Козацько-селянські повстання кінця 16 ст.

У цей час польський  уряд скоротив реєстр, і виключені 3 нього козаки - «випищики» - були позбавлені роботи, плати за неї і відповідних привілеїв. Це штовхало їх на боротьбу.

1.2. Селянсько-козацьке повстання під приводом Криштофа Косинського

Cаме за часів гетьманування Криштофа Косинського у козаків увішло до звичаю обирати гетьманів вільними голосами. Хоча і раніше траплялися випадки, коли козаки самостійно обирали собі гетьманів, проте тоді це ще не було традицією [12;с.61].

Насамперед Криштоф Косинський залишив свій слід в історії України  завдяки тому, що був першим гетьманом, який очолив повстання козаків проти  гніту польських і українських  феодалів.

Найчастіше в історичних джерелах дуже мало данних, щодо біографії К. Косинського до повстання проти  Речі Посполитої у 1591 р. За свідченням одного з сучасників родом він  був з Підляшшя, найімовірніше  з тих дрібних шляхтичів, котрі  не шукали долі серед багатої знаті, а вбачали себе тільки як козаків. Косинський жив на Запорожжі досить довго. Ще 22 травня 1586 р. Богдан Микошинський (що значиться в листі гетьманом  Запорозького Війська) повідомляв старшину Підвисоцького, що отримав донесення  «від Криштофа з Низу од Гавані й  од городков», котрий начебто попереджав про наміри кримського хана переправитись  з ордою через Дніпро і напасти  на Україну[4;с.251].

Коли в Україні народні маси піднялися на повстання, запорозьке козацтво не могло лишитися осторонь. У 1590 р. перші повстанські загони на Київщині (у Поліссі) очолили козацькі отамани Я. Осовський, А. Рогачовський, Ф. Полоус. Інші козацькі представники очолили повстанців в Переяславщині  та Брацлавщині. Наприкінці грудня 1591 р. запорозькі козаки разом з частиною рееєтровців піддали раптовому  нападу одну з найсильніших фортець  у Східній Україні — Білу Церкву, резиденцію старости, магната князя  Януша Острозького. Цей напад  очолив Криштоф Косинський. Повстанці, здобувши замки у Білій Церкві та Богуславі пограбували старосту й підстаросту та «позабирали  всю гармату, амуніцію і запаси». Острозький надіслав скаргу королю «на Криштофа Косинського, який, будучи гетьманом козацьким, се учинив, також і на все військо козаків Низових» [5; с.86].

Незадовго перед цим Косинського  було обрано на Запорожжі гетьманом, тому його участь у повстанні мала неабияке значення не лише для козаків, але й для інших верств населення. Повстанці при підтримці городян  швидко захопили Білу Церкву, оволоділи  артилерією, військовими припасами, які стали їм згодом у добрій нагоді. Загін поповнювався з кожним днем збіглим людом, козаками. Повстання  розросталося. Услід за Білою Церквою  повстанці здобули Трипілля, Переясляв, перейшли на Київщину, де вирішили перезимувати й упорядкувати свої загони. «Все Київське воєводство, — свідчить А Бантиш-Каменський, — маєтки не лише приватних осіб але й королівські брали активну  участь у козацькому повстанні. Не відомо, з кількох тисяч складалося їхнє військо, але воно було чималим, судячи з різноманітних напрямів сил  козацьких». Як пише далі Бантиш-Каменський, усвідомивши розмах і силу повстання, «Польща жахнулася».

Король Сигизмунд ІІІ, бачачи, що постання охопило майже всю Україну, видав на початку 1582 р. спеціальний  універсал, за яким призначив комісарів  для з'ясування причин повстання. Комісарам (старостам: теребольському — Якубу  Претвичу, черкаському —Олександру  Вишневецькому, брацлавському —  Якову Струсю і барському —  Яну Гульському) було надано особливі повноваження — здійснювати суди над повсталими, виловлювати всіх, кого вважали підозрілими. У цьому  їм мали допомагати всі міські і  земські урядники [12;с.94].

Однак, переконавшись, що діяльність комісарів не вирішує справи, король наказує їм зібрати по своїх староствах команди і під керівництвом князя  Язловецького швидким маршем рушити на Подніпров'я, розгромити повстанців, а самого Косинського впіймати і  привезти на суд до Варшави.

Повеліжня короля лишилося невиконаним. Зіткнувшись з упертим опором повстанців, надворні команди магнатів змушені були відступити. Козаки засіли в Тряпіллі, укріпили його і готувалися до подальшої оборони. Язловецький котрий отаборився у Фастові, надсилав їм погрозливі листи, пропонуючи здатись. В одному з них, складеному в підкреслено поштових виразах, він звертається до реєстровців, прагнучи відколоти їх від Косинського і пропонуючи видати його: «Панам молодцям запорозьким, що в Триполлю під той час. ІІанове молодці! Хоч ви не вважаєте на моє писання, вже доказали себе непослушними і королеві, пану моєму, і мені самому, забувши свою присягу і обов'язки супроти свого природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника короля і Річі Посполитої, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще цей лист, наказуючи вам іменем короля, аби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противилися, бо тут ви народилися і важко було б вам обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами мав служити королеві і кров поганську розливати, — коли ви зараз не ув'язните того лотра і не вишлите послів до мене, то я за поміччю Божою з людьми королівськими буду вам мститися» [4;с.246].

Але й цей погрозливий лист не дав результатів.

Восени 1592 р. повстанці здійснили  напад на Київський замок, де захопили гармати, порох, зброю. Інший їх загін  здобув Переяслав. Розгромивши його гарнізон, повстанці також захопили багато зброї і спорядження.

Полум'я повстання розросталося. Особливо широкого розмаху воно набуло на Волині, де зосередилися основні  сили месників. Тут же, у містечку Острополі, із своїми загонами перебував  і Криштоф Косинський [10;с.269].

Ситуація, що складалася, чимало турбувала  короля, тим більше — польських  і українських магнатів. У вересні 1592 р. вони виступили на сеймі на чолі з князем К. Острозьким, землі  якого були охоплені особливо широким  повстанням, з вимогами відправити на придушення бунтівників коронні  війська. Однак шляхта з польських  провінцій, боячись залишитися без  підтримки у випадку повстання  селян в Центральній Польщі, виступила  проти. Вимоги магнатів було відхилено. Натомість з'явився королівський універсал, який зобов'язував всю шляхту Волині, Київщини та Брацлавщини зібратись у посполите рушення і на чолі з князем Костянтином Острозьким вирушити на повстанців. Король оповіщав, щоб «усі йшли на збір під Костянтинів для приборкання свавілля». В універсалі також говорилося, що Косинський «не тільки грабує та вбиває, найважливіше — він примушує до присяги й покори собі людей і міщанського звання, ополчається у такий спосіб на гідність короля та на загальний спокій держави».

На початку січня 1593 р. до Старокостянтинова  прибули військові загони шляхти. Водночас Януш Острозький, син князя, сформував шляхетські загони у Галичині і навербував солдатів в Угорщині. Старий Острозький і доручив синові вести боротьбу з Косинським. В  рішенні, прийнятому Володимирським повітовим  сеймом, йшлося «про велику небезпечність  панства, короля його милості від  свавільства українного, від козаків», які зайняли «немало замків, міст і сіл українних... братії нашой, шляхтичої  оних крайов», що тепер козаки «з немалим  войском з арматою, способом неприятельським  юж до воєводства Волинського притегнулі, умисливши далей панства короля єго милості пустошити».  Шляхта вирішила негайно вирушити проти повстанців [12;с.298].

Добре знаючи козацьку тактику, Костянтин  Острозький розрахував, що в умовах лютих морозів селянсько-козацькі загони, погано озброєні й благенько  вдягнені, не зможуть чинити серйозного опору його війську.

Це ж саме розумів і Косинський. Зваживши на обставини, він вирішив  не приймати бою і відступити на Київщину, а звідти, якщо виникне  потреба, і на Лівобережжя.

Спішно відійшовши до містечка П'ятки неподалік Чуднова, де була краща  позиція, повстанці заходилися будувати укріплення. Тут 23 січня 1593 р. і настигли їх польські війська. Того ж дня відбулася  перша кровопролитна битва. І  хоча повстанці зуміли відстояти  свої позиції і навіть відкинули  шляхту, однак сили ворога збільшувались.

Уперті бої тривали цілий  тиждень. В останній сутичці обидві сторони, виявивши обопільну стійкість, зазнали великих втрат. Це й змусило  Костянтина Острозького піти на переговори з повстанцями. До того ж в Україні  з'явилася велика татарська орда, яка просувалася на Волинь, і шляхті хоч-не-хоч необхідно було терміново  повертатись, щоб захистити свої маєтки. 31 січня 1593 р. відбулися переговори. Основну роль в укладенні умови-угоди  відіграли реєстрові козаки, які, власне, і наполягали на переговорах. Вони зобов'язувалися уточнити списки козацького війська, повернути у  панські маєтки всіх повсталих селян  та захоплену здобич і більше не піднімати повстання. Острозький домігся  також обіцянки, що козаки усунуть  Криштофа Косинського з гетьманства. Косинському ж нічого не лишалося, як погодитись на те [4; с.166].

Лист цей як вже вказувалося, підписали Криштоф Косинський і  Іван Кречкович — писар войсковий  іменем всего войска», Претвич, Вишневецький, Гульський і два волинські  пани — Боговитин і Гулевич.

Ударивши тричі князю Острозькому  «в поклін», Косинський був відпущений з військом «на волю».

Повернувшись на Запорожжя, козаки, однак, не виконали обіцянки щодо усунення Косинського, а навпаки, під його керівництвом розпочали підготовку до нового повстання проти шляхетського панування в Україні. Черкаський староста Олександр Вишневецький, дізнавшись про те, писав королю, що цього  разу Косинський настроєний куди більш  серйозно, ніж раніше, і вже думає  не про спустошення панських маєтностей, а про те, щоб «вивернути до грунту все пограниччя і нас усіх побити».

З усіх кінців України — Полісся, Переяславщини, Брацлавщини, Київщини — йшли на Запорожжя люди, готові взяти участь у новому повстанні. Косинський озброює їх. Прагнучи заручитися підтримкою російського уряду, він  звертається до царя по допомогу. Царь не полишає без уваги прохання запорожців, надіславши на Січ гроші  і припаси. Водночас була видана спеціальна грамота, у якій цар вимагав від  Косинського вирушити з козаками до Сіверського Донця, щоб дати відсіч татарським ордам. Однак за тих умов, у яких перебували запорозькі козаки, здійснити це було неможливо.

Олександр Вишневецький у листі  до польного гетьмана С. Жолкевського повідомляв, що на Січі зібралося багато тисяч козаків, готових до нового повстання, що «К. Косинський... зі своїм  військом готується... спустошити коронні  землі... дав присягу великому московському князеві перейти до нього на службу з усім своїм військом і віддав йому вже все пограниччя більш  як на сто миль на тих кордонах; у  листі своєму до них великий московський  князь називає себе вже царем  запорозьким, черкаським, низовським і  послав на Запорожжя сукно і гроші» [5;с.211].

Те ж саме стверджував у листі  до короля і Жолкевський: «Косинський  присягав з усім своїм військом великому князеві Московському і віддав було вже під його владу все пограниччя більш як на сто миль» [4;с.194].

Закінчивши підготовку, Косинський у травні 1593 р. із військом вирушив  на Черкаси.

По-різному висвітлюється в історичній літературі цей останній похід і  остання битва Косинського. Дослідник  В. Голобуцький на основі аналізу  багатьох джерел пише, що Косинський виступив із Січі з двохтисячним військом, яке  поділив на два загони: один плив Дніпром на човнах, а інший рухався  пішим ходом. Біля Черкас вони зійшлися докупи й розпочали облогу міста. Замок, у якому засіли староста Олександр  Вишневецький з військом і шляхтою, був оточений зусибіч і підданий обстрілу з суші і Дніпра [10;с.211].

Поява під Черкасами запорожців надихала місцеве населення на нові виступи проти панства і закріпачення. Повстання поширювалося дедалі більше.

І щільне козацьке оточення, і постійні обстріли, і зростаюче повстання  змушували Вишневецького шукати якогось порятунку з того скрутного  становища. Як і раніше, він вдається до хитрощів і підступництва. Розуміючи, що зараз найголовніше — обезглавити  козаків і повстанців, посилає до Косинського людину з пропозицією про переговори, для чого запрошує його до себе. І Криштоф Косинський, взявши з собою загін у 150 найвідданіших козаків, прибув до Черкас.

Під час переговорів він був  підступно убитий. Польський хроніст  Іоахим Бельськнй прямо вказує, що вбивцями були «слуги кн. Олександра Вишневецького» [1;с.115].

Так закінчив своє життя й гетьманування  в травні 1593 року один з перших ватажків перших народних повстань в Україні  Криштоф Косинський. Однак з його смертю, як очікували польські магнати, повстання не вщухло, воно поширилося й далі. Козаки не зняли облоги з  Черкас. Лише у серпні, після того як Вишневецький дав їм гарантії на володіння майном і вільний перехід  з Січі у міста і села Київського воєводства і навпаки, козаки полишили місто. Восени вони вирушили до Києва  і обложили його, але напад татар  на Запорожжя змусив їх терміново  повернутися до Січі.

Та це аніскільки не применшило настороженості панівної верхівки щодо намірів козаків  і населення. С. Жолкевський писав  до короля: «Така у них непокірність і сваволя, що вже ніяк не зважають ні на Бога, ні на короля, ні на що інше. Треба було б заздалегідь те зло  відвернути, щоб з того чогось гіршого  не сталося».

Відгомін славних діл коронного  гетьмана Криштофа Косинського ширився  Україною. Козаки, покозачені селяни і  населення міст готові були до нових  виступів.

Розділ ІІ Селянсько-козацьке повстання під  приводом Северина Наливайко. Результати козацько-селянських повстань кінця  XVI ст.

2.1. Селянсько-козацьке повстання під приводом Северина Наливайко

Перша згадка про Северина Наливайка  належить до 1593 року, коли він очолив на Південному Поділлі виступ невеликого загону нереєстрових козаків і повсталих  селян, що піднялися на боротьбу за справедливість і волю.

У цей час у південних районах  Поділля і Брацлавщини діяли  кілька повсталих селянських і козацьких  загонів. Подавшись у ці краї, Наливайко  приєднується до одного з найбільших загонів і скоро стає його ватажком.

В той же час козаки обирають гетьманом  Григорія Лободу. Виходець з давнього козацького роду, що не відзначався  багатством, він пройшов довгий шлях реєстрової служби від козака до отамана, сотника і нарешті полковника, користувався неабиякою популярністю серед товаришів [10;с.224].