Київська Русь за часів правління князів Олега, Ігоря, Ольги та Святослава

     М. Грушевський, який називав його «запорожцем  на престолі», почасти мав рацію: Святослав був мужній, войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в  той же час він глибоко включився  в міжнародні відносини і відіграв у них величезну роль. Він воював протягом усього правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його гриміло по всій Східній Європі та Західній Азії [9, с.105].

     Дві головні військові кампанії Святослава, про які розповідають історичні джерела та народні перекази, – східна та грецько-болгарська – сколихнули тогочасний світ, змінили існуючий геополітичний простір. Великий київський князь ставив собі за мету не тільки зміцнити становище Русі на сході, утвердити існування під владою Києва земель на Оці, Волзі, Азовському узбережжі, а й мріяв про створення нової світової імперії. А центром її він бачив Русь [10, с.88-89].

     На  початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на сході. Протягом 964-966 років він досягає  значних успіхів на цьому стратегічному напрямку: підкоряє Києву в’ятичів, які сплачували данину хозарам; перемагає хозарських союзників – волзьких болгар та буртасів (мордву); завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею містом Ітиль; примушує підкоритися племена ясів і касогів на Північному Кавказі. Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені походами Святослава, мали неоднозначні наслідки: з одного боку, вони сприяли консолідації східнослов’янських племен у межах Давньоруської держави, оскільки над землями в’ятичів та сіверян не нависала хозарська загроза, з іншого боку, падіння Хозарів відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.

     Успіхи  Святослава на сході не на жарт стурбували Константинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної гри. У 968 році на запрошення візантійського імператора Никифора Фоки київський князь на чолі 60- тисячного війська вирушає в похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візантійська дипломатія мала на меті зав’язати в кривавий вузол війни двох своїх сильних противників, що могли протидіяти встановленню контролю Константинополя на Балканах, Але розрахунки Візантії не виправдалися. Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю [1, с.47-48]. Святослав вирішив перенести свою столицю до Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки, вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби». Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну печенігів , які обложили Київ, де була Ольга з онуками.  Святослав примушений був покинути Болгарію й рятувати столицю. Але князівську родину і всіх киян врятувала чутка про те, що до Києва наближається військо Святослава. Почувши це, печеніги відступили. Після того випадку кияни сказали Святославу: ,,Ти, княже, чужу землю шукаєш і глядиш, а свою залишив” [9, с.106]. Для зміцнення влади династії Святослав у 969 (970) році розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Древлянській землі – Олег, у Новгороді – Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою ланкою грандіозного стратегічного плану Святослава, головною метою якого було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. Він прагнув створити імперію, котра б посіла на Балканах місце Візантії.

     Другий  похід київського князя на Балкани  розпочався 969 (970) році. Святослав досить швидко, захопивши Переяславець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втрачені позиції, а й просунувся вглиб Візантійської імперії. Проте новому візантійському імператору Іоану Цимісхію вдалося зібрати численне військо і спочатку під Адріанополем зупинити Святослава, а під Доростолом підписати мирну угоду (971 рік), відповідно до якої київський князь брав на себе зобов’язання не воювати з Візантією і відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим [1, с.48-49]. Іоанн Цимісхій в свою чергу, зобов’язався випустити військо Святослава із зброєю з Доростола і навіть забезпечити його харчами на зворотній шлях на Русь .

     Після підписання миру Святослав з військом попрямував на Русь. Імператор Іоанн, вражений силою й мужністю руських воїнів та полководницьким талантом князя, вирішив позбутися небезпечного суперника в Причорномор’ї. Він змовився з печенігами, аби усунути київського князя. Повертаючись додому, Святославу з військом довелося зазимувати у степу, поблизу дніпровських порогів. Навесні 972 року, коли руси стали повертатися до Києва, на них зненацька напала печенізька орда хана Курі. Святослав попав у засідку печенігів і трагічно загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом. За віруванням тюркських народів під час пиття з тієї чаши до переможця переходила сила і мужність свого суперника [2, с.29].

     В історію Святослав увійшов як Завойовник чи Святослав Хоробрий. На місці загибелі Святослава до берегової  скелі в селі Микільське-на-Дніпрі прикріплена чавунна плита – на увічнення пам’яті славного рицаря Русі. У 2002 році було видано розпорядження Президента України про спорудження в Києві пам’ятника Святославу. 
 

                             ВИСНОВКИ 
 

       В історії руської державності  Олег та Ігор були військовими тактиками. Бурхлива варязька кров спонукала їх до кровної помсти і численних завоювань. Великими воїнами керувало прагнення розширити межі Руської імперії, прилучити до її складу нові племена і змусити їх платити данину Києву. Це часто шкодило князям ( Ігор навіть став трагічною жертвою такої своєї політики), а, можливо на той час Русь потребувала саме таких правителів, бо кожна доба народжує своїх героїв.

      Першою правителькою Русі стала княгиня Ольга, котра володіла колосальним стратегічним мисленням. Вона планувала свої дії чітко і зважено. Її можна назвати першим державним стратегом Києворуської держави. Ольга володіла мудрою хитрістю. Вона вміла приховувати свої плани до останнього моменту, а потім раптово розкривати їх. Володіючи надзвичайною силою характеру, Ольга змогла утвердити своє право на управління величезною державою. Новаторство Ольги в економічній сфері визначає термін ,,погости”, які були засновані княгинею, як своєрідний торгово-економічний центр для збирання данини. Очевидно, що погости могли означати і поділ Ольгою Київської Русі на адміністративні одиниці. Вони могли служити і як центр для експорту товарів за кордон, зокрема у Візантію.

      За  часів правління Святослава Русь збільшила свої території за рахунок підкорення в’ятичів, фінських племен між Волгою та Окою, болгар та інших. Святослав закріпив за Русю територіальні завоювання у Північному Причорномор’ї, Приазов’ї та Поволжі. Рицар за духом і справами, Святослав завершив об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва у складі єдиної держави. 
 
 
 

            Список  використаної літератури: 

1. Бойко О. Д. Історія України : Навч. посіб. 3-тє видання, виправлене та

     доповнене.  – К. : Академвидав, 2006. – 688 с. 

2. Верстюк В. Ф., Тарань О. В.,  Гурій  О. І.  Історія  України  / Під  ред.        

     Смолія  В.А. – К., Альтернативи, 1997 – 424 c/ 

3. Грушевський М. С. Історія України / Упоряд. В. Г. САрбей. – К.: Освіта, 1992. – 271 с.

4. Гусєв В. І. Видатні постаті в історії  України (IХ – ХIХ ст.): Короткі  бібліографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. / В. П. Дрожжин, Ю. О. Калінцев, О. Г. Сокирко, В. І. Червінський. – К.: Вища шк., 2002. – 359 с.: іл.

5. Гуржій  О І., Ісаєвич Я. Д., Котляр М. Ф. Історія  України : нове бачення :    

     У  2 т. / Під ред.. смолія В.А. – К. : Україна, 1995. – 350 с. 

6. Зайцев  Ю. Історія України : вид.2-ге, зі змінами. – Львів : Світ, 1998. – 488 с.

7. Мокрогуз  О. П. Історія України. Комплексе  видання : Довідник. Репетитор. Тренувальні  тести / А. О. Єрмоленко, О. В. Гісем, О. О. Мартинюк – К. : вид-во ,,Літера” ЛТД, 2010. – 320 с.

8. Остапенко П. В. Усі видатні постаті історії  України. – Х. : ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. – 352 с.

9. Полонська – Василенко Н. Історія України : У 2т. Т. 1. До середини XVII 

     століття. – 3-тє вид. – К. : Либідь, 1995. – 672 с. 

10. Сліпушко  О. В. Таємниці Володарів Русі (від Олега до Володимира) /    Редактор Івакін О. П. – К.: Аконіт, 2003. – 191 с.