Культури і суспільства

Цю думку легко проілюструвати на прикладі вивчення мови. Ніхто з нас у дитинстві не винаходить своєї мови, і всі ми обмежені правилами лінґвістичного вжитку. Водночас, проте, розуміння мови — це один з головних чинників, які вможливлюють наше самоусвідомлення та творчі можливості. Без мови ми не були б створіннями, які самі себе усвідомлюють, і жили б переважно у сфері тут-і-тепер. Володіння мовою необхідне для символічного збагачення людського життя, для усвідомлення наших окремих індивідуальних характеристик і для практичного вміння пристосовуватися до середовища.

НИНІШНЯ КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ. Проблема ідентифікації культури.

Нинішню культурну ситуацію в Україні  можна схарактеризувати як результуючу найрізніших культурних впливів і тяжінь, що й породжує як соціальну, так і внутрішньоособистісну семантичну напруженість. І неабияким чином тут дається взнаки мінливий ціннісний статус того, що ми називаємо успіхом. У цьому контексті становить інтерес порівняльний розгляд тих змістів, які визначають розуміння успіху в тому чи іншому культурному середовищі.

Перебуваючи на перетині традиційної, радянської, модерної, постмодерної і навіть певною мірою постпостмодерної культурних форм, український соціум і кожний його представник окремо змушені формувати свої моделі соціальних подій, використовуючи — у найрізноманітніших поєднаннях — інтерпретаційні схеми, що походять з усіх цих смислових просторів. Виявлення цих складових у кожній індивідуальній формулі успіху має наблизити нас до розуміння тих непростих особистісних смислових колізій, із якими ми стикаємося на зламі культур та епох. При цьому, аж ніяк не заперечуючи впливу на індивідуальні уявлення про успіх і на відповідні їм соціальні очікування таких соціальне значимих змінних, як стать, вік, місце проживання (столиця, провінція), освіта, національна, расова, релігійна належність, ми обмежимося зазначеними вище макрокультурними чинниками (таїхніми похідними), беручи за припущення їхній вирішальний вплив на процес особистісного смислоутворення у конкретній ситуації порушення стійких каналів трансляції смислових кодів, у якій перебуває наше суспільство.

Моніторингові соціологічні дослідження  ціннісних установок і життєвих планів молоді, в яких авторові свого часу довелося брати участь (1996-1998 роки), виявляють серйозний дрейф ціннісно-нормативних установок наших молодих людей убік прагматизму й індивідуалізму, посилення значущості матеріального чинника в системі показників, що формують почуття задоволеності життям і уявлення про особисті успіхи. Ці ж дослідження вказують на посилення інтернальної установки в системі диспозицій нинішніх молодих людей стосовно своїх соціальних завдань, планів і домагань.

Переформулювання даних результатів  у термінах розуміння успіху дає  змогу з достатнім ступенем упевненості  стверджувати, що в сукупності параметрів, які характеризують уявлення про успіх, властиві нашій молоді, матеріальний статок посідає одне з центральних місць. Суттєвими рисами є преферентність індивідуального успіху щодо колективного, готовність покладатися тільки на себе і кидати виклик обставинам у прагненні досягти своєї цілі.

Аналіз цих емпіричних спостережень не входить до завдань даної розвідки, але може послугувати відправним пунктом для вивчення культурних впливів, що зумовлюють констатовану в  зазначених дослідженнях ситуацію. Фіксоване в такий спосіб розуміння успіху, хоча його можна визначити як найбільшою мірою соціальне схвалюване на даний момент, попри все не є безумовним і єдиним. У цьому зв'язку варто пильніше розглянути його культурну генезу, а також культурне підґрунтя конкуруючих уявлень. Оскільки для поглибленого аналізу рамки статті надто тісні, звузимо завдання до виокремлення кількох, на наш погляд, найістотніших у контексті поставленої мети, складових успіху.

1. Гроші, багатство, матеріальні  цінності, власність, їхній сенс і місце в культурно заданому уявленні про успіх; культурні корені індивідуального ставлення до грошей, багатства, матеріальних символів успішності здійснення життєвого проекту.

2. Індивідуальний і колективний  успіх; культурно зумовлені преференції й акценти, культурні витоки колективістських та індивідуалістичних установок у процесі формування індивідуальної формули успіху.

3. Суб'єкт (або суб'єкти) здійснення життєвих планів і  забезпечення їхньої успішності  в різних культурних контекстах; задані цими контекстами уявлення про суб'єкт індивідуальної історії, про наявність надіндивідуальних сил, спроможних радикально втручатися в особисті плани й проекти (фатум, доля, випадок, фортуна, провидіння тощо), та сформовані такими уявленнями екстернальні й інтернальні особистісні установки.

Генезис культури.  Традиція. Її значення в особистому житті людини.

Фундатором культурологічного, або розуміючого підходу в  соціології, в межах якого наголошують  саме відносність особистісних смислових  світів, суттєву культурну детермінованість їх, вважають Макса Вебера. Соціальна дія, будучи зумовленою певною моделлю реальності, за Вебером, багато в чому є заданою культурним середовищем, яке формує індивідуальні смислові медіуми. На думку Вебера, традиційна культура передбачає, що "людина за природою прагне не того, щоб заробляти дедалі більше грошей, а хоче жити так, як вона звикла, і заробляти стільки, скільки необхідно для підтримання такого способу життя".

У житті людини традиції місце грошей, власності дуже чітко окреслювалося традиційною нормативною системою, центральним положенням якої була настанова про додержання законів дідів-прадідів і тим самим усіляке сприяння збереженню стабільності й повторюваності всіх соціальних конфігурацій. Орієнтація на соціальний гомеостазис як головна соціоохоронна ідея була закладена в підмурівок усіх соціорегулятивних принципів, трансльованих і підтримуваних основними культурними установками.

Грошам, не заперечуваним  традицією й використовуваним як засіб торгівлі й посередник в обмінних операціях, не надавали великого символічного значення. Етична система традиційної культури відводила їм дуже скромне місце, вважаючи неприпустимим приділяти грошам надто багато уваги. Якщо ти маєш гроші, цс не вважалося чимось негожим, але й мірилом правильності життєвого шляху, його успішності вони аж ніяк не були.

Для сучасної культури гроші  — це абстракція, посередник між  людьми і речами, еквівалент, "міра всіх речей". Потреба сучасності в такого роду єдиній мірі була реалізована  через надання грошам функції універсальної одиниці вимірювання для найрізнорідніших явищ із площини матеріального, соціального й навіть духовного існування людини. (Глибокий аналіз цієї проблеми дає, зокрема, Зіммель у "Філософії грошей".) Для появи в системі світобачення традиційної людини такої універсальної шкали, якою стала грошова одиниця, мали відбутися фундаментальні зміни в системі переживань та способів осмислення, на яких грунтований світ людини традиції. Перш ніж міг з'явитися такий загальний еквівалент, людина мала звільнити у своєму внутрішньому образно-смисловому просторі місце для його розміщення. Якщо говорити мовою соціально-психологічннх понять, мав минути етап відчуженості людини від матеріального світу, природи, іншої людини, від світу духовних сутностей, емпірично не спостережуваних, але цупко вмонтованих у структуру життєво значимих уявлень. Усе це мало дістати статус зовнішнього, окремішнього — або відокремленого — від людини, щоб стала принципово можливою операція заміщення, підміни грошовим еквівалентом. Заміщення передусім не в матеріальному, а в психологічному просторі. Для людини, зануреної у світ традиції, це неможливо. Все, що її оточує — це не просто речі.

Кожна культура — це той  специфічний спосіб навіть не опису  й осмислення, а насамперед переживання світу, на якому грунтовані всі наступні складові культурного універсуму. Центральним переживанням людини традиційної культури є інтегрованість, внутрішня спорідненість із навколишнім світом, із землею, речами, з домом, родом, духами, що населяють цю землю, цей дім. Відносини ці інтимні й глибокі, чіткої межі між людиною й таким довкіллям не існує, й, у певному сенсі, все є продовження самої людини.

Саме тут приховані  корені принципово іншого розуміння  власності, породжуваного такою культурною установкою. Консервативне, традиційне ставлення до власності грунтоване на тісному, інтимному зв'язку між річчю та її господарем, і навіть акт купівлі-продажу в полі традиційної культури — це аж ніяк не абсолютне переміщення власності від одного хазяїна до іншого. Зміна власника відбуваєтеся лишень у площині юридичного привласнення, але не в психологічному просторі інтимних внутрішніх зв'язків і відносин [3, с. 34]. Родовий маєток, навіть будучії проданим, не перестає бути родовим для старого господаря й купівля його вводить нового власника у фізичне, але не в символічне володіння.

Ще цікавішим, з нашої  сучасної точки зору, є породжуване  традиційним світосприйняттям ставлення до скарбів, золота, коштовностей. Традиція напрочуд далека від властивого нам ототожнення їх із грошима й узвичаєним сприйняттям їх як попередників грошової одиниці, котрі буцімто тільки з історичних і прагматичних причин вийшли з повсякденного обігу. Скарби, золото, коштовності були пов'язані з успіхом набагато більше, ніж гроші. Але співвідношення це було дуже специфічним і передбачало уявлення про містичного посередника між власником скарбу та його успіхом. Так, у норманів вважалося, що "у скарбі, яким володіє людина, зосереджені його успіх і щастя" [З]. Суттєво, що скарби тут не є засобом для досягнення успіху, не є носієм потенційної можливості щастя як еквівалент, що дає змогу стати власником багатьох речей, які звичайно асоціюють з уявленням про щастя. Це не засіб успіху, а самий концентрований, втілений успіх, що зв'язує власника з тією містичною силою, здатною вести його бажаним шляхом. (Згадаймо відомі казки про "чарівних помічників" — золоту рибку, сірого вовка, лампу Аладіна.) Ця сила, як і забезпечуваний нею успіх, залишатиметься з людиною доти, поки скарб, що принаджує та привертає її до власника, не опиниться в іншого хазяїна. От чому скарби найчастіше ховали так, що їх не міг би дістати й самий хазяїн — на дні моря або в болоті. Функціональне призначення їх зовсім не передбачало використання коштовностей як одиниці обміну, і функцію свою вони могли виконувати саме за протилежних обставин — максимального запобігання самої можливості, що вони потраплять до рук іншої людини. Безпосередній, інтимний зв'язок утворювався між людиною та належним їй скарбом, той ставав частиною її життя, її успіхом, долею, запорукою сили та невразливості.

Такого кшталту інтимність спостерігалася насамперед у ставленні  людини до землі, що робило власника земельних  угідь не стільки необмеженим  хазяїном, як це передбачає римське  право, скільки носієм відповідальності за належні йому наділи. Влада, володіння згідно з традиційним світосприйняттям — це обов'язок і відповідальність, відзначені особливою модальністю через нероздільність володаря і володіння. Земля й особистість хазяїна — речі взаємопов'язані й у багатьох розуміннях взаємозумовлені, аж до переживання тотожності землі й тіла її власника, сприйняття її як продовження цього тіла. Відторгнення землі трактувалося як мало не фізичне знищення її хазяїна [4]. Цей особливий зміст особистісно-ідентифікаційних практик надавав характерну для традиції забарвленість відносинам людини та її довкілля (як природного, так і соціального), внеможливлюючи характерну для пізніших часів суб'єкт-об'єктну дистанційованість.

Як зазначає Л.Іонін  — дилема "бути чи мати" виникає вже за Нового часу. "У традиційному суспільстві, традиційній свідомості вона не виглядає дилемою — "бути" і "мати" значною мірою означають одне й те саме. Буття й володіння якщо не збігалися, то перебували в тісних відносинах, що виражалося в характерному для того часу збігові назви маєтку і прізвища хазяїна" [2, с. 36].

Фундаментальною підставою  для формування картини світу  традиційної людини є виокремлення двох нерівних складових в інтегральному  уявленні про простір людського  існування. У будь-якій моделі традиційного світобачення спостерігається принциповий поділ на профанну й сакральну сфери, нри незмірне вищому статусові останньої. Справжнє, істинне життя співвідноситься зі сферою сакрального, тоді як профанне життя, що забезпечує тілесне існування, сприймається як необхідне, але не варте особливої уваги. Профанне життя є лише засобом, а не ціллю, і має бути таким, щоб сприяти досягненню того, що й становить сутність традиційного уявлення про успіх, — спасіння душі, істинного спасіння, життя вічного. Православна й католицька традиції, наприклад, виходили з того, що спасіння гідний той, хто виявляє ревність у відправі таїнств та обрядів, додержанні постів, хто вершить добрі справи, відвідує храм і щедрий у пожертвуваннях. Світське життя та його перебіг дуже віддаленим чином стосувалися життя сакрального й тому не могли істотно вплинути на успішність життєвого шляху людини.

Особливий зміст у  системі традиційної культури мають  свято й усе, що з ним пов'язане. Свято для людини традиції — це єднання зі світом сакрального, і характер його здійснення, міра успішності святкового дійства безпосередньо увідиовідню-валися прогнозам щодо успішності подальшого життя і винуватців святкування, і його учасників. Сліди подібних уявлень простежуються і в нашому ставленні до свята, яке ще за радянських часів чітко фіксувала культура анекдоту, яка була, мабуть, найадекватнішою й найбільш вільною як на той час системою соціального самоопису. Анекдоти, що побутували тоді, вказували на дивний для іноземних гостей парадокс радянського життя — у магазинах нічого немає, проте на святкових столах з'являється геть усе. Звичай приберігати усе найкраще для свята має дуже давні корені й пов'язаний саме з уявленням про невід'ємність святкового, сакрального від життєвого успіху. І йдеться тут менш за все про демонстративність, хоча таке тлумачення першою чергою напрошується за умов втрати старих смислів. Прагнення до найкращої облаштованості свята було продиктоване насамперед розумінням його як акту єднання з вищою силою, що обіцяє — у разі вдалого святкування, застілля, ігор, ритуалів, змагань — заступництво цієї сили і сприятливий вплив на подальший плин життя. Не здійснений, не відправлений святковий ритуал міг означати розрив із сакральними силами, а отже — припинення істинного буття.