Козацьке військове мистецтво

   У XVIII ст. полк став іще чисельніший. В 1723. р. полки мали, переважно, 5000 козаків, але ніженський полк мав майже 10.000 людей. В 1782. р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніженський доходив до 40.000 виборних козаків.

   Полк  ділився на сотні. Первісний, невеликий  полк мав справжні сотні по 100 людей.

   Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р. сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 “чорних” вояків.

   4. Військові відзнаки. Відзнаки козацького війська звалися клейноди. За клейноди цілого війська вважали гетьманську булаву й бунчук, печатку, корогви, бубни і труби, деколи також і козацьку гармату, тобто артилерію. Ці ознаки своєї влади запорозьке військо незвичайно цінило і зберігало їх з великою пошаною. Назву військових клейнодів стрічаємо від 1630 р. аж до кінця козаччини. В 1727. р., коли мав відбутися вибір гетьмана, старшина несла врочисто гетьманські клейноди — булаву, бунчук, корогву, значок і печать, — несли з великою пошаною: “на подушках, тафтою червоною укритих”. Так само й нижча старшина мала свої відзнаки: полковник — пірнач, корогву і значок, сотник - корогву.

   Булава  була відзнака гетьмана від найдавніших  часів. Вже 1581 р. запорожці віддають новому гетьманові Самійлові Зборовському до рук булаву зі словами: “Подаємо тобі цю відзнаку перших гетьманів цього місця, що нам щасливо, з доброю славою наказували” Гетьмани діставали булави від війська й від різних володарів, що хотіли собі приєднати козаків. На урочистих виступах гетьман тримав булаву в руці; а так булава лежала перед ним на столі, або за гетьманом тримав її в руках гетьманський джура. 

   9.

   Бунчук - це також відзнака гетьмана. Це був дрючок більш, ніж З метри завдовжки, закінчений металевим “яблуком”, з-під якого звисало кінське волосіння. Бунчук носив бунчужний над гетьманом, особливо, коли гетьман був між військом. Також ставили бунчук на майдані серед ради.

   Комишина, палиця з комишу, правила також  за відзнаку гетьмана, в часах перед  Хмельниччиною. Це була відзнака й суддівської  влади. Пізніше палиця судді звалася  ліска. В XVIII ст. палиця була відзнакою кошового на Січі. Був це простий грубий ціпок, з обох кінців оправлений сріблом, з тупим залізцем на кінці.

   Відзнакою полковника була спершу теж булава. Пізніше полковнича відзнака зветься  пірнач або шестопер. Це теж щось наче булава, але не з круглим “яблуком”, а з шестигранним наконечником.

   Печать  запорозького війська була округла, спершу меншого, пізніше більшого розміру. Печаті Б. Хмельницького мали у діаметрі 32-37 мм., а одна печать Розумовського аж 87 мм. Посередині був герб: козак у кунтуші, підперезаний поясом, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рамено, права спирається в бік; по лівому боці висить шабля. Тільки на печатях Брюховецького та Ханенка козак, у правій .руці тримає спис. Довкола печаті йде напис. На найстарших печатях, до половини XVII ст., був напис “Копия Войска Запорозкого”; під польською владою — “Печать Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого”; під московською владою — “Печать Царского Величества Малой Росии Войска Запорозкого” (деколи в іншому порядку).

   Окремі печаті мали деякі військові уряди, наприклад військова канцелярія та суд. Свою печать мав теж кожний полк а іноді й сотня.

   Запорожжя мало свою печать, теж із козаком  на гербі, з тією різницею, що, побіч козака, стоїть спис, котрий “воїна знаменує, який сторожить”. Напис був: “Печать Славного Войска Запорозкого Низового”. Різні запорозькі паланки мали свої печаті, з різними знаками (коні, олені, леви, птахи, шаблі, списи, стріли тощо). 

   10.

   Було  три роди корогв у козацькому війську: 1) корогва всього війська або гетьманська, 2) корогви полкові, 3) сотенні. Окрім цього, були ще значки, менші короговки, яких уживали на щодень.

   У давніших часах козацьке військо  вживало прапорів тих держав, що брали його на служби. Перший полк реєстрових козаків 1578. р. мав шовкову корогву з польським орлом. В 1594. р. запорожці були на цісарській службі й дістали австрійські прапори. Від польського короля Володислава IV запорозьке військо мало блакитну корогву з орлом — наполовину білим, наполовину червоним. Богдан Хмельницький 1649 р. дістав від Яна Казимира польський червоний прапор із білим орлом. Знову ж цар Олексій прислав гетьманові московський прапор, де були образи Спаса, Богородиці, Антонія й Теодосія печерських і св. Варвари.

   Дуже  різноманітні були прапори різних полковників Хмельницького. Кривоніс мав корогву білу з червоним хрестом і такою самою обвідкою. Полковник Нечай мав корогву шовкову, “щирим золотом вигаптовану черницями київськими”

   З цих згадок бачимо, що в козацькому війську довго не було одного типу козацьких корогв, а панувала повна довільність, як і щодо барв прапорів, так і щодо знаків, що на них були. Цю справу унормували щойно після Руїни, тоді, як уже козацька держава прийняла постійні організаційні форми. У XVIII ст. вже на всіх військових корогвах був той самий знак, а саме національний герб: козак із шаблею й самопалом. По другому боці корогви кожний полк чи сотня давала свій власний знак. Так, наприклад, на домонтівській корогві була змальована рука, що тримає золотий хрест, а при хресті стоять дві постаті з пальмовим гіллям.

   Знак  або значок — менша корогва, якої вживали кожного дня замість великої корогви. В 1727.р. на вибір нового гетьмана один старшина ніс — корогву, другий — значок. І в полках були значки поруч із корогвами. Від значків пішла назва значкові товариші.

   5. Зброя. “3броя їх — рушниця і шабля, іншї мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман”, писав про козаків Старовольський 1628 р. Подібно характеризують козацьку зброю й інші

   11.

мемуаристи. Папський посол Гамберіні 1584. р. пише: “3броя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять”. Боплан свідчить, що в похід на море козак бере дві рушниці та шаблю.

   Головною  козацькою зброєю була, безперечно, рушниця. Під Хотином 1621. р. було 30.000 рушничних козаків, що могли ставати пішо, бо шаблі не всі мали. Ще частіше сучасники стверджують, що козаки в поході мали нераз і по дві рушниці, а то й більше. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. Рушниці й самопали згадають не одноразово поряд, отже ці назви не були ідентичні, але як їх відрізняли, не відомо.

   З інших родів рушниць згадується яничарки (вперше 1638. р.).. Рідше чуємо про булдинки чи ґульдинки. Запорожці свої рушниці звали фузіями. У XVIII ст. часто стрічаються пістолі, часом чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.

   Рушниця зробила непотрібним старосвітський лук. Вже 1619. р. при перегляді війська майже всі були з вогненою зброєю, мало хто з луком. Про козацьких лучників згадується ще за Хмельниччини, але й тоді вже їх менше. Тільки на Запорожжі лук був популярним ще до половини XVIII ст. й запорожці славилися як чудові стрільці-лучники.

   Шабля до половини ХVIII ст. була в козаків поширена майже як рушниця, але пізніше стала почесною лицарською зброєю, улюбленою “ненькою рідненькою, панночкою молоденькою”. Хоч шаблі на Україні були спершу різного роду й походження, але пізніше витворився український тип козацької шаблі. Козацькі шаблі були доволі тонкі та легкі, ручку мали оздобну, похви прикрашені різьбою. Досить поширений був у козаків спис. У повстанні 1637-1638 р. значна частина козаків ішла у бій із рогатинами, якими козацький табір був добре оснащенний. У XVIII ст. списів уживала козацька кіннота, особливо запорожці. Запорозькі списи, що збереглися до нашого часу, є з тонкого й легкого дерева, 3,5 м завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому; цю петлю закладали на ногу, щоб легше було спис тримати. 

      12.

      Московський уряд, від часу, коли Україна ввійшла  в союз із Московщиною, не раз звертав увагу гетьманам, щоб намагалися підняти рівень козацького війська і наблизити його до регулярних полків. Так уже 1655 р. царський посол Матвєєв подав Богданові Хмельницькому проект, утворити 10.000 військо сoлдатським ладом: цар обіцяв прислати відповідних інструкторів, як полковників, підполковників, майорів, капітанів, що могли б розпочати навчання. Гетьман відповів, що розгляне цей проект, коли настане мир із поляками. Пізніше цар Петро задумував ще грунтовнішу реформу: він хотів скасувати козацькі вольности взагалі й перетворити козаків у регулярне військо. Чутки про це незвичайно схвилювали старшину і примусили Мазепу шукати порозуміння зі шведами. Але деякі частини, під впливом російських військ, таки переймали дещо з “регулярного порядку”; наприклад, 1725. р. Андрій Маркевич записує, що козаки й товариство бунчукове рушили з обозу й ішли за регулярними зараз, по 4 людей у шеренгах.. Пізніше, 1734. р. знову прийшов із Москви наказ до козаків “учиться регулярству”, — але й тепер основної реформи не переведено. Останній гетьман Розумовський зробив для цеї справи лише те, що завів одноцільне умудирування виборних козаків. Але хоч правильної муштри не було, серед козацького війська було досить внутрішньої  дисципліни, і в прилюдних виступах козацькі полки вміли тримати добрий порядок.

   До  доброї постави козацьких полків причинялася безперечно військова  музика. Вже з кін. XVI ст. козаки на Січі мали бубни і труби, — навіть срібні труби, даровані цісарем. В 1601 р. в полку з 500 людей був 1 трубач, 1 сурмач і 1 довбуш. У бубни або литаври били, як скликали раду, на бубнах вибивали гасло, трубами давали знак, що треба готовитися до походу. Музика програвала також у поході війська.

   6. Похід. На похід скликав військо гетьман своїм універсалом. Полковники від себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами або литаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо нераз військо неохоче вибиралося в далекі походи, особливо з наказу царя. 

   13.

   Коли  військо зібралося в означеному місці, відбувався “попис” для контролю, чи кожний козак як слід озброєний і приготований. Звичайно вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру рушницю, відповідну кількість пороху і куль (до 300), харчі та ін.

   Деколи, у ближчі походи, військо виступало  “налегко”, з малим вантажем, з самими “юками і саквами”, як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. Козацькі похідні вози були легкі й невеликі. Семигородець Кравс, що бачив козаків Хмельницького в Молдаві, говорить: “У козаків такий звичай на війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із харчами, в поході ці вози йдуть ,з двох боків, а посередині піше військо і в потребі ці вози правлять їм за шанці”.

   Військо рушало в похід впорядковане на полки  та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилерією. На ворожій території військо попереджували  сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на великий простір. На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для коней. Коли військо залишалося довше на одному місці, ставили для пробутку намети або курені.

   На війні у війську панувала сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили.

   Окремі  санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цирюльники, але тільки принагідне, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах.

   Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну церкву.

   7. Бій.Табір. Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де військо напало на поляків, неприготовлених до битви.

   14.

   Базою для війська, що виходило у бій, був  табір. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької  тактики.

   Табором називали укладені разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися у XV ст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони козаки; довівши його до незвичайної вмілості.

   Табір починали порядкувати тоді, коли військо  готувалося до зустрічі з ворогом. Обозові  вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Попереду і позаду табір був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.

   Коли  ворог надійшов близько, піхота з-поза возів починала стрільбу з рушниць, як і артилерія. В 1628 р. під заслоною табору запорожці перейшли цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. І так само пізніш верталися тим самим шляхом, теж оборонною рукою.