Національна ідея – основна категорія концепції П.Полтави

  П. Полтава зазначає, що «впарі з тим, як маліли антагонізми між працюючими і капіталістами, міцніло становище ідеї нації: ріс патріотизм, зміцнювалася національна солідарність, росло зрозуміння загальнонаціональних інтересів». У роки першої світової війни соціалістичні робітничі партії змінили позицію соціалістичної революції на позицію оборони батьківщини. Винятком були тільки російські більшовики, які фінансувалися ворожою до Росії Німеччиною, та декотрі невеликі групи в інших країнах. Патріотичних позицій дотримувалися робітники і навіть низка комуністичних партій Європи в боротьбі проти гітлерівських окупантів. Вже після другої світової війни комуністи передових країн відмовилися від ідеї диктатури пролетаріату і застосували тактику парламентської боротьби. Так звана соціалістична революція в європейських державах не була наслідком внутрішніх суперечностей, — її спричинило більшовицьке «визволення». У державах Азії (вони були проголошені соціалістичними вже після написання «Концепції Самостійної України...») дуже скоро перше місце посіли національні інтереси. Безумовно, зменшення ролі класових антагонізмів у жодному випадку не засвідчує, що вони перестали існувати. «Щоб повністю зліквідувати класову боротьбу, — наголошує П. Полтава, — треба знищити саму основу існування класу, тобто у випадку капіталістичних країн треба знищити інститут приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, а у випадку більшовицького СССР — політичну монополію більшовицької партії, диктаторський тоталітарний більшовицький режим».

  Такий підхід П. Полтави зумовлений, з одного боку, тодішнім рівнем суспільно-економічного розвитку країн із системою приватного підприємництва, а з іншого — рівнем суспільної свідомості в Україні повоєнного часу. Історія засвідчила, що такий підхід не витримав іспиту часу, бо знищення інституту приватної власності на знаряддя і засоби виробництва загальмувало економічний розвиток усіх країн «соціалістичної співдружності», призвівши деякі з них до катастрофічного становища. Водночас приватна власність у модернізованій формі сприяла динамічному розвиткові в усьому світі.

  Як  уже зазначалось, друга основна суперечність охоплює взаємини між кількома панівними і багатьма пригнобленими націями та «розвивається в напрямі емансипації поневолених народів з-під чужоземного панування». Щоби підтвердити такий висновок, П. Полтава згадує низку історичних подій, починаючи від повстання греків проти турецького панування 1821 р. і закінчуючи другою світовою війною. Перелічені факти, за його переконанням, засвідчують, «по-перше, про те, що історична епоха, яку переживаємо, — це епоха емансипації поневолених дотепер народів як в Європі,так і в усьому світі», «по-друге, про те, що події, в яких вирішальну ролю відогравав національний момент, становлять дуже поважну частину тих усіх історичних подій, які мали місце в обговорюваному нами історичному періоді», «по-третє, про те,що оскільки якийсь народ піднімав національно-визвольну боротьбу проти чужинецького ярма, то він її завжди вів за побудову своєї національної держави, і ця боротьба завжди кінчалася в остаточному результаті його повною перемогою: поневолений народ будував свою незалежну державу».

  П. Полтава далекий від того, аби  пов'язувати кожне повстання поневоленого народу неодмінно з його кінцевою перемогою. Адже перемога залежить від комплексу факторів. Йдеться, зокрема, про національну свідомість поневоленого народу, політичний досвід його керівництва, сприятливу зовнішню і внутрішню ситуацію. Тимчасова поразка поневоленого народу ще не означає його остаточної поразки. Треба зважити, що в боротьбі перемоги можуть чергуватися з невдачами. Не слід ігнорувати також того, що поразка на полі битви може мати і, зазвичай, має ідейну перемогу. Врешті-решт, завжди перемагала ідея повної національної незалежності.

  Для утвердження ідеї нації особливе значення мали «14 пунктів», проголошені 1918 р. президентом США В. Вільсоном. Принцип самовизначення народів визнавався основним принципом організації Європи після першої світової війни. П. Полтава пише: «Проголошення права нації на самовизначення одним з найбільш відповідальних керівників світової політики було найбільшою до того часу ідейно-політичною перемогою нації. Національний принцип висунено вперше як основний принцип політичної організації світу».

   У «Концепції Самостійної України...»  П. Полтава звертає увагу на те, що «проголошення Вільсоном права  нації на самовизначення показує  також, який слабий ідейно імперіялістичний світ». Імперіалісти вже не можуть свавільно шахувати долі народів. В цьому — ідейний крах імперіалізму. Хоча П. Полтава не оминає й того, що «в практичній реалізації принципу самовизначення народів в Європі доконано — часто несвідомо, а ще частіше цілком свідомо — багато «помилок»»: вони неодмінні доти, доки «принцип самовизначення народів здійснюється тими силами, яким найменше залежить на його повному здійсненні».

  Третя суперечність, тобто суперечність між  конкуруючими імперіалістичними державами, також спричинила прискорення повної перемоги ідеї нації. Конкуруючи між собою, імперіалістичні держави навіть сприяють визвольній боротьбі народів проти країн-конкурентів. Така конкуренція «неминуче приведе до нових імперіалістичних воєн. Це все лише сприятиме поневоленим народам у їхній визвольній боротьбі. Шанси на перемогу часто створюють їм самі імперіалісти». Якщо раніше імперіалісти находили спільну мову стосовно загарбання поневолених народів, перекраюючи на свій розсуд мапу Африки, то після другої світової війни такі дії можуть викликати опір поневолених народів.

  Отже, ставлення до принципу самовизначення народів має свої особливості залежно від того, про кого йдеться (поневолені народи, імперіалістів чи соціалістів). У поневолених народів цей принцип став «найнебезпечнішою зброєю» в боротьбі проти поневолювачів. Імперіалісти ж використовують його в конкурентній боротьбі. Нарешті, соціалісти і, зокрема, комуністи вдаються до нього, аби завоювати довір'я широких мас у поневолених країнах. П. Полтава пише: «Це ще один аргумент на те, що ідея нації — домінуюча ідея теперішньої історичної епохи». 

3. Колоніальна політика СРСР проти  національної ідеї

  За суттю більшовицька політика на поневолених землях нічим не відрізняється від політики царських імперіалістів. Незабаром після так званого возз'єднання 1654 р. московські поневолювачі почали грабувати Україну. Цей грабіж виявився в таких формах: а) військові реквізиції, самовільні податки на утримання російських військових частин; б) насаджування на українських землях царських ви-служників для зміцнення московської влади; роздавання маєтків царським офіцерам, відбирання маєтків від українців, закріпачення України; в) колонізація селянами-росіянами південної України; г) експлуатація робочої сили і фізичне винищування українців на «канальних роботах»; ґ) упослідження й нищення самостійності української торгівлі, а тим самим — нищення української купецької верстви, передової частини нашого народу у XVHI-XIX ст. Як наслідок — Москва ліквідувала господарську самостійність України, перетворила її в головного постачальника сільськогосподарської і промислової сировини для економічного розвитку центральної Росії.

   Таку колоніальну політику продовжували більшовики, які до 1917 р. заявляли про підтримку самостійної організації господарського життя на національних територіях. Після захоплення політичної влади їхня економічна політика стосовно національних «околиць» ґрунтувалася на тому, що зміцнення пролетарської влади можливе лише при централізації економіки, до чого начебто змушують поділ праці, який склався історично, і єдність основних засобів сполучення. На практиці це означало, що керівництво СРСР не має жодного наміру відмовлятися від успадкованих колоніальних порядків у економічному житті й фактично заперечує те гасло, з яким більшовики боролися проти царизму.

  Розвиваючи  цю думку, П. Полтава аналізує колоніальну  політику сталінських верховодів у сільському господарстві й промисловості, зокрема в період другої світової війни.

   Суцільна колективізація сільського господарства України означала основний переворот у цій галузі. Кремлівське  керівництво мало на меті не добробут зігнаних до колгоспу людей, а підпорядкування  аграрного сектора інтересам  імперіалістичної політики. Грабіжницька політика щодо колгоспного селянства  знищувала його зацікавленість у  підвищенні продуктивності праці.

  В Україні колгоспізація спрямовувалася проти середняка, матеріальне становище якого пов'язане з ліквідацією великої земельної власності, що дало йому змогу вирватися зі становища бідняка і безземельного селянина. Колгосп повернув цю верству до попереднього стану. Як засвідчила практика, колгосп ґрунтувався на тяжкій фізичній праці людей, які не мали жодного уявлення про техніку безпеки і повністю зневірилися в можливості полегшити свою долю. Експлуатація селян ще більше посилювалася тим, що сільськогосподарська техніка зосереджувалася у машинно-тракторних станціях, неефективність яких не викликала сумніву від самого початку, але лише наприкінці 50-х років вони були реорганізовані й колгоспи отримали право купувати сільськогосподарські машини.

  Для України, наголошує П. Полтава, сталінська колгоспна система особливо трагічна. По-перше, вона перетворила в невільників понад 4/5 українського народу. По-друге, Україна продовжує залишатися «житницею» СРСР, даючи чверть товарної продукції. По-третє, відсталість сільського господарства в СРСР допомагає збільшувати товарність рільничої продукції лише за рахунок неприхованого грабежу селян. Така політика — типово колоніальна, оскільки вона, переважно, замикається на виробництві пшениці й цукрових буряків, не дбає про інтенсифікацію аграрної економіки і не виділяє необхідних їй капіталів.

  Однак більшовики не обмежувалися колективізацією  сільського господарства. Вони позбавили селян елементарних соціальних прав, аж до заборони змінити місце проживання, що давала змогу контролювати встановлена тоталітарним режимом паспортна система. Не легша була доля тих селян, які працювали в радгоспах. З незрозумілих причин П. Полтава не згадує Великого Голодомору 1932-1933 pp., з його трагічними наслідками.

  Особливий цинізм колоніальної політики Москви в Україні виявився в роки другої світової війни. Якщо під час відступу більшовики загарбали все, що змогли, а чого не змогли, те руйнували, то після  повернення (повторної окупації) експлуатація економічно знекровленого українського народу набула загрозливих розмірів. П. Полтава називає такі її форми, як «податки, страхові оплати, позики, датки в грошах і натурі в фонди армії, фонди оборони, перемоги», водночас широко використовували на тяжких роботах працю жінок і дітей.

  Таке  становище й інших поневолених  народів, адже «СРСР — найжахливіша в світі тюрма народів, країна найжорстокішого національного, політичного і соціального гноблення підсовєтських народів, в тому числі (коли йдеться про політичний і соціальний гніт) і народу російського». Як випливає з цього положення, становище російського народу в СРСР особливе: він не зазнає національного гніту. Його політичне й соціальне гноблення цілком зрозуміле, адже так росіяни розплачуються за імперську політику свого уряду щодо інших народів.

   Якби Росія була національною державою, то вона не могла би і мріяти про загарбання Балкан, Константинополя, Передньої Азії, Курильських островів тощо. «Не пануючи над Україною, а тим самим і над Чорним морем, Росія не могла б думати ні про загарбання Балкан, ні про розшматування Туреччини. Не пануючи над народами Кавказу, над цілим рядом народів Приволжя, Росія не могла б теж думати ні про загарбання Персії, ні про підкорення Афганістану, менший був би її розгін в напрямі Середньої Азії. Цілком певне також, що ні Україна, як незалежна держава, ні незалежні кавказькі народи із свого боку теж не мріяли б ні про експансію на Балкани, ні про підкорення Ірану чи Передньої Азії. Для цього в них не було б ніякого грунту. Про це може мріяти тільки велика Росія — велика як з погляду території, так і щодо кількості населення».

  Третю світову війну, пише П. Полтава, теж  можуть розпочати, найімовірніше, російсько-більшовицькі імперіалісти. Наголосимо: хоча до цього не дійшло, Москва неодноразово ставила світ на грань світової війни (провокації в Берліні, війна в Кореї, окупація Угорщини й Чехословаччини, Карибська криза, афганська авантюра та ін.). «Покінчити з таким становищем можна, тільки знищивши російський імперіалізм взагалі. Завдати ж смертельного удару російському імперіалізмові і разом з цим унеможливити його відродження в яких-небудь нових формах можна тільки шляхом повного розбиття територіально-політичної цілісності сьогоднішнього СССР, то зн., шляхом його перебудови на принципі незалежних національних держав усіх підсовєтських народів». У цьому плані розглядаються проблеми відродження Української держави. 

4. Побудова української держави і перспективи світового розвитку

  Обґрунтування неодмінності побудови Української держави П. Полтава розпочинає з розкриття тієї величезної сили, якою є ідея нації. Він пише: «Ідея нації стала вирішальною силою саме тому, що вона відповідає найглибшим природним прагненням усіх народів — прагненням жити незалежним національним життям». Вона як об'єктивний, реальний факт «зродилася щойно в XIX ст. тому, що власне в цей час нація незвичайно зміцніла як окремий тип людської спільноти. Основним чинником у цьому процесі був зріст національної свідомості». Її піднесення теоретик українського національно-визвольного руху пов'язує з низкою факторів (зацікавлення історичним минулим народів у період романтизму, пожвавлений економічний розвиток, посилення комунікацій і зв'язку, залучення до активного політичного життя широких народних мас у процесі його демократизації, підвищення загальної освіти народних мас і впровадження загальної військової служби, посилення політичного й економічного гноблення народів чужоземними поневолювачами).

  Тут П. Полтава полемізує з марксистами. Капіталізм, на його погляд, лише зміцнив  національну спільноту, а не породив  її. Він не погоджується з положенням марксизму, нібито при капіталізмі зникають відокремленість і суперечності між націями. Навпаки, суперечності між націями посилюються. Далі постійне утвердження ідеї нації трактується як найважливіша закономірність нинішнього історичного процесу. Цьому сприяє розвиток капіталізму, що пробуджує до самостійного життя всі нації. Тому твердження Леніна, за яким «капіталізм не обов'язково пробуджує до самостійного життя всі нації», суперечить реальним процесам.