Національна ідея – основна категорія концепції П.Полтави

1. Національна ідея – основна  категорія концепції  П.Полтави

   Аналізуючи питання про зв'язок боротьби за відродження Української держави з розвитковими тенденціями повоєнного періоду, П. Полтава підходить до розв'язання національного питання як питання світового значення. Саме національне питання він виводить з ідеї нації. П. Полтава досліджує виникнення і розвиток ідеї нації як однієї з тих основних сил, які впливають на формування сьогоднішнього історичного процесу, становище цієї ідеї серед усіх інших факторів, що формують історичний процес, активне розв'язування національного питання впродовж останнього сторіччя, його актуальність і розвиток у майбутньому.

   Як сучасне поняття, зазначає автор  концепції, ідея нації виникла в  період Великої французької революції, від котрої розпочалася смуга  нових перетворень у Європі та й у всьому світі. Третій стан, що охоплював молоді суспільні сили буржуазії, пролетаріату, а також  селянства, виступив за те, щоби найвища державна влада виражала загальну волю нації, визнавши її «окремим суспільним і політичним предметом» (у теперішній термінології — суб'єктом. — О.Г.), чого не могло бути при феодально-абсолютистському ладі. Однак тоді приналежність до нації не пов'язувалася з етнічним походженням, і нація трактувалася як загал усіх громадян держави.

  Минуло  небагато часу — і в поняття нації почав вкладатися інший зміст, тобто націями визнавалися окремі людські спільноти певної національності. На них переносились ідеї суверенності, демократизму і національної свідомості як невід'ємні елементи ідеї нації.

  П. Полтава наголошує, що йдеться про  ідею нації в сучасному розумінні, оскільки нації як окремі людські спільноти існували в найдавніші часи. Такими націями, або народами, він називає старовинних єгиптян, персів, греків, римлян, які «утворилися насамперед на основі спільного походження, спільної мови, спільно замешкуваної території, подібного характеру і, потім, на основі спільної боротьби з чужинцями, спільного життя у спільній державній організації, спільної культури». Отже, П. Полтава розрізняє два поняття — «народ» і «нація у сучасному понятті». На позначення останнього в науковій літературі ще вживається поняття «модерна нація». Розрізнення цих двох понять важливе для українських дослідників як аргумент на користь спадковості нинішньої державної організації з державами минулого — Київською Руссю і Козацькою Республікою. З цього випливає висновок: у наш час може йтися не про утворення Української держави, а про її відродження, що має відповідні правові наслідки.

  Ідея  нації в різних європейських народів  проявлялася неоднаково, незважаючи на те, що «під нацією розумівся народ, який має свою державу». На нашому континенті ця ідея конкретизувалася в трьох різних варіантах. Для Франції, яка, на думку П. Полтави, була національно однорідною державою, ідея нації не протиставлялася державі, а покривалася з нею; для німецького та італійського народів вона «сконкретизувалася як прагнення цих народів до національного об' єднання в одній національній незалежній державі», а для поневолених чужими державами народів — «як прагнення окремих недержавних народів до побудови власних національних держав». Нарешті, поза межами Європи деякі народи мали формальну незалежність, але фактично були залежними економічно і політично від великих, економічно сильних держав. «Усі ці народи в останній час почали змагати до повної фактичної самостійності через досягнення максимуму економічної незалежності».

  На  підставі такого аналізу П. Полтава  доходить висновку, що в концепції самостійної України під ідеєю нації треба розуміти   «саме ідею національної незалежності народу в його власній самостійній державній організації». Безумовно, лише таке тлумачення ідеї нації відповідає національним інтересам українців.

  Окрім ідеї нації, яка «була причиною того, що цілі окремі народи розпочали активну боротьбу за здійснення своїх загальнонаціональних ідей», у XIX і XX ст. виступають ще інші головні сили історичного процесу: «ідея демократичної конституційної парламентарної держави» і «нові суспільні класи — буржуазія і пролетаріат, які часто діють, керуючись лише власними класовими інтересами, і не оглядаються на потреби цілої нації, причому пролетаріат, як правило, виступає під прапором ідей соціялізму». При підході до ідеї демократичної конституційної парламентарної держави П. Полтава доходить висновку, що вона «може існувати лише разом з ідеєю політичної демократії». Дещо інакше постає питання щодо нових суспільних класів (буржуазії і пролетаріату).

  Як  відомо, буржуазія в перших трьох  чвертях XIX ст. очолювала боротьбу за демократичні перетворення, чим зміцнювала і доповнювала ідею нації. Однак уже після утвердження свого економічного і політичного панування у найцивілізованіших країнах вона «привела до надужиття, до вульгаризації ідеї нації щодо власних народів», бо видала за національні інтереси «свої імперіалістичні прагнення до загарбання щораз нових територій, до підкорювання щораз нових, слабших народів». Не викликає сумніву, що, дотримуючись такої позиції, буржуазія почала виступати як сила, котра діє проти ідеї нації.

  Аналогічні, хоч і з протилежним знаком, метаморфози стосовно нації мала друга нова суспільна сила, тобто  пролетаріат. Ще в першій половині XIX ст. його боротьба не виходила поза межі економічних вимог і велася під гаслами демократичних реформ у державі, тому вона не була спрямована проти ідеї нації. Становище змінилося тоді, коли на політичну арену як сила історичного процесу вийшов соціалістичний рух і в ньому запанував марксизм. Його ідеї нації як історичного явища, підрядної ролі національного моменту щодо економічних інтересів суспільних класів, інтернаціональної природи пролетаріату і протилежності їй «національних забобонів» («загальнонаціональної ідеї», «добра нації», «честі нації» тощо), «нової анаціональної суспільності» в формі майбутньої «єдиної суспільно-економічної організації» і, нарешті, всесвітньої пролетарської революції і диктатури пролетаріату засвідчили, що робітничий клас, зазначає П. Полтава, почав перетворюватися на силу, яка на ґрунті ідей марксизму протиставилася ідеї нації.

   Не викликає сумніву, що імперіалістична буржуазія і соціалістичний пролетаріат спрямовували свої дії проти ідеї нації в сучасному історичному процесі. Проте вони не змогли знищити цієї ідеї серед колоніальних і поневолених народів. П. Полтава пише: «Поневолені народи борються за здійснення ідеї нації. Буржуазія, отже, яка в певних випадках скеровується проти ідеї нації, мусить у дальшому капітулювати на користь цієї останньої. Із зудару з імперіалістичною буржуазією ідея нації виходить переможно» .

  Про поразку соціалістичного пролетаріату в боротьбі проти ідеї нації П. Полтава пише досить багато. Адже ідеї марксизму вже 30 років накидалися українському народові, тому їхня ґрунтовна критика цілком оправдана, позаяк йдеться про концепцію самостійної України в контексті політичного розвитку сучасного світу.

   По-перше, вже соціалісти, об'єднані в II Інтернаціоналі, змушені були визнати формально право націй на самовизначення і державне відокремлення, чим засвідчили «ідейно-політичну перемогу ідеї нації над соціалістичним рухом». Цього не могли знехтувати навіть крайні терористи в соціалістичному русі, якими були більшовики, хоч на практиці вони проводили історичну політику царської Росії.

  По-друге, соціалісти II Інтернаціоналу фактично відмовилися від ідеї всесвітньої пролетарської революції та диктатури пролетаріату і стали на шлях соціальних реформ. «Зрозуміло, — пише П. Полтава, — що ця мирна боротьба соціалістів за соціальні реформи є об'єктивно прогресивна боротьба і не являє собою жодної загрози для ідеї нації». Винятком серед пролетарських партій залишилися російські більшовики та їх прихильники в інших країнах: вони відмежовувалися від соціал-демократії, маючи на меті боротьбу за соціалістичну революцію і побудову комунізму в усьому світі, але вони не витримали випробування історією і зазнали повного краху, як відомо вже тепер, на межі 80-х і 90-х років XX століття.

  По-третє, соціалісти не змогли визволитися від «національних забобонів». Йдеться не лише про II Інтернаціонал, який покінчив з інтернаціоналізмом у марксистському розумінні ще в роки першої світової війни, а й про тих, хто протиставляв ідеї нації імперіалізмові кремлівських лідерів (югославські, а вже пізніше — китайські, албанські, корейські та інші комуністи).

  По-четверте, на думку П. Полтави, «соціалізм не викликав жодних елементів нової, анаціональної суспільності, не добився жодних успіхів у вихованні інтернаціональної свідомості пролетаріату». Хоч П. Полтава і має рацію, однак застережимо, що тривале більшовицьке панування на українських землях призвело до значної деформації національної свідомості як наслідку форсованого «творення» начебто нової історичної спільноти під назвою «совєтський народ». Його наслідки відчуваються після проголошення незалежності України.

  По-п'яте, всі, без винятку, соціалісти на практиці щораз більше віддаляються від марксизму. Це відбувається двома шляхами: самі більшовики обґрунтовують відхід від марксистських догм «творчим розвитком» марксизму на його ленінському етапі; а інші партії, яких більшовики таврують як опортуністичні, навіть заявляють про відхід від них.

  Після цього П. Полтава доходить висновку: «Сторічний майже досвід існування соціалізму доказує, що йому не вдалося знищити чи як-небудь захитати ідеї нації. Вона із зудару з соціалізмом виходить переможно». Переконливе свідчення — високий рівень патріотизму робітничого класу і державних, і поневолених народів.

  На  перший погляд може видатись парадоксальним (та факт залишається фактом), що від «національних забобонів» не звільнилися самі творці пролетарського інтернаціоналізму Маркс і Енгельс. їхній шовінізм та імперіалізм нічим не відрізняється від того переконання, якого дотримувалися їхні смертельні вороги — німецькі буржуа й імперіалісти. Наприклад, Маркс виступав за об'єднання Німеччини і в підході до питання про польсько-німецький кордон зневажав інтереси поляків, хоча для цього не мав жодних підстав; називав слов'янофільство «безглуздим історичним рухом», бо він нібито силкується підпорядкувати цивілізований Захід варварському Сходові; вважав чехів за «вимираючий народ», який спроможний існувати лише під Німеччиною; осуджував «національний ірландський фанатизм», визнаючи за англійцями права на Ірландію, що підтверджує його листування з Енгельсом, котрий цинічно ставився до поляків. Такі факти вже говорять чимало, хоч вони не вичерпують шовіністичного арсеналу засновників «наукового соціалізму», що трактувався ними як інтернаціональне вчення.

  Позицій найреакційнішого імперіалізму дотримувалися  представники крайнього тоталітарного напряму в марксизмі — більшовики, захопивши владу в Росії. У реставрованій ними імперії, що для обману названа «союзом», «усі неросійські народи терплять жорстокий політичний та культурний гніт і піддаються нечуваній економічній експлуатації. Потоптання большевиками принципу самовизначення народів, нечуване гноблення й експлуатація викличуть спротив з боку поневолених народів»⁹. Передбачення П. Полтави справдилося на початку 90-х років: більшовицька імперія зазнала нищівної поразки, розпавшись на незалежні держави.

              2. Ідея нації в системі основних суперечностей світу 

  Висновок П. Полтави про домінуюче становище ідеї нації в світовому процесі обґрунтовується в контексті основних суперечностей («протиріч») повоєнного світу. До них віднесені: «а) протиріччя між буржуазією, або, ширше беручи справу, між капіталом та інтересами працюючих мас, які становили переважну більшість народу; б) протиріччя між великими конкуруючими імперіалістичними країнами. Водночас зазначено, що зникли дві суперечності, властиві суспільному розвиткові ще в першій чверті XX ст. Йдеться про суперечності між демократичними прагненнями народів і панівною феодально-абсолютистською системою, а також суперечність, яку визначала «в той час боротьба буржуазії окремих країн за захоплення вільних колоніальних територій, тому що таких територій на початку XX ст. вже не було». Звичайно, з останньою думкою не можна погодитись, позаяк така суперечність проявляється в дещо зміненій формі «протиріччя між поневоленими і панівними націями».

  На  перший погляд, позиції ідеолога української  національно-визвольної боротьби не суперечать у цьому питанні «марксистській» політиці більшовицької партії. Насправді причини такого «збігу» набагато глибші. По-перше, більшовики з КПРС перше місце відводили суперечності між світовими системами: з одного боку — соціалізму, і з іншого — капіталізму. По-друге, більшовики ніколи не хотіли визнати СРСР імперіалістичною державою. По-третє, взаємини СРСР з неімперіалістичними країнами більшовики фальшиво ідеалізували. Отже, до суперечностей повоєнного світу більшовики підходили спекулятивно, тому про якусь їхню об'єктивність не може бути й мови. На противагу їм П. Полтава був зацікавлений у неупередженому підході до цього питання.

  Далі  П. Полтава аналізує кожну з трьох  суперечностей світового розвитку. «Для самої ідеї нації найбільше небезпечним було протиріччя між капіталістичною системою і працюючими масами», бо «воно могло допровадити до негації ідеї нації киненими у відчай працюючими масами», — пише він. Така небезпека мала достатні підстави, адже економічну і політичну владу в державах отримала буржуазія. Однак цьому протидіяли дві причини: перша — поліпшення економічного становища робітничого класу; друга — зменшення соціальних суперечностей, позаяк буржуазія вимушена була йти на поліпшення економічного, політичного і соціального становища робітничого класу згідно з відповідними законами.