Козацько-селянські повстання кінця 16 ст.

В червні 1594 р. вони разом вирушають  до Дніпра. Однак орда виявилася  чималою і, щоб розгромити її, навіть об'єднаних сил не вистачало. Втім вони добре погромили кримчаків. До того ж, дізнавшись про те, проти  татарської орди виступили повстанці, підтримані козаками, проти турецького панування піднялося населення  Молдови й Валахії. Повстанці  й козаки прийшли їм на допомогу — нападали на турецькі гарнізони, діяли активно і наполегливо, і, зрештою, татар і турків охопила  паніка — вони почали залишати фортеці, тікаючи в свої краї. Вже через  кілька тижнів Наливайко і Лобода повернулися в Україну з великою  здобиччю, захопивши до 4 тис. коней  і багато зброї.

На початку вересня татарські  орди вдерлися через Буковину в галицькі землі, чинячи лихо. Наливайко на чолі великого козацького загону кинувся на допомогу галичанам. Однак, хоча й татарву було відігнано, та немало загинуло козаків, як оповідали — до півтори тисячі [1;с.189].

А тут ще польська шляхта, зібравшись у Брацлеві, вирішила й собі розправитися з наливайківцями, дії яких «бунтували народ» і виводили з-під панської покори. Та повстанців вчасно попередили місцеві жителі.

У ніч на 16 жовтня 1594 р. козаки разом  з наливайківцями напали на Брацлав, де зібралася шляхта, і перебили її.

Тим часом Наливайко дізнається про те, що волоський господар знову  зійшовся з татарами й турками  і підбивав їх на новий похід в  Україну. Наливайко звертається  до Григорія Лободи, і в другій половині жовтня вони разом виступають у похід.

Похід був вдалим. Він суттєво  вплинув на відносини між Туреччиною й Польщею, підніс авторитет повстанців. Повернувшись з походу, Наливайко  і Лобода зібрали у Барі раду керівників загонів, видали універсали, якими закликали  селян та міщан озброюватися й  повставати проти магнатів. Наливайко  і Лобода вирішили підняти повстання  по всій Україні, щоб дощенту винищити на ній польсько-шляхетське панування.

Навесні 1595 р. в Україні діяло  вже кілька десятків загонів, що нараховували близько 12 тис. повстанців. Полум'я повстання  охопило Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Цьому значною мірою сприяло  те, що польське військо у цей  час перебувало в Молдові, де саме вирішувалася доля престолу. Польська шляхта вирішила посадити на молдавський  трон свого ставленика Ієремію Могилу, але її інтереси зіткнулися з домаганнями  угорських та турецьких феодалів. Острозький, який очолював похід шляхти, запрошував навіть узяти в ньому  участь Лободу, і той погодився. Та не погодились козаки, які змусили  його йти до Черкас. Таким чином, повстанське військо поділилося на дві частини. У той час як козаки на чолі з Лободою рушили до Черкас, решта під проводом Наливайка  пішла на Полісся, де також розпалювалося  повстання і потрібна була поміч [10;с.236].

До цього Наливайко зі своїми загонами побував на Семиграді й  Закарпатті, пройшовши через гори в Галичину. Полишивши цей край, наливайківці рушили на Поділля і  Волинь і наприкінці жовтня 1596 р. з'явилися  біля Луцька.

Відірвавшись від королівських військ, Наливайко з загонами рушив  на Пінськ, а звідти на Волинь. В середині січня 1596 р. він прибув до Острога.

Стурбований подіями в Україні  і розмахом повстанського руху, король Сигізмунд відкликав з Молдови  війська гетьмана Жолкевського і  кинув їх на Україну. Наливайко вирішив  рушати з Волині на Брацлавщину, де сподівався збільшити свої сили, звернувшись  до Лободи і Шаули по допомогу [19;с.116].

Не сидів без діла і Жолкевський. Оцінивши обстановку, він вирішив  розправитися з наливайківцями, перетнувши їм шлях біля Синіх Вод, що близько  уманських лісів. Однак Наливайкові  вдалося оминути польських жовнірів, які чисельно перевищували сили повстанців. Як і раніше, велику надію він  покладав на Шаулу і Лободу. Однак, якщо Шаула стрімко рухався на виручку товаришеві, то Лобода не дуже прагнув до цього. Повернувшись до Білої  Церкви, він одержав листа від  Жолкевського, у якому пропонував той відійти від повстанців, залишити Київщину й відступити на Запорожжя. Козаки хотіли розправитися з посланцем, та Лобода взяв його під захист і, хоча й без відповіді, відпустив живим  назад.

Залежно від джерел, що використовувалися  дослідниками, бої під Білою Церквою  описуються по-різному. Однак очевидним  лишається те, що козацько-повстанські  війська зуміли перехитрити Ружинського, виманивши його з білоцерківської  фортеці, проникли туди й винищили весь гарнізон. А коли Ружинський повернувся до Білої Церкви, розгромили і його. Врятувалася лише невелика частина  війська разом з князем.

Коли Жолкевський дістався-таки Білої Церкви, все було скінчено. Козаки, оцінивши свої сили, відійшли від  міста й попрямували на Трипілля, яке ще перебувало в руках повстанців. Вони сподівалися, що Жолкевський не наважиться тут їх переслідувати.

Оточений возами у п'ять рядів  козацький табір просувався повільно. Поранені вояки, жінки й діти, що тікали разом з козаками, рятуючись  від кари шляхетського війська, вози з порохом, зброєю, продовольством —  все це був немалий тягар для  повстанців, позбутися якого вони, однак ніяк не могли [10;с.241].

Жолкевський наздогнав козацький  табір 24 березня на відстані восьми миль від Білої Церкви, в урочищі  Гострий Камінь. Бій був жорстокий  і кровопролитний. Перемоги він не приніс ні тій, ані іншій стороні.

Козаки, як і поляки, зазнали чималих  втрат. Загинув їхній улюбленець полковник Сасько Федорович, ядром  одірвало руку Шаулі, було поранено й  Наливайка. Немало було забито й поранено іншої старшини та козаків.

У таборі повстанців не було одностайності. Більшість особливо селяни з сім'ями, воліли якнайшвидше дістатися російських кордонів, сподіваючись на порятунок  і притулок. Інші не бажали лишати рідну  землю, хотіли йти у південні степи  Переяславщини, а за необхідності навіть і далі, щоб продовжити боротьбу проти магнатсько-шляхетського ярма. З цими останніми поділяли свої плани  Наливайко, Шаула, Кремпський. Багаті ж  козаки, особливо реєстрові, до яких тяжів  і Лобода, прагнули до перемир'я з  польським командуванням і припинення боротьби. Лобода навіть розпочав відповідні переговори, направивши до Жолкевського сотника Козловського з листом, у  якому пропонував припинити війну  і укласти мир. Після цього  Наливайко і Лобода зібрали загін  і також рушили у Переяслав. Ледве  вони відійшли від Дніпра, як розпочали  переправу поляки [10;с.246].

Ватажки повстанців добре розуміли, що стара зруйнована переяславська  фортеця не захистить від шляхетського війська, і тому вважали за краще  рухатися в глибину Задніпров'я.

Так, пройшовши Яготин і Пирятин, козацькі загони дісталися Лубен  і 15 травня переправилися через Сулу. На все про все пішло чотирнадцять діб. За цей же час королівські війська поповнилися свіжими силами, подолали Дніпро й рушили далі. Оцінивши сили і можливості обох сторін, Жолкевський впевнився, що тепер може побороти і остаточно розгромити повстанців [2;с.188].

Намагаючись відсікти шляхи відступу повстанців на лівий берег Сули, куди Жолкевський все-таки не наважувався  йти, побоюючись підмоги повстанцям з Низу, він посилає в обхід  їм швидкий загін Струся.

У цей час повстанці відійшли до р. Солониці і в одному з її урочищ заходилися обладнувати укріплення. Оточені зусибіч, вони вирішили битися до останку. Табір розташували таким  чином, щоб тил впритул примикав до правого берега Солониці, убезпечивши  один бік від нападу. З трьох  їнших боків було встановлено  кілька рядів возів, оточених валами і лінією шанців.

16 травня 1596 р. поляки рушили  у перший наступ. З цього часу  протягом двох тижнів приступи  не припинялися. З обох сторін  гинули люди. У повстанців закінчилася  їжа, почався голод. Стало очевидно, що подальша облога неможлива.  До того ж у козацькому таборі  почалися суперечки. Щоб поглибити  їх, Жолкевський знову посилає  до Лободи посланця з пропозицією  видати Наливайка та інших  керівників повстання і здатися  «на ласку короля». Про це  дізналися в таборі. Зібралась  рада, під час якої між прихильниками  Лободи і Наливайка спалахнула  сварка. Лободу звинуватили в  зраді. Той з обуренням відмовився. Тоді на нього напали і тут  же зопалу відрубали галову. Реєстровики  принишкли, але затаїли на нереєстровиків  люту злобу. Останні ж, звинувативши  Наливайка у тому, що завів  повстанців у прірву, скинули  його з гетьманства й обрали  свого ватажка Криштофа Кремпського. 

Тоді Наливайко зі своїм загоном  кинувся з табору, прагнучи пробитися  крізь військові заслони. Та це йому не вдалося [11;с. 268].

Після жахливих двох днів, протягом яких у козацькому таборі було вбито до двохсот чоловік, козаки захвилювалися. Вранці 7 червня вони зібралися на раду, волаючи, що їм усім приходить остання  година, згодилися віддати полякам  Наливайка та інших начальників, аби лише поляки випустили решту на волю. Наливайко зібрав своїх прибічників і хотів утекти, але вискочити було неможливо. Цілий день вирував табір, доки, нарешті, до вечора зробилася міжусобиця. Наливайко відстрілювався від своїх побратімів, захищаючи життя. Шум досяг поляків. Дізнавшись, у чому справа, пішли на приступ... Та раптом козаки дали знати, що все буде, як вони хочуть: Наливайка осилили, схопили й привели зв'язаним до Жолкевського...

Разом з Наливайкам було схоплено і його найближчих соратників —  Шаулу, Шостака і кількох інших  старшин.

2.2. Результати козацько-селянських повстань кінця XVI ст.

Попри те, що організатори повстання  опинилися в руках у поляків, останні зірвали переговори й  зрадники увірвалися до табору і вирізали майже 10 тисяч душ, в основному  жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалась із рук карателів і пішла на Січ. Самого Наливайка із його соратниками було привезено до Варшави. Майже всіх їх стратили. Однак С.Наливайка ще катували понад 10 місяців. 20 квітня 1597 року і вождя повстання було страчено. Спочатку кат відрубав йому голову, потім четвертував. Частину тіла Наливайка повісили на площі на страх повстанцям. Народна легенда інакше зображає смерть Наливайка: його нібито спалили на повільному вогні у мідяному бику. Жорстока розправа карателів над українськими повсталими не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже у 1619 році мали місце значні заворушення серед козаків та селян. Визначається значне зростання антифеодальної та визвольної боротьби українського народу, польський агент із Стамбула писав: « .. Вся Русь є нам таким ворогом… що воліли б прожити тисячу років з євреями, турками, татарами, ніж один рік з ними» [15;с.192].

Перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років, в яких українські народні маси виступили проти  соціального і національно-релігійного  гніту, за визволення з-під ярма шляхетської  Польщі, за свою національну гідність хоч і зазнали поразки, але  мали велике історичне значення. В  них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш  широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і  національну свідомість.

Після придушення селянсько-козацьких  повстань 1591-1596 років польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати  українські землі, збільшувати панщину  та інші повинності, закріпачувати  селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом (баніція). Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVIIст. вилився насамперед в покозаченні. Селяни і міщани не визнавши над собою влади королівських старост і феодалів, відмовилися виконувати панщину та інші провинності. Масові виступи селян, міщан і козаків стали частим явищем. Особливо значними стали вони взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 - на поч. 1616 років охопили значну територію Східної України. В 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь [17;с.221].

Козацтво прагнуло поширити свій вплив  на якомога більші территорії. Козаки захопили Трипілля, Переяслав. Повстання  охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину, Черкащину та багато інших территорій. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли  курс на ліквідацію козацького імунитету. Та гостра потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв (1601). Будучи першим широким спільним виступом селянства, козацтва і міських низів, повстання  під проводом Криштофа Косинського  і Северина Наливайка стали важливою віхою в історії українського народу. Такі селянсько-козацькі повстання  мають неабияке значення в історії  України та ії розвитку.

Якщо узагальнити все  вищесказане то можна прийти до наступних  моментів:

Причини поразки народних рухів кінця XVI ст.:

а) були погано підготовлені.

б) селяни та міщани були погано озброєні.

в) не завжди козаки виступали  єдиною силою з усім іншим населенням.

г) нерішучість козацької  старшини, яка боялась втратити свої привілеї.

д) українські повстання  не підтримувались польськім і литовським населенням, через що уряз зміг стягувати сили з інших областей для придушення повстань.

Значення народних рухів.

а) стримували посилення  польського національного, феодального  і релігійного гніту .

б) вдалося досягти відновлення  української православної церкви.

в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби.

г) виросли козацькі привілеї.