Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст

 

В. Бутурлін у відповідь  заявив, що у Московській державі  цареві-самодержцю присягають тільки піддані, але запевнив Хмельницького, що цар буде боронити Україну і додержувати «царського слова». Конфлікт завершився поступкою гетьмана послам. Не бажаючи зірвати переговори, до яких він ішов довгі роки, Б. Хмельницький прийняв присягу з присутніми у церкві в односторонньому порядку. Пізніше московськими представниками було складено присягу у більшості полків та сотень. Але запорозькі козаки, частина старшин, духовенство на чолі з митрополитом С Косівим відмовилися від неї.

 

Усний договір, яким було рішення  Переяславської ради 8 січня 1654 р., не задовольняв  Б. Хмельницького і старшину ні формою, ні змістом (він стосувався тільки загальних  положень входження України у  підданство до Росії, не конкретизуючи їх). Тому під керівництвом Б. Хмельницького були вироблені письмові умови договору з Московською державою — «Просительні статті» з 23 пунктів.

 

У березні 1654 р. українське посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею повезло пропозиції української  сторони до Москви. Посольство урочисто прийняв цар Олексій Михайлович, після чого почалися двотижневі переговори, результатом яких було затвердження так званих

 

Березневих статей (або  Переяславсько-Московського договору, або «Статей Богдана Хмельницького»). Ці «Статті» встановлювали:

 

• підтвердження прав, привілеїв  та вільностей Війська Запорозького, української шляхти та міщан;

 

• укладення реєстру у 60 тис. осіб;

 

• збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків, які повинні були надходити до царської казни під контролем московських урядовців;

 

• обрання Військом Запорозьким гетьмана;

 

• право гетьмана зноситися  з іноземними державами за умови  повідомлення царя та заборону зносин з Річчю Посполитою та Туреччиною без царського дозволу;

 

• боротьбу Московської  держави проти Речі Посполитої та татар;

 

• збереження прав київського митрополита.

 

Незважаючи на деякі обмеження  суверенітету, «Березневі статті» надавали Україні широку автономію під протекторатом Росії. «Статті» привели до юридичного розриву Гетьманщини з Річчю Посполитою. Україна здобувала сильного союзника в боротьбі з Польщею.

 

Однак кожна зі сторін вбачала  у Переяславсько-Московському договорі засіб для реалізації власних  планів. Чигирин прагнув використати  Московію для остаточного виходу українських земель зі складу Речі Посполитої та збереження і розширення автономії, Москва — «третій Рим» — прагнула часткову залежність України  з часом перетворити на цілковиту, зробити з неї провінцію Московської держави. Так, вже у 1654 р. московський уряд поставив у Києві військовий гарнізон з воєводою, який став безпосереднім представником царської влади в Україні.

 

Історики по-різному оцінюють «Березневі статті». Одні вважають їх персональною унією (це були незалежні держави, які мали власні уряди та визнавали владу одного монарха), інші оцінюють їх як васальну залежність України від Росії (сильна сторона захищає слабкішу), треті — як автономію України у складі Московської держави, четверті — як військовий союз між Росією і Україною, яка уклала його тимчасово з метою боротьби проти Речі Посполитої.

 

Відомий історик О. Субтельний вважає, що «Статті» стали «.. поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії».

 

Встановлення протекторату Росії над Україною не відповідало інтересам Речі Посполитої, Туреччини та Кримського ханства.

 

Навесні 1654 р. Московська держава, згідно зі «Статтями», розпочала війну  проти Речі Посполитої. Війна була ще й слушною нагодою для продовження «збирання руських земель». Російська армія (100 тис. осіб) нарешті повернула Смоленщину, яку втратила на початку XVII ст. Ареною бойових дій стали Білорусія та Литва. На допомогу союзникам Б. Хмельницький вислав 20-тисячний корпус на чолі з І. Золотаренком. До осені 1654 р. українсько-московське військо звільнило від поляків та литовців Білорусію. Спроби Б. Хмельницького включити до складу Війська Запорозького прикордонні землі, заселені білорусами і українцями, викликали невдоволення царя, який мав намір приєднати білоруські землі до своїх володінь. Це викликало тертя у московсько-українських стосунках.

 

Влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписали договір про взаємодопомогу. Наслідком союзу Москви з Чигирином став союз Варшави з Бахчисараєм. Українсько-російське військо під проводом Б. Хмельницького повело запеклі бої проти польсько-татарських загонів, які восени вдерлися на Брацлавщину, винищуючи мирне населення. Одним із центрів опору стала Умань, яку обороняли козаки на чолі з І. Богуном. Йому на допомогу вирушив гетьман. У січні 1655 р. під Охматовим (тепер село Жашківського району Черкаської області) відбулася битва, в якій козацькі полки Б. Хмельницького та російське військо під командуванням В. Шереметева спинили просування польсько-татарських загонів і завдали їм значних втрат.

 

У травні 1655 р. Б. Хмельницький разом з російським військом звільнив Брацлавщину та Поділля і почав  на західноукраїнські землі похід, який завершився розгромом поляків  під Городком та облогою Львова. Але звістка про наближення татарських орд змусила гетьмана відступити і відвести свої війська у Подніпров'я. Поляки також покинули територію України.

 

Поразками Речі Посполитої скористалася Швеція, яка значно зміцнила свої позиції внаслідок Тридцятилітньої  війни. Шведський король Карл X Густав (1654—1660) претендував на польський  престол та закріплення Швеції на Балтійському морі. У 1655 р. почався шведський  «потоп»: до кінця року більша частина  Польщі була окупована, а Ян II Казимир  втік до Сілезії.

 

Блискучі успіхи Швеції, яка прагнула витіснити Росію з Литви, Білорусії та України й не допустити її до Балтійського моря, привели до загострення шведсько-російських відносин. У квітні 1656 р. уряд Олексія Михайловича припинив воєнні дії проти Речі Посполитої, а у квітні розірвав дипломатичні відносини зі Швецією, оголосивши війну Карлу X. Влітку Росія почала наступ проти Швеції у Прибалтиці, що змусило шведського короля припинити окупацію Польщі та перекинути війська у Прибалтику. Це врятувало Річ Посполиту від повного розгрому.

 

За цих умов виснажена  війною Польща звернулася до Москви з  пропозицією про перемир'я, обіцяючи Олексію Михайловичу після смерті бездітного Яна II Казимира польську корону. Цар, не бажаючи посилення Швеції та спокусившись польською короною, пішов на цю пропозицію, уклавши в жовтні 1656 р. у Вільно (тепер Вільнюс, Литва) перемир'я з Річчю Посполитою. При цьому Московія не допустила українську делегацію до участі у переговорах.

 

За Віленським перемир'ям між Польщею та Московською державою припинялися воєнні дії, сторони зобов'язувалися не вступати у переговори зі Швецією та почати проти неї спільні дії.

 

Зближення Речі Посполитої і Московської держави, суперечності між Чигирином та Москвою призвели до загострення українсько-московських відносин. Б. Хмельницький розцінював Віденське перемир'я як порушення Москвою Переяславсько-Московської угоди, оскільки цар припиняв війну проти Польщі. Воєнний союз між Україною і Московією, спрямований проти Польщі, втрачав силу. Віленська угода руйнувала плани гетьмана, нехтувала найважливішими інтересами козацької держави. Московія-союзник і Польща-ворог за спиною гетьмана визначали долю України.

 

Але Б. Хмельницький не поспішав розривати з Москвою, прагнучи знайти нових союзників та утворити антипольську коаліцію європейських держав, куди б  входили Україна, Швеція, Трансільванія, Молдавія, Валахія. У жовтні 1656 р. гетьман  уклав угоду з трансільванським князем Юрієм II Ракоці про спільні  дії проти Польщі. Трансільванське  військо у 1657 р. із загоном українських козаків на чолі з А. Ждановичем здійснило похід у Польщу, але він закінчився невдачею.

 

Б. Хмельницький у цей  час тяжко хворів. Дізнавшись про  невдачу трансільвансько-української  коаліції у Польщі, він дістав удар і помер у липні 1657 р. Поховали гетьмана в Іллінській церкві милого його серцю Суботова. Смерть Б. Хмельницького — видатного політика, дипломата, полководця, керманича нації стала поворотним моментом в історії національно-визвольної боротьби українського народу.

 

Історики вважають, що народне  повстання, яке почалося у січні  — лютому 1648 р. і охопило велику частину території та населення України, переросло у Національно-визвольну війну 1648—1657 pp., а потім — у революцію. Доказом на користь оцінки подій середини та другої половини XVII ст. як революції називають зміни в Україні, які мали революційний характер: створення та розвиток української національної держави; прихід до влади нової еліти — національної за складом козацької старшини; скасування кріпосного права, ліквідацію земельної власності польських та полонізованих українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю, звільнення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти та католицького духовенства.

 

У сучасній літературі розповсюдженою є така періодизація Української  національної революції:

 

I етап (лютий 1648 р. —  серпень 1657 р.) — період найбільшого  піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби;

 

II етап (вересень 1657 р. —  червень 1663 р.) — період громадянської  війни, результатом якої став  поділ України на два гетьманства;

 

III етап (липень 1663 р. —  вересень 1676 р.) — період боротьби  за об'єднання Української держави.

 

Існують також розбіжності  у хронологічних рамках Національно-визвольної війни як складової частини Української  національної революції. Якщо її початок  не викликає суперечок — це лютий 1648 р. — захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Б. Хмельницького, то закінчення датується або 1654 р. — Переяславською радою (Березневими статтями), або 1657 р. — смертю Б. Хмельницького, або (прибічниками оцінки Визвольної війни як революції) 1676 р. — падінням гетьмана П. Дорошенка.

 

...Наприкінці життя гетьман  намагався добитися консолідації  суспільства, стабілізації держави,  збереження широкої автономії  України. На думку Б. Хмельницького,  цього можна було досягти встановленням  монархії. Він бачив, що козацька  старшина значною мірою діяла  розрізнено, часто ставила свої  станові та майнові інтереси  понад інтереси держави. Тому  саме сильна монархічна форма правління могла об'єднати навколо гетьмана всі стани суспільства. Намагаючись встановити спадковість влади, Б. Хмельницький керувався не власним інтересом зберегти її у роду Хмельницьких, а інтересами держави — справою всього життя гетьмана. Загибель Тимоша, здавалося, перекреслила ці плани.

 

Але у квітні 1657 р., за декілька місяців до смерті, Б. Хмельницький скликав старшинську раду, на якій зміг добитися ухвалення нею рішення про проголошення гетьманом свого молодшого сина, 16-літнього Юрія.