Козацька держава

     Крепость  Хаджибей была построена турками  еще в 17б4 году под названием "Ени-Дуня" (по-турецки "Новый свет") на месте существовавшего здесь с XIV века не то польского, не то литовского замка, именовавшегося то Коджа-бей, то Коцюбей, то Качибей и потом разоренного кочевыми татарскими племенами. Эта крепость была давно известна запорожцам. В удалые времена своей вольности они не раз совершали набеги на турецкую территорию и захватывали именно здесь, в окрестностях Ени-Дуни, сохранившей в народе название "Хаджибея", большие добычи скота, сена, пшеницы, соли и оружия...

     Заходили  они сюда и с моря, в 1772 году, со своей флотилией, под командою полковника Мандры, по пути от Днепра на Дунай.

     В начале 1774 года, в первую русско-турецкую войну (1771-1774 гг.). Хаджибей был взят при помощи запорожцев русскими войсками, но потом, в силу кучук-кайнарджийского мирного договора (1774 г.). был возвращен Турции.

     Разгромленные Текелием в 1775 год)' запорожцы, вошедшие в состав русских черноморских войск, принимали во время второй русско-турецкой войны (1787—1791 гг.) самое видное участие во всех военных действиях и особенно отличились при знаменитой осаде Очакова (1788 г.)После победоносного штурма этот крепости русские войска оставались в довольно долгом бездействии. Большая часть запорожцев вошла в передовой отряд Иосифа Де-Рибаса, который расположился в деревне Тузлы (близ Очакова) и, как он сам выразился, "сгорая нетерпением совершить какой-нибудь подвиг", задумывал здесь со своими приближенными разные воинственные планы.

     Иосиф Де-Рибас был хорошо известен запорожцам. Он был другом кошевого атамана Чепеги и в свое время оказал большую услугу старшине казачьего войска Антону Головатому своим личным участием в деле взятия с бою (в 1787 году) укрепленного острова Березани. При помощи запорожцев Де-Рибас осуществил и свой остроумный план о поднятии из моря потопленных турками своих судов (лансонов), которые были вновь оснащены и вооружены и образовали целую флотилию. Гребцами на них были посажены казаки. Флотилия эта, которую завистники называли в насмешку "ореховыми скорлупами", совершила много отважных действий на Дунае, взяла крепости Тульчу и Исакчу и приняла, по свидетельству Суворова, наиболее активное участие во взятии крепости Измаил (в 1790 году).

     Между запорожцами, стоявшими в Тузлах, и теми, которые скрывались в пещерах  Хаджибея (их было около 400 человек), установились самые близкие отношения. Хаджибейцы, наслышавшись о Де-Рибасе, решились пойти к нему с предложением захвата турецкого замка. Мысль понравилась отважным воинам, но главная трудность дела заключалась в том, что, кроме гарнизона, сидевшего в крепости, она была еще защищена с моря значительным турецким флотом (около 40 судов), имевшим возможность обстреливать все побережье и сделать в случае надобности десант. Де-Рибас, по совещании с Чепегою и Головатым, послал лазутчиков под самые стены крепости и поручат офицерам своего штаба Аркудинскому и Белому сделать рекогносцировку всей местности между Тузлами и Хаджибеем. Невозможность подойти к замку открытым путем была сразу же установлена. Но есаул Кондратий Табанец взялся повести отряд по извилинам побережья, пользуясь балками и оврагами, так, чтобы турки были застигнуты врасплох. Так и произошло. Впереди пошел Табанец, а за ним потянулся отряд Де-Рибаса. В этом отряде было три конных и три пеших полка черноморских казаков с шестью пушками под командою запорожских старшин: полковника Чепеги, Антона Головатого, Белого, Высочина и др. Были с ними также и казаки донские с есаулом Кумшетским. Присоединилась к ним на пути и артиллерия из десяти орудий под командой майора Меркеля. Двинулся отряд в ночь на 13 сентября 1789 года и к следующей ночи на 14-е был уже у самого замка. Были быстро приставлены штурмовые лестницы к грозным крепостным стенам. Проснулись турки, но поздно. Не помог и турецкий флот, которого прогнала артиллерия Меркеля. Турки защищались храбро, но казаки к утру 14 сентября их одолели.

3. Задунайці

     Задунайські запорожці опинилися теж на театрі воєнних дій з першого дня війни і брали участь в ній на боці Туреччини. Восени 1787-го - навесні 1788 року російська розвідка зафіксувала їх збройні загони по всій лінії розташування Катеринославської армії: від околиць Ольвіополя до гирла Дніпровського лиману включно.

     Загони  задуйнаців були виявлені російською військовою розвідкою також в Очакові - до 500-600 козаків, на острові Березань, в Куцурубах, Тузлах. Складали вони вісім куренів, що, без запорожців в Очакові, нараховували 700 чоловік піхоти, 300 кінноти і невеличку гребну флотилію з артилерією. До них у весь час прибувало поповнення суходолом і морем з Бессарабії і з-за Дунаю. Отже, сталося так, що колишні січовики задунайці і чорноморці змушені були стати один проти одного і битися між собою за інтереси чужинських імперій.

     Протягом  осені 1787-го - весни 1788 року турецьке командування використовувало задунайських козаків у військових діях. Вони складали гарнізон фортеці на острові Березань, що блокувала вихід з Дніпровського лиману. 1 жовтня 1787 року їх гребна флотилія брала участь у Кінбурнській операції, в листопаді задунайці мали сутички з донськими козаками в гирлі Бугу тощо.

     Як  пише один з відомих істориків Чорноморського козацького війська П. Короленко, "все військо запорозьких козаків за Дунаєм вірно служило турецькому султанові й брало участь у відкритих військових діях проти російських військ разом з турецькими військами. Турецькі запорожці під час зустрічей не жаліли навіть своїх братів чорноморців, вбивали або брали їх у полон. Вони завдавали росіянам великої шкоди ще й тим, що під виглядом чорноморців, від яких нічим не відрізнялися, з'ясовували розташування російських військ, дізнавалися про намір воєначальників. Коли це було відкрито, генерал Голеніщев-Кутузов наказав чорноморцям носити на правій руці пов'язки з білої хустки, на відміну від невірних запорожців".

     Становище задунайських козаків було не таким  однозначним, як його намагається подати П. Короленко. Та й взаємини з чорноморцями також були іншими. Гнітила задунайських запорожців необхідність воювати разом з турками-мусульманами проти православних чорноморців.

     Ті, що переходили на російський бік, розповідали, що багато козаків, частіше із щойно завербованих, перебувають "у великому бажанні тікати до Росії". Ці настрої були відомі турецькому командуванню. Тим більш, що випадків повернення козаків на російський бік на самому початку війни було чимало. Так, за повідомленнями О. В. Суворова, в кінці серпня 1787 року до нього перейшли з Березані три групи задунайців в кількості 120 чоловік, які були зараховані до складу чорноморців.

     З оформленням в січні 1788 року Війська вірних козаків випадків втеч задунайців збільшилося. Про це, зокрема, розповідав кошовий отаман чорноморців Сидір Білий. Протягом перших трьох місяців до війська з турецького боку вийшло понад 150 запорожців.

     Воєнна  кампанія 1789 року почала активно розгортатися з липня, коли головні сили  Південної армії,  що об'єднала Катеринославську і Українську армії, перейшли Південний Буг. Російське командування планувало оволодіти межиріччям Бугу і Дністра, Бессарабією і вийти в пониззя Дунаю. Саме в цих районах розташовувалися загони задунайських запорожців. В Дністровському лимані знаходилася їх гребна флотилія, вони входили до залог Акерману і Бендер, брали участь у боях під Каушанами і на Ларзі.

     Російське командування і в цей час не припиняло спроб розкласти задунайське козацтво і повернути його на свій бік. 1 вересня 1789 року Г. О. Потьомкін знов, вже в котрий раз, звернувся до задунайців, загрожуючи жорстокими карами, якщо вони не перейдуть до Росії. З цією відозвою до них їздив чорноморський старшина Чернов. Та й це істотно не вплинуло на задунайських запорожців.

     У 1790 році російські війська вийшли у пониззя Дунаю. Саме тут знаходилися оселі задунайських запорожців і зосереджувались їх головні сили. Влітку в гирлах Дунаю, у Вилковому і Кілії, розташувалася гребна флотилія задунайців з вісімнадцяти човнів і двадцяти дубів. В їх складі нараховувалося близько чотирьох тисяч козаків. Кінні частини у кількості до 900 чоловік і піші до чотирьох сотен несли службу на узбережжі у взаємодії з флотилією. Керував головними силами кошовий отаман Григор Абдула. У жовтні він з загоном у 500 кіннотників прибув до Ізмаїльської фортеці. В цьому районі знаходилися також і 25 задунайських човнів з 50 гарматами.

     У складі російської армії в цей  час активно діяло на Дунаї Чорноморське козацьке військо.

     У 1790 році чорноморські козаки були причетні до подій, внаслідок яких російська  армія оволоділа фортецею Кілія  і двома замками в Тульчі і  Ісакчі і відкрила шлях у Сулінський рукав Дунаю. З виходом у Дунай для російської армії створилися умови для здобуття Ізмаїлу. В морському бою у дунайській дельті козаки під керівництвом А. Головатого захопили 90 турецьких суден, 118 гармат. Турецька флотилія на Дунаї була знищена. У штурмі Ізмаїла брало участь 6 тис. козаків, 500 з них загинуло.

     У 1791 році чорноморські козаки виконували переважно сторожову, вивідувальну і прикордонну службу.

4. Полегшення відносин між задунайцями і чорноморцями

     З весни 1791 року Чорноморському війську  були віддані для рибальства великі ділянки дунайського узбережжя від Кілії до Вилкового і далі до моря. Все це полегшувало зносини між чорноморцями і задунайцями.  Відомий знавець історії українського козацтва письменник Андріан Кащенко з цього приводу зазначав: "Плаваючи по гирлах Дунаю, чорноморці зустрічалися з задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли гаку саму передову службу, як чорноморці з російського. Проте кривавих сутичок між ними не траплялося. І ті і інші запорожці обмежувалися тим, що передавали до своїх старшин звістки про заходи ворогів... Зустрічалися і браталися тут у гирлах не тільки прості козаки, а навіть запорозька старшина обох боків, а щоб виправдатися перед російським і турецьким начальством., вони пояснювали це тим, що наче умовляли запорожців ворожої сторони переходити на їхній бік. Коли ж хто-небудь з чорноморців не вертався від запорожців-задунайців, то осавули казали Головатому, ніби турецькі запорожці захопили його в бранці". Про те, що твердження А. Кащенка має під собою підстави, свідчить випадок, що трапився на початку жовтня 1790 року. Поручик Реуцев з роз'їздом чорноморців вийшов у гирло Дунаю до моря і тут зіткнувся з військовим осавулом задунайців Стадником. "Вони зізналися, - доносив пізніше Реуцев, - що хотіли в попередню ніч вдарити на наш табір, проте дізнавшись, що чорноморці цього не робили, й самі не бажають того робити".

     1 листопада 1790 року з ініціативи  кошового чорноморців 3. Чепіги почалися переговори з кошовою старшиною задунайців. Отаман передав задунайським козакам запевнення Г. О. Потьомкіна, що в разі переходу на російський бік вони одержать права чорноморців. Та загалом царське командування не дуже довіряло задунайцям. Командуючий російською гребною флотилією Й. Дерібас попереджав Чепігу: "Турецькі запорожці добро зроблять, коли дотримаються слова, проте за усієї їх зовнішньої схильності і старанності до нас, зберігайте вельми обережність в розмовах з ними, особливо у стосунках". Проте переговори не завершилися реальними наслідками.

     В лютому 1791 року - на цей раз з ініціативи задунайського кошового - знов розпочалися переговори з чорноморцями та незабаром були перервані. В березні дві груші російських військ з Галаца та Ізмаїла почали наступ за Дунай і нанесли поразки турецьким військам в Ісакчі, Бабадазі і Браїлові. Та в травні переговори відновилися вже через посередництво одного з командирів російської гребної флотилії капітан-лейтенанта Баррера. В цей час відбувалися взаємні відвідування задунайців і чорноморців. На початку травня, зокрема, як повідомляв чорноморський полковий старшина Лисенко отамана 3. Чепігу, задунайські запорожці запросили до себе під Тульчу чорноморців. Незабаром кілька човнів козаків з хорунжими Сербином, Харченком і осавулом Яновським прибули до задунайського осавула Сутики. Після спільного бенкету кілька чорноморців лишилося у задунайських запорожців. Це викликало неабияку стурбованість російського командування, оскільки випадки такого роду були непоодинокі.

     Втім  між козаками траплялися і збройні  сутички. В тому ж травні було зафіксовано два напади задунайців на козаків чорноморської гребної флотилії.

     На  початку червня 1791 року російські  війська почали нове просування за Дунай. Задунайські запорожці в  цей час входили до складу військ іррегулярного корпусу хана Бехті-Гірея, разом з некрасівцями і татарами. 4 червня російські частини під командуванням М. І. Кутузова нанесли поразку турецьким військам під Бабадагом. В цьому бою на боці турок брали участь і задунайські запорожці, що далі відійшли на Карсу і Шумлу. Однак з чорноморцями вони не билися. Зокрема 3. Чепіга доповідав М. І. Кутузову про такий випадок. Він просувався по Бабадазькій дорозі на Манчин. Похід проходив в умовах дрібних сутичок з ворогом. В одній з них чорноморець Павло Помело зустрівся з своїм рідним братом Трохимом. Останній попередив чорноморців про засідку, яку влаштували їм татари. Скориставшись цими відомостями, Чепіга вдарив з тилу і здобув перемогу.

ІІІ. Перемир’я між Росією і Туреччиною

     З кінця липня 1791 року між Росією і  Туреччиною було укладено перемир'я, і знов табори задунайців і чорноморців розташувалися один біля одного в районі Тульчі і Георгієвського гирла Дунаю. Зв'язки між ними настільки посилилися, що викликали 20 серпня навіть спеціальний наказ військового судді Чорноморського війська Антона Головатого, що забороняв їхні зустрічі. В наказі підкреслювалося, щоб чорноморці "турецьких запорожців-віроломів, які приїздять до них внаслідок теперішнього перемир'я, порожніх балачок і самохвальств їх не слухали, себе не обманювали, бо за укладеним миром вони, як російські дезертири, будуть вислані у вітчизну". Та наказ цей істотно не вплинув на козаків.

     В цьому році скінчилась російсько-турецька війна, та за Ясським миром до Російської імперії відійшла Очаківська округа. Кордон між Росією і Туреччиною проходив тепер по Дністру.

ІV. Переселення козаків

     В 1792 році царський уряд прийняв рішення  про переселення чорноморців на Кубань.

     Перша партія піших чорноморців в кількості 3847 осіб під командуванням полковника Сави Білого висадилась на Тамані 25 серпня 1792 року. Восени вирушили обози козацьких родин. Переселення, яким керував Головатий, затягнулось до кінця наступного року.

     Як  відзначає В. Голобуцький, переселення  диктувалось, крім всього іншого, близькістю Забужжя та дністровського кордону до Задунайської Січі, куди часто виходила козацька сірома. Територія, яку займало Чорноморське військо, була своєрідним містком для українських селян-втікачів, що виходили за Дністер.