Інституційне відродження мусульманських громад Криму на сучасному етапі

Подібна практика застосовувалася  і в Криму. Так, у першому складі КримЦВКа з 50 його членів 18 були кримські татари (36%), РНК — з 15 членів 4 були кримськими татарами (26,6%). Кримськотатарська мова була визнана, поряд з російською, державною. Кримськотатарські державні елементи використовувалися в державній символіці республіки. В основу адміністративного поділу автономії був покладений національний принцип — в 1923 році було утворено 15 районів, у складі яких функціонували 345 сільських рад. До 1930 року на півострові було утворено 145 кримськотатарських сільрад і п’ять кримськотатарських районів. Одночасно були утворені 102 російських, 29 німецьких, 7 болгарських, 5 грецьких, одна вірменська, одна естонська і 54 змішані сільські ради. ^[3]

Однак, надіям кримських  татар на національне відродження, яке вони пов’язували з утворенням автономії, не судилося збутися. З 1928 року в Криму, як і на територіях інших  національних утворень СРСР, починає набирати обертів репресивна політика Москви, спрямована перш за все на знищення національної інтелігенції. 9 травня 1928 року був розстріляний за сфабрикованим звинуваченням голова КримЦВКа Велі Ібрагімов. ^[4]

Лише з 1928 по 1931 рік  на підставі рішень ОДПУ, були розстріляні і відправлені у заслання біля 3,5 тисяч осіб, загалом відомі представники кримськотатарської інтелігенції.

Одночасно з політичним терором проводився і духовний геноцид  кримськотатарського народу. Під гаслами боротьби з буржуазним націоналізмом в 1928 році були зібрані і спалені всі старовинні рукописи, а також численні нові книги, видані кримськотатарською мовою. Цей акт вандалізму більшовиків став заключним етапом так званої «культурної революції» серед тюркських народів СРСР. В Криму цим подіям передувала нав’язана Москвою реформа правопису кримськотатарської мови — перехід з арабської на латинізовану, а незабаром і на російський алфавіт. Кримські татари водночас опинилися відрізаними від своєї багатовікової літератури і пам’яток писемної культури. Дії влади були спрямовані на здійснення штучноїрусифікації корінного народу Криму. На практиці здійснювалося те, чого не могло добитися царське міністерство освіти: «зросійщення та злиття всіх інородців, які живуть в межах нашої вітчизни, з російським народом». ^[5]

Із входженням до Союзу РСР і до його розпаду Крим став так званим «партійним заповідником». У Криму відпочивали всі генсеки і міністри СРСР, проводилися важливі політичні міжнародні симпозіуми, конференції, з'їзди і саміти. Однією з найважливіших стала Ялтинська конференція, на якій лідери СРСР, США та Великобританії ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.

У 1941 році Крим опинився під владою гітлерівців, які розв'язали терор проти мирного населення, а 18 травня 1944 року із відвоюванням Криму радянськими військами весь кримськотатарський народ за наказом Сталіна був депортований з Криму. У злочині були задіяні 32 000 енкаведистів. Загалом депортовано 193 865 кримських татар, понад 30 тисяч загинули. Постраждали також і представники інших національностей, зокрема греки, болгари, німці. У 1945 році автономія була скасована, натомість аж до 1954 року існувала Кримська область. Із встановленням комуністичної влади в Криму розпочався масований наступ на релігію, зокрема й на іслам. Унаслідок цього занепадало релігійне життя мусульман. У масовому порядку закривалося багато мечетей, мусульманських шкіл — мектебе і медресе, репресувалося духовних осіб, які ще були. Більшовицька пропаганда прямо пов'язувала відданість ісламові з "соціалістичною несвідомістю" та "буржуазними передсудами". Віруючих примушували на відступництво від віри батьків, вони жили в очікуванні репресій. Було створено штучні умови для припинення організованої діяльності мусульманських громад. Протягом 30-х років весь мусульманський актив репресовано, розстріляно або вислано майже все мусульманське духівництво, причому під фарисейським приводом, що вони очолили націоналістичні рухи після "знешкодження" їхніх політичних керівників.

Насильницьки зачинялися мечеті, руйнувались або прилаштовувалися під склади, майстерні, гаражі тощо. На середину 80-х років не збереглося жодної. Більшість з них або зовсім зруйновано, або вони не підлягають відновленню.

У 30-ті роки безжалісно знищувалася  самобутня мусульманська цивілізація  Криму: ліквідовано писемність, заборонено до вжитку арабську графіку, збиралися  й знищувалися книги, скасовано систему мусульманської освіти, заборонено суд за шаріатом.

Після однієї з найтрагічніших подій XX ст. — насильницької депортації кримських татар у 1944 р. — почалася така сама насильницька асиміляція їх. Обрусіння та атеїзація провадилися  паралельно. Тому іслам у середовищі спецпереселенців залишався не тільки засобом задоволення релігійних потреб, він став могутнім стимулом підтримки пам'яті народу про своє минуле, про свою Батьківщину. Радянська влада прагнула знищити навіть саму пам'ять про життя мусульман тут колись. З усіх довідників, енциклопедій, підручників вилучено матеріали про мусульманську державу в Криму, про її релігійно-культурне життя. В масовому порядку зносилися кладовища, а надгробні камені закладали в підмурки нових будинків. У материковій Україні також було закрито всі мечеті та молитовні приміщення мусульман.

Важко повністю оцінити  масштаби антиісламського терору за роки радянської влади. Тепер дуже важко  відтворити становище мусульманських громад, їхнє точне розташування.

2.Відродження ісламу в Криму

2.1. Кримськотатарський  національний рух наприкінці 80-х. Повернення до Криму

З 20 червня 1987 року до Москви почали прибувати перші делегати кримськотатарського народу. 26 червня делегацію кримських татар прийняли заступник Верховної Ради СРСР П. Демичев і голова Комісії із законності Верховної Ради СРСР Г. Разумовський. Однак порозуміння в ході зустрічі так і не було знайдено. І вже 6 липня відбулася безпрецедентна на ті часи акція — перша демонстрація кримських татар на Червоній площі столиці Союзу. Основним гаслом цієї акції була настійна вимога “Поверніть кримських татар на Батьківщину!”. Того ж дня представників кримських татар знову прийняв П. Демичев — і знову бажаних зрушень добитися не вдалося, як і в ході наступних зустрічей з партійними бонзами. 23 липня 1987 року сотні кримських татар, які прибули до Москви, взяли участь у демонстрації протесту на Червоній площі, що мало неабиякий резонанс у суспільстві. Тут уже не обійшлося без міліції, яка розганяла демонстрантів. Влада мусила реагувати — наслідком усіх цих подій стало створення державної комісії, яка мала зайнятися проблемами депортованих народів. Створено її було... 9 липня 1987 року (однак ТАРС чомусь повідомило про це майже через місяць)...

30 червня 1945 року Президія Верховної Ради СРСР позбавила Крим статусу автономії, затвердивши подання Президії Верховної Ради РРФСР про перетворення Кримської АРСР в Кримську область у складі РРФСР. Отже, колишня Кримська АРСР стала рядовою областю в складі Росії. Щезли з карти півострова кримськотатарські назви міст і селищ, які отримали нові імена (звісно ж, “великою і могутньою” мовою). Фактично на офіційному рівні все робилося для того, щоб стерти в Криму саму згадку про корінних жителів півострова, а потужна ідеологічна машина країни безупинно продукувала міф про народ-зрадник.

Зі смертю Й. Сталіна система, яку він створив і виплекав, почала давати збої. Каральний державний механізм зменшив оберти і зрештою зазнав страшного пошкодження. На ХХ з’їзді КПРС М. Хрущов уперше відкрито висловив осуд політики масової депортації цілих народів, що її проводив “батько всіх народів”. Унаслідок її в сорокових роках “репресованими народами” стали німці, вірмени, греки, болгари, чеченці, інгуші, калмики, балкарці, хемшили і кримські татари. Із місць споконвічного проживання виселялися мешканці західних областей України, Білорусі, Молдови, зазнали страждань депортації і прибалти.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року було передбачено скасувати обмеження щодо спецпоселень кримських татар та інших депортованих осіб і членів їх сімей. Але, як і раніше, попри все кримським татарам категорично заборонялося повертатися до Криму. Так, у червні 1966 року П. Шелест у листі до ЦК КПРС зазначав, що повернення кримських татар до Криму є недоцільним, оскільки вони, проживаючи в Узбекистані, “тісно з’єдналися з його економікою та культурою”. Такий погляд, у принципі, був логічним і природним — з огляду на тогочасне розуміння самого поняття національного, що його всілякими способами прагнули знівелювати, розчинити в процесі формування єдиної спільноти — радянського народу.

5 вересня 1967 року Указом Президії Верховної Ради СРСР з кримських татар були зняті звинувачення у зраді. Відзначалося, що в постанові ДКО від 11 травня 1944 року “Про кримських татар” звинувачення в зраді батьківщині не розповсюджується на все кримськотатарське населення. Однак і в цьому указі нічого не говорилося про можливість повернення народу на Батьківщину, а навпаки, стверджувалося, що всі кримські татари добре облаштувалися на новому місці проживання, користуються всіма правами радянських громадян, а через це повернення їх до Криму не має сенсу. За номерами постанов, артикулюванням вольових політичних рішень було поховано долі конкретних людей, приховано людські трагедії. Сім’ї, які поверталися до Криму, знову виселялися з його території. Люди, які відстоювали честь свого народу, потрапляли до спеціальних “чорних” списків, виключалися з лав Компартії, зрештою, несли і кримінальну відповідальність.

Слід зазначити, що на початку 70-х років спостерігалася стійка тенденція до посилення активності кримських татар у їх прагненні повернутися до Криму, проте місцеві органи влади, кримські структури КПУ чинили цим намаганням успішний опір.

Повертаючись до подій липня 1987 року, зазначимо, що діяльність комісії, яка мала зняти проблеми депортованих народів, носила здебільшого показний характер, тож фактично комісія не вирішувала жодних конкретних питань. Так, наприклад, 22 серпня 1987 року в оприлюдненій ТАРС інформації про чергове засідання робочої групи Державної комісії з розгляду комплексу питань, які ставили у своїх заявах “громадяни з числа кримських татар”, була відсутня будь-яка чітка артикуляція дійсної позиції офіційної влади відносно вирішення кримськотатарської проблеми — все потопало в океані офіціозного туману: “...з питань, що обговорювалися, було напрацьовано відповідні пропозиції для внесення на розгляд Державної комісії” (“Правда Украины”, 26 серпня 1987 р.). Створюючи подібну комісію і роблячи вигляд, що все під контролем, влада тим часом продовжувала “розмірковувати”, що ж його робити в цій скрутній ситуації. Свідченням подібних вагань може слугувати постанова від 24 грудня 1987 року “Про обмеження прописки громадян у деяких населених пунктах Кримської області та Краснодарського краю”. Перелік населених пунктів Кримської області, які увійшли до нової “стокілометрової зони”, був затверджений Кабінетом Міністрів СРСР; серед них фігурували міста Алушта, Євпаторія, Керч, Севастополь, Сімферополь, Ялта. Ця постанова створила додаткові складнощі для повернення кримських татар. 9 червня 1988 року в повідомленні Державної комісії СРСР, створеної для розгляду питань, порушених у зверненнях кримських татар, перешкодою для повернення депортованих називалися “суттєві демографічні та соціальні зміни” на півострові: “Населення Криму збільшилося з 780 тисяч до 2,5 мільйона осіб... За своїм складом воно є багатонаціональним, з переважною більшістю російського та українського населення. Постановою Ради Міністрів СРСР чітко визначено порядок проживання і прописки громадян незалежно від їх національної приналежності у Кримській області та інших курортних районах держави. Беручи до уваги ці обставини, комісія дійшла висновків, що для утворення Кримської автономії немає підстав” (“Радянська Україна”, 9 червня 1988 р.). Ця заява викликала нову хвилю протестів у кримських татар.

Радянський Союз переживав складні часи. На ХХVII з’їзді КПРС було проголошено курс на перебудову і гласність. Почали відкриватися й по-іншому осмислюватися раніше табуйовані сторінки історії радянської імперії.

У травні-червні 1989 року відбувся I з’їзд народних депутатів СРСР. Громадяни “найвільнішої у світі” країни отримали можливість слухати виступи народних обранців і спостерігати за тим, що відбувалося на засіданнях уже не кишенькового парламенту. Це стало для них справжнім відкриттям — і водночас викриттям минулого. Серед інших, у свій час щільно “закритих”, тем на з’їзді піднімалась і кримськотатарська. Так, виступаючи на засіданні 2 червня 1989 року, академік А. Д. Сахаров, який здавна переймався бідами кримських татар, підтримував і допомагав політв’язню М. Джемілєву і був як ніхто інший обізнаний із цими питаннями, вказував: “Кримські татари, німці Поволжя, турки-месхетинці, інгуші й інші народи повинні отримати можливість повернутися до рідних місць. Робота комісії Президії Верховної Ради з проблем кримських татар була відверто незадовільною”¹.

А проблема поставала дуже гостра. В одному інтерв’ю, оприлюдненому в серпні 1989 року, тодішній перший секретар Кримського обкому Компартії України О. Н. Гиренко зазначав: “Які б вимоги не висували кримські татари, всі вони в підсумку зводяться до головного — відновлення Кримської АРСР. Тут, я вважаю, деякі моменти потрібно уточнити. Може йтися не тільки про відновлення в Криму автономії, але й надання автономії, виходячи з соціально-економічних та демографічних змін, які вже відбулися після війни” (“Комсомольськая правда”, 8 серпня 1989 р.). Отже, поступово закладалися необхідні підвалини для створення на півострові автономного утворення. Обговорювались і різні форми кримської автономії — від автономної області до автономної республіки, від територіального утворення в складі України чи Росії — до суверенної республіки.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР прийняла декларацію “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав”. Цей документ виявився однією з основних віх на шляху повернення кримських татар на свою історичну батьківщину. У ньому йшлося про беззастережне засудження практики масових репресій сталінського режиму, варварських акцій виселення в роки Другої світової війни балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, кримських татар, турків-месхетинців, чеченців. Верховна Рада СРСР вважала за необхідне вжити відповідні законодавчі заходи для беззастережного відновлення прав радянських народів, які зазнали репресій². Фактично ця декларація започаткувала процес політичної реабілітації депортованих за національною ознакою.