Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст

 

Головою держави був гетьман, який обирався безстроково. Він мав  вищу адміністративну, судову і військову владу, а також законодавчі повноваження, керував зовнішньою політикою. При гетьмані були гетьманські ад'ютанти (генеральні старшини з особливих доручень): осавули — у військовій сфері, бунчужний — хранитель гетьманського бунчука, наказний гетьман — командувач війська на час проведення певних бойових операцій.

 

Функції гетьманської резиденції і столиці Української держави  виконував Чигирин (тепер місто  Черкаської області на р. Тясмин), який з прилягаючою територією дарувався  йому як вірному підданому короля і Речі Посполитої.

 

Реальна влада належала Генеральному урядові, очолюваному гетьманом. До уряду входили генеральні старшини: писар — керував Генеральною військовою канцелярією (займався дипломатичними зносинами), судді (їх було два) — очолювали гетьманський суд, обозний — відав артилерією і військовим постачанням, підскарбій — відав фінансами, керував військовим скарбом.

 

В основі адміністративного устрою держави, на території якої проживало 3 млн. осіб, лежала структура козацького війська. Колишні польські воєводства поділялися на полки та сотні. Кількість полків не була постійною: якщо у 1649 р. їх було 16, то в 1650 р. вже 20. У полкових містах (Біла Церква, Умань, Черкаси, Ніжин, Полтава та інших) були резиденції полковників, яких обирали полкові ради, а затверджував гетьман. Полковники мали військову, адміністративну, судову владу над населенням території полку. У полку існував свій військово-адміністративний апарат — полкова старшина (писар, обозний, суддя, осавул, хорунжий). У сотенних містах був сотенний уряд, а влада належала сотнику, який виконував ті самі функції, що і полковник.

 

Гарантом успішної розбудови  держави була армія. Вона формувалася  на організаційних принципах Запорозької Січі. Ядро армії складало козацьке військо (реєстрові козаки) та допоміжне (наймані полки, артилерія, розвідка тощо).

 

Державною емблемою України  був герб Війська Запорозького — козак із шаблею на боці і рушницею на лівому плечі; державними клейнодами — гетьманська булава, печатка, гетьманський бунчук і корогва.

 

Розбудова держави вимагала концентрації влади в руках гетьмана, підпорядкування йому всього населення. Б. Хмельницький протидіяв деструктивним спробам Запорозької Січі, яка складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю, поставити себе у виключне положення. Так, у лютому 1650 р. на Запорожжі вибухнуло анти-гетьманське повстання козаків, що опинилися поза реєстром. Гетьман швидко придушив цей заколот, направивши на Січ загін реєстровців. Тож Б. Хмельницькому вдалося утримати під своїм контролем військову енергію запорожців, не допускати їх участі у політиці, звести роль Січі тільки до прикордонного форпосту.

 

Для розбудови держави  потрібні були великі фінансові витрати. Державна казна поповнювалася з  трьох джерел: із земельного фонду, доходів від промислів і торгівлі та з податків.

 

Державний апарат управління молодої держави створювався  під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького, який спирався на козацьку старшину, вихідців з української шляхти, заможних козаків — людей освічених і енергійних. Серед соратників гетьмана були І. Виговський, П. Тетеря, С. Зарудний, І. Богун, Ф. Вешняк, С. Мужиловський, Ю. Немирич, А. Жданович та багато інших.

 

У ході Визвольної війни було ліквідовано землеволодіння польських магнатів, шляхти і католицької Церкви. Ці землі (окрім монастирської) стали власністю держави, якою розпоряджався гетьман. Почало зміцнюватися гетьманське та старшинське землеволодіння, яке існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Козацька старшина, вище духовенство, міський патриціат — нова еліта українського суспільства — зайняли місце вигнаних польських панів. Складовою частиною цієї еліти ставала українська шляхта, яка поступово зливалася з козацькою верхівкою. Козацька старшина прагнула стати великим земельним власником. Однак Б. Хмельницький (він видав старшині майже 20 універсалів на володіння старими або новими землями), розуміючи значення селянства, намагався не допускати та гасити нові соціальні конфлікти, гальмував, як міг, зростання землеволодінь старшини, не дозволяв збільшувати панщину.

 

Поряд із вирішенням складних питань внутрішньої політики у діяльності гетьманського уряду чи не найголовніше значення мала зовнішня політика. Перемоги української зброї сприяли зростанню міжнародного авторитету України. У Чигирин до Б. Хмельницького постійно прибували представники Туреччини, Угорщини, Росії, Польщі, Венеції тощо. Дипломатичні стосунки козацької держави з іноземними країнами активізувалися.

 

Перш за все необхідно  було нейтралізувати діяльність Речі Посполитої, спрямовану на створення  антиукраїнської коаліції. У складних військово-політичних умовах гетьман  постійно шукав союзників для  боротьби проти Польщі. Він вів переговори з Османською імперією, яка схиляла його до підданства, але вважав Туреччину ворогом, оскільки султан або благословляв татар на напади, або разом з ними грабував українські землі.

 

Б. Хмельницький, як дипломат, не йшов на розрив з Кримським ханством, незважаючи на зради і непослідовність  хана, оскільки татари могли стати  на бік поляків.

 

Великі надії пов'язував гетьман зі встановленням відносин з Молдавією, яка знаходилася  у васальній залежності від Туреччини, але її правитель — господар В. Лупул вів подвійну гру, залишаючись прихильником Польщі.

 

Уряд козацької України  налагодив стосунки з Валахією, Трансильванією, Швецією.

 

Постійними були відносини  з Московською державою. 8 червня 1648 р. Б. Хмельницький написав цареві Олексію Михайловичу (1645— І676) першого  листа, у якому повідомив про  перемогу під Жовтими Водами та Корсунем і висловив побажання бачити царя на польському престолі (у червні — листопаді у Речі Посполитій був період безкоролів'я у зв'язку зі смертю Владислава IV).

 

З 1648 р. Б. Хмельницький встановив дипломатичні відносини з єдиновірною Московією. Посольства на чолі з С. Мужиловським, К. Бурляєм, Ф. Вешняком (всього 10 у період 1648—1653 pp.) від імені гетьмана зверталися за військовою допомогою та пропонували царю прийняти Військо Запорозьке у підданство. Московська сторона за цей самий період направила у Чигирин 15 посольств.

 

Московська держава не хотіла втручатися у польсько-українську війну, щоб не загострювати і без  того складні відносини з Річчю Посполитою. Однак Росія постійно надавала Україні допомогу (дозволяла без мита вивозити хліб, сіль, військові припаси, зброю тощо). Інтенсивні зв'язки Україні та Росії завершилися укладенням українсько-московського союзу у 1654 р.

 

Річ Посполита, продовжуючи проводити антиукраїнську політику, намагалася укласти військовий союз з молдавським господарем В. Лупулом. Тому восени 1650 р. Б. Хмельницький здійснив похід у Молдавію, внаслідок якого встановився військово-політичний союз двох держав. За традиціями того часу він мав скріпитися шлюбом сина Хмельницького Тймоша та донькою Лупула Розандою. Б. Хмельницький також сподівався забезпечити цим визнання серед європейських правителів своєї спадкової влади.

 

Зміцнення Української держави  розглядалося у Варшаві як загроза  інтересам Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася до війни з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглося на Правобережну Україну та розпочало облогу Вінниці, але протягом лютого-березня зазнало низку поразок від полковника І. Богуна і відступило до Кам'янця.

 

Б. Хмельницький, готуючись  до війни, провів загальну мобілізацію і рушив на захід. Вирішальна битва відбулася 18—30 червня 1651 р. під Берестечком (тепер Горохівського району Волинської області), де 150-тисячна українсько-татарська армія зустрілася з польською (120 тис). Козаки успішно почали битву, але у вирішальний момент татарські загони, які очолював хан Іслам-Гірей III, не витримавши артилерійського обстрілу поляків, втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького (він був звільнений через декілька днів за викуп). Втеча хана відіграла фатальну роль у ході битви. Українська армія опинилася в катастрофічному стані — оточенні і 10 днів героїчно відбивала атаки ворога. Козаки на чолі з наказним гетьманом І. Богуном з боями через переправи вирвалися з оточення і відступили на Київщину.

 

...Минуло майже 200 років. Як переповідають, у 1846 р. у місцях запеклих боїв побував Т. Шевченко, який присвятив Берестецькій битві вірш «Ой чого ти почорніло...», де є такі рядки:

 

Ой чого ти почорніло

 

 Зеленее поле?

 

— Почорніло я од крові

 

За вольную волю.

 

Круг містечка Берестечка

 

На чотири милі

 

Мене славні запорожці

 

Своїм трупом вкрили.

 

Мужність і героїзм  козаків живуть у народній пам'яті. У наші дні у с. Пляшева на Рівненщині існує державний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви»...

 

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що у липні 1651 р. в Україну вторгайся литовські війська Я. Радзивілла, які, захопивши Київ, пограбували його та вирушили на з'єднання з польською армією.

 

Звільнившись з полону, Б. Хмельницький зібрав нову армію, яка  зупинила польсько-литовські війська  під Білою Церквою. За таких умов гетьман був змушений підписати у вересні 1651 р. невигідний для України Білоцерківський мирний договір.

 

Договір обмежував територію козацького управління тільки Київським воєводством (у Брацлавське і Чернігівське поверталася польська адміністрація, магнатам і шляхті поверталися їх маєтки), козацький реєстр скорочувався з 40 до 20 тис. осіб («випищики» повинні були повернутися до своїх колишніх панів як кріпаки), гетьман зобов'язувався розірвати союз з Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами.

 

Білоцерківська угода була значно важчою, ніж Зборовська, вона зводила нанівець автономію України. Негативним наслідком Берестецької трагедії та Білоцерківського договору було переселення козаків, міщан, селян у Московську державу, на Слобідську Україну. Це була вже друга масова хвиля переселення (перша відбулася після поразок повстань 20—30-х pp.), яка значно послаблювала селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького.

 

Невдоволення народних мас  і запорозьких козаків Білоцерківським миром призвело до відновлення воєнних дій.

 

Оскільки після невдачі української армії під Берестечком В. Лупул відмовився від своїх зобов'язань, навесні 1652 р. українське військо на чолі з Б. Хмельницьким вирушило в Молдавію. Польський уряд Яна II Казимира, намагаючись перешкодити йому, вислав 30-тисяч-не військо М. Калиновського, яке стало табором під Батогом (зараз поряд із с Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області). У травні — червні головні сили Хмельницького після запеклого бою увірвалися в укріплення поляків і розгромили шляхту. У Батозькій битві загинуло близько 8 тисяч поляків, в тому числі Калиновський. Ця перемога дозволила поновити контроль над частиною українських земель Правобережжя та вступити у Ясси, столицю Молдавії, де було укладено шлюб Тимоша з Розандою.

 

З лютого 1653 р. польські загони продовжили спустошливі рейди на козацьку територію, а влітку на чолі з королем Яном II Казимиром виступили в похід на Україну.

 

Одночасно Річ Посполита з метою послаблення позицій України у Молдавії, разом з Валахією та Трансільванією, сформувала антиукраїнську коаліцію, яка у квітні 1653 р. захопила Ясси і усунула від влади Лупула. Останній звернувся за допомогою до Б. Хмельницького. Гетьман відрядив у Молдавію сина Тимоша з загоном (8 тисяч), який повернув владу тестеві, але у ході сутичок з волосько-польським військом загинув в Сучаві у вересні 1653 р. Із його загибеллю зазнала краху династична політика Б. Хмельницького.

 

Армія гетьмана та татарське  військо у цей час взяло  в облогу під Жванцем (нині с Кам'янець-Подільського району Хмельницької області) військо Яна II Казимира. Облога тривала два місяці. Над королем і польською армією нависла загроза полону. Але й цього разу їх врятував Іслам-Гірей III. У грудні 1653 р. хан уклав з королем перемир'я. Внаслідок переговорів польської та української сторін було скасовано Білоцерківську угоду 1651 р. та поновлено чинність Зборовського договору 1649 р. Але це вже не мало значення.

 

Московська держава, яка  вичікувала остаточних наслідків багаторічної українсько-польської війни, зважаючи на численні звернення Б. Хмельницького  за допомогою до царя Олексія Михайловича, врешті-решт пішла на рішучий крок. Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив просити царя прийняти Україну «під свою государеву високу руку».

 

Влучну характеристику позиції  Московської держави в українсько-російських відносинах цього періоду дав видатний російський історик В. Ключевський (1841—1911): «Москва не вирушала, боячись порушити мир з Польщею, і шість років з нерухомою цікавістю спостерігала, як справа Хмельницького, зіпсована татарами під Зборовом та Берестечком, хилилася до занепаду.... і, нарешті, коли країна уже нікуди не годилася, її прийняли під свою високу руку, щоб перетворити пануючі українські класи з польських бунтівників в озлоблених московських підданих».

 

Для проголошення рішення Земського собору та грамоти царя в Україну було направлено посольство, яке очолив боярин В. Бутурлін. Наприкінці грудня 1653 р. посольство прибуло до Переяслава (нині м. Переяслав-Хмельницький Київської області), де його вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький з генеральною старшиною прибув сюди тільки на початку січня 1654 р., оскільки був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимоша.

 

8 січня 1654 р. на раді  гетьмана з генеральною старшиною  та полковниками було вирішено  прийняти протекцію (захист, покровительство)  московського царя. Того ж дня  на переяславському майдані зібралася  Генеральна рада, на якій Б.  Хмельницький у своїй промові  закликав піти під руку московського православного царя. Всі присутні вигуками схвалили промову гетьмана. Потім в Успенській церкві повинна була відбутися присяга Б. Хмельницького і старшин на вірність цареві. Але гетьман запропонував, щоб і В. Бутурлін з послами присягнули від імені Олексія Михайловича в тому, що він не порушатиме права і вольності української шляхти, козаків, міщан та буде захищати Військо Запорозьке від агресії. Для Б. Хмельницького та старшини взірцем були договірні політичні і правові традиції Речі Посполитої між королем і підданими, які передбачали взаємні права та обов'язки.