрої  людей, рівень авторитету партії та її лідерів. Вибори, по-перше, продемонстрували, що лише формально КПУ здобула  переконливу перемогу, зумівши провести до Верховної Ради понад трьохсот кандидатів. Однак, донедавна "монолітна" партія фактично вже не була єдиною. В ній почали формуватися різні фракції, які пропонували різні шляхи розв'язання проблем. По-друге, до складу Верховної Ради також було обрано декілька десятків політично активних і неангажованих КПУ депутатів. Крім того, до вищого законодавчого органу республіки було обрано антикомуністично настроєних громадян.

Важливою обставиною, яка  вплинула на руйнування єдності Верховної Ради, стало розмежування у вищому компартійному керівництві України. Одна його частина (С.Гуренко) виступала з відверто реваншистських позицій. Інша (В.Івашко, Л.Кравчук) обстоювала курс на діалог з неокомуністичними силами. Перша група взяла гору над другою, однак зрозуміла, що для неї невигідне формальне об'єднання всіх членів КПУ в окрему формацію, адже краще просторікувати про колективну відповідальність усіх 450 депутатів, ухиляючись від відповідальності за погіршення економічної, екологічної і т.і. ситуації в республіці.