Київська Русь за часів правління князів Олега, Ігоря, Ольги та Святослава

     У ,,Повісті врем’яних літ” під  датою 2 вересня 912 року вміщена легенда про смерть Олега:

      ,,І приїхав на те місце, де лежали голі кості і лоб голий,

      І з коня зліз, посміявшись, каже:

      ,,Чи від цього лоба смерті мені прийняти?”

      І наступив ногою на лоб,

      І виповзла змія, і вжалила його в ногу,

      І від того розхворівся  і помер”[10, с.36-37]. 

       Олег  з’являється на історичній арені, аби виконати важливу місію – розбудувати Русь й утвердити її у статусі політично та економічно сильного державного організму. Він не був тимчасовим володарем, просидів на великому київському престолі тридцять три роки і залишив по собі Русь могутньою і сильною державою. Метою Олега та його  наступників було зміцнення влади над усіма східнослов’янськими племенами і забезпечення захисту київської Русі від зовнішніх нападників. За часів Олега держава стала сильнішою і впевнено рухалася історичним шляхом уперед.

     В часи князювання Олега пожвавився економічний розвиток суспільства. Розбудувався стольний град Київ. Однак східнослов’янська етнокультурна спільність залишалася не досить згуртованою політично. Будівництво держави було продовжено за наступника Олега – Ігоря [2, с.26].

     Давньоруські  літописи зберегли мало свідчень про  внутрішнє життя Київської Русі в першій половині Х ст. Більше їх – у східних істориків і  географів того часу. Наприклад, перс аль-Істахрі зображує її квітучою й  могутньою країною. Він пише, що з  усіх країн купці приїздять торгувати до Києва, який значно більший, ніж навіть Болгар Великий на Волзі, одне з головних торжищ тогочасного світу [5, с.48].

     Протягом  першої половини Хст. київські князі  наполегливо й послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних слов’ян. Справу Олега, за свідченням ,,Повісті”, 912 році продовжив його наступник Ігор [2, с.26].

     Після смерті Олега підкорені ним племена, зокрема древляни, уличі, виявляють  прагнення до автономії, відмовляючись  коритися Києву і новому князеві і сплачувати данину. У 914 році князь Ігор вирушив у похід на древлян. Отримавши повну перемогу, він наклав на це плем’я данину, більшу навіть за Олегову. Крім того, як свідчать численні історичні студії, Ігор знищив політичну організацію у межах князівства древлян. Бо розумів, що наявність власної політичної організації неминуче породжує прагнення до сепаратизму. А для  Русі це було невигідним, бо загрожувало її цілісності, тим паче, що то був період консолідації земель навколо Києва.

     Протягом трьох років Ігор вів наполегливу боротьбу з уличами. У результаті він захопив їхню столицю Пересічень, яку тримав у облозі всі три роки, і наклав на уличів непосильну данину. Місця на Русі їм не було, тому уличі залишили Середнє Подніпров’я і вирушили у нижнє межиріччя Дністра і Південного Бугу. Так розправлявся Ігор з племенами, які не бажали коритися владі великого київського князя.

     То  булла політика агресивна і войовнича, Але її мета – єдність і консолідація русі – значною мірою виправдовує себе. Ігор ішов до цієї мети твердо і наполегливо. Він часто виявляв жорстокість у ставленні до підкорюваних земель і народів. Він не боявся того, що його не любитимуть. То були непопулярні методи , але Ігор виходив із того, що інакше Русь розпадеться [10, с.43]. 

     Саме  в роки правління нащадка Рюрика на південних кордонах держави з’явилися  нові тюркомовні кочівники – печеніги. У 915 році Києву вдалося укласти з ними мирну угоду, Але вже 930 року, підштовхуванні Візантією, печеніги рушили на Русь. Продовжуючи політику своїх попередників, Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Навесні 941 року за наказом князя Ігоря величезний руський флот з військом вирушив на Константинополь. Проте у вирішальній битві 8 червня 941 року майже весь флот Ігоря був знищений «грецьким вогнем» – запалювальною сумішшю, що не гасилася водою.

     Продовжуючи активну боротьбу проти засилля імперії на північному узбережжі Чорного моря, у 944 році Ігор розпочав новий похід на Візантію. Проте цього разу до широкомасштабних воєнних дій не дійшло. Коли візантійському імператору Роману повідомили, що «ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі», він вирішив не випробувати долю і запропонував Ігорю мирну угоду. Підписаний 944 року договір був менш вигідний для русичів, ніж договір 911 року. Він підтверджував лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константинополі, а руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників.

     Антивізантійську  спрямованість мав і похід Ігоря на Закавказзя, здійснений у  944 році. Ця збройна акція мала на меті нейтралізацію союзника Константинополя, лідера войовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Арабські джерела повідомляють, що русичам у ході жорстокого протистояння вдалося оволодіти Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бердаа.

     Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну кількість  ресурсів і вимагали від держави  постійного напруження сил, що підштовхнуло князя збільшити данину [1, с.45-46].

     Літопис оповідає: «Деревляне, почувши, що Ігор знов іде з них дань брати, стратили терпець і вирішили йому кінець зробити. Зібрали раду з своїм князем Малом і кажуть: «як вовк внадився між вівці, то і все стадо виносить, як його не вбити, так і з сим Ігорем: як не вбємо його, знищить нас до решти». Післали до його, щоб спам’ятався і дав їм спокій: «Чого знов ідеш до нас? Адже взяв уже свою дань!» Та він не послухав і почав збирати дань. Тоді Деревляне з міста Іскоростеня напали на його дружину і побили її, бо було її мало, а самого Ігоря вхопили і замучили люто: нахиливши верхи дерев, прив’язали до них Ігоря, і потім пустили, так ті дерева й роздерли Ігоря” [3, с.51-52].

     Князь Ігор  був відкритим політиком, більше просто воїном. Він не умів хитрувати. Може, це було його недоліком. Адже чинив завжди так, як вважав за потрібне, не думаючи про те, яку пам’ять залишить по собі. Він ріс у своїй силі, не замислюючись над тим, що настане кінець…

     Звичайно  він допускався помилок і був за них покараний, але все ж таки слід віддати належне цій непересічній постаті української історії. 

      Розділ 2. Політичний розвиток Київської Русі в  роки князювання   

                  княгині Ольги.

       Після смерті Ігоря правління державою перейшло до його вдови Ольги. Вона стала першою правителькою Русі, котра володіла колосальним стратегічним мисленням. Ольга планувала свої дії чітко і зважено. Її можна назвати першим державним стратегом Києворуської держави. У літописній традиції Ольга постає як правителька від Бога, себто народжена для великого князівського столу. Походження Ольги неясне. Літописні джерела не повідомляють ні про час народження княгині, ні про її походження, а сповіщають лише, що 903 року «привели Ігореві жону із Пскова, на ім’я Ольга». Найпоширенішою серед науковців є думка, що дитинство майбутньої княгині минуло в селі Вибути поблизу Пскова, де, певно, вона й зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, якого вразили її краса і надзвичайний розум [4, с.19].

     Перші дії княгині Ольги були спрямовані на зміцнення єдності руських  земель і централізованої влади. Важливим заходом на цьому шляху  стала помста древлянам за смерть чоловіка, якій вона надала державно-ритуального характеру. Помста була святим ділом тих часів: «хто не відомстить, за того Бог не відомстить», каже старе слов’янське прислів’я, і чим страшніша була помста, тим більше честі було месникові [3, с.52]. Помста Ольги була страшною: живими закопано у велику яму перших послів древлян до Києва, живими спалено наступних древлянських посланців, забито 5000 древлян під час поминальної тризни по Ігореві, зруйновано і спалено їхню столицю Іскоростень, на тих, хто уник смерті, накладено величезну данину [4, с.20].

     Проте смерть Ігоря  вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про  форми і методи державного управління. Намагаючись убезпечити себе від нових народних виступів, Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягав в регламентації повинностей залежного населення; унормовані процесу збирання данини ( визначенням її розмірів і встановлення місць збирання); створення осередків центральної князівської влади на місцях - ,,становищ” і ,,погостів”[1, с.46]. Все це було пов’язано з переходом від системи полюддя до нового порядку стягнення данини через спеціально посланих для цього представників князівської адміністрації, що приймали її від населення в укріплених пунктах – ,,становищах” . Ольгою Були також влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних княжінь [2, с27].

     За  часів правління Ольги Київ активно  розбудовувався. Зводилися нові будівлі, торжища, ремісничі поселення. Сама Ольга була власницею міста Вишгород, де були резиденція і господарчий двір великої княгині. Літописці згадують резиденцію Ольги в Києві: «двір княжий і терем кам’яний». Археологи розкопали цю велику кам’яну, слід гадати, двоповерхову споруду, прикрашену мармуром, червоним шифером і декоративною керамікою. З князюванням Ольги можна пов’язувати настання другого етапу в розвитку давньоруської державності [5, с.50].

     Княгиня Ольга надавала великого значення міжнародній  політиці, утвердженню Русі у світовому контексті тогочасних держав. Тут перш за все слід сказати про візит Ольги до Константинополя 946 (957) рік. Уперше в історії глава Давньоруської держави ішла до Візантії не з флотом і суходільним військом, а на чолі мирного посольства. Руську княгиню урочисто прийняв візантійський імператор Константин Багрянородний. Перша зустріч з імператором проходила у розкішному залі, де все було зроблено таким чином, аби приголомшити візитерів. Цікавим фактом є те, що до Ольги поставилися як до особи, вищої за рангом від послів, тому її увільнили від поклонів і чолобиття імператору. Було укладено союзну русько-візантійську угоду. Ольгу було охрещено патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії, грандіозному й пишному Софійському соборі [5, с.50]. ,,Повість врем’яних літ” пише, що патріарх наставляв її у вірі, кажучи: ,,Благословенна ти серед Руських князів, бо возлюбила світло, а тьму залишила. Благословлятимуть тебе сини руськії і в найдальшому роду твоїх онуків”[10, с.80].

      Результатом переговорів княгині з імператором стало підтвердження попередніх союзницьких зобов’язань. Однак найважливішою причиною заморського посольства русичів науковці вважають порушення питання про хрещення Русі, оскільки тоді у розвитку держави, як першорядне, поставало питання ідейного обґрунтування нових форм суспільного життя. Для Європи такою ідеологією ставало християнство. Відчуваючи потреби нового устрою, Ольга, певно, вбачала у християнстві державну релігію [4, с.21].

      Повернувшись  з Царгорода Ольга намагається розширити міжнародні зв’язки Русі. Вона першою серед руських князів починає налагоджувати контакти русі з німецьким цісарем Оттоном I Великим.

      Ольга направила до Оттона 945 (959) року (за свідченням німецької хроніки Регінона Прюмського) послів із проханням прислати християнського священика та єпископа. Німецькі аннали називають Ольгу-Олену ,,королевою Русі” – Helenae reginae Rugorum, що є свідченням великої пошани і визнання за нею царського статусу. Місія, котра прибула з Німеччини на чолі зі священиком Адальбертом, була невдалою. Руські язичники виступили проти християн і вони ледь врятувалися втечею. Конфлікт між німецькими християнами і місцевими язичниками-киянами підірвав авторитет Ольги як правительки. Інші держави побачили, що вона не має абсолютного впливу у державі, а внутрішні сили активізувалися проти неї, як носійки християнської релігії.

     Поступово влада переходила до її сина Святослава. Цей період датується 962-964 роки –  перші роки, коли самостійна політична  діяльність Ольги доходить до завершення [10, с.81-82].

     Підсумовуючи  відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та правління  заслуговують  на найбільшу  увагу.  Влучно  схарактеризував  її     М. Грушевський : держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися, наладнала дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури Середньовіччя. Хрещення Ольги, яке залишилося її приватною справою, дало підстави називати її «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона булла «наймудрішою серед чоловіків». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Розділ 3. Воєнна  активність Київської Русі за часів правління

        Святослава. 

     Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з найцікавіших постатей давньої доби історії України. «Коли князь Святослав виріс і став чоловіком» - каже оповідання записане в літописи, – «він почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард (леопард) і богато воював. Не возив з собою возів, ні казана, ні варив мяса, тільки порізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, підстелював на спання підклад ( що під сідлом був), а в голови сідло, - такіж були і вояки його. А як ішов на котрий край, сповіщав на перед: «іду на вас!»[3, с.53].