Київська Русь та її історичне значення

Ранньофеодальна монархія федерального типу, при якій існувала така піраміда влади:

a.         на чолі держави – великий київський князь;

b.         найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь правив державою: особиста дружина, що поділялася на старшу (бояри, чоловіки) і молодшу (отроки, діти); удільні князі, що стояли своїми військами у великих містах (Чернігів, Переяслав, Псков та ін.) і правили підлеглими князівствами.

Рада з князів і старших дружинників складала боярську думу при великому князеві, який збирав її для прийняття важливих рішень (виступ у похід, укладення миру тощо);

c.         суд, збір данини і судових мит здійснювали спеціальні дружинники, що називалися мечниками, вірниками;

d.        правління невеликими містами здійснювали намісники великого князя – тисяцькі й посадники.

Феодальна експлуатація здійснювалася шляхом:

a.         економічного примусу – виплата князівської данини; укладення селянами кабальних договорів із феодалами («купа», «ряд»); роздача феодалами землі селянам, за що останні платили земельну ренту (панщина, натуральний оброк, згодом – грошовий оброк);

b.         позаекономічного адміністративного примусу – станова нерівноправність селян стосовно феодалів.

До другої половини X сторіччя на Русі не існувало індивідуальної власності на землю. Вона вважалася спільною власністю князів, бояр, старших дружинників, а уособлював її глава своєрідної корпорації –київський великий князь. Власне ж боярська земельна власність складається лише на початку XII століття. Через ці особливості повстання населення в Києві (найбільші – у 1068 і 1113 рр.) не мали характеру класової боротьби.

2.       Розквіт та занепад Київської Русі

На монетах, які почав карбувати Володимир, князь зображений подібним до імператорів у імператорському одязі, у шапці з підвісками, з хрестом зверху. У руках він теж тримає хрест і сидить на престолі. Навколо голови князя зображено німб – символ Царської величі. Літопис титулує його «князем», митрополіт Іларіон – «каганом». Але як зять імператорів Володимир міг претендувати і на царський титул. Принаймні так його величали в тогочасних арабських джерелах.

Велику увагу приділяв Володимир зміцненню рубежів своєї держави, захисту її від нападів ворогів. За його вказівкою була створена складна і розгалужена система оборонних споруд, яка простягалася на 1000 км. міжусобній боротьбі, яка розгорнулася після смерті Володимира переможцем вийшов його син Ярослав Мудрий. Він розширив володіння на півночі і в ночі заснувавши на Чудському озері місто Юр’єв. Остаточно розгромив давніх ворогів Русі печенігів.

Найвищої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054). Володимир Великий значно розширив межі держави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, заволодів Корсунем у Криму. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході Дністра і Захід-Бугу, Німану, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Сули і Південного Бугу. Територія держави близько 1000 р. сягала 800 тис. кв. км. і стала найбільшою в Європі , її населення складало 5 млн. людей. Враховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувати як імперію. Це була політична держава. Крім слов'ян до неї входило ще понад 20 різних народів. Поняття “держава” протягом всього київського періоду передавалось словом «земля». Князь представляв монархічний чинник у Київській Русі, дружина – аристократичний, а віче – демократичний.

Володимир реформує місцеве управління. Він ліквідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, посадників). Тим самим він зміцнив центральну владу і вплив своєї династії. Держава поділялася на землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За формою державного правління Київська Русь була монархією. Уся виконавча, законодавча, судова та військова влада зосереджується в руках великого князя. Його влада була спадковою. Усі вищі сходинки феодальної ієрархії опиняються в руках одного князівського роду, молодші представники якого знаходяться з великим київським князем у відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентуються договорами –хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачають наділення сюзереном свого васала землею. Місцеві князі як нащадки великого київського князя користувалися правами на спадщину предка і першим спадкоємцем був старший брат.

Значне місце у політичній системі держави відігравала князівська дружина (регулярне військо). Взагалі збройні сили складалися з трьох основних частин: 1) великокнязівської дружини, дружини місцевих князів; 2) народного ополчення (воїнів); 3) найманих загонів. Дружина була ядром війська, саме на неї спирався князь у здійсненні військових походів, збиранні данини, з нею радився щодо проведення політики. Київська дружина поділялася на старшу (бояри, мужі) і молодшу (отроки, діти боярські). Боярська рада була необхідним елементом управління державою. Проте вона не мала чітко окресленого складу, компетенції. У дружину князь міг включати не лише представників родової знаті, але й тих, кого вважав корисним, з дружини виходили представники князівської адміністрації – посадники, тисяцькі.

Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя і відповідали вони теж тільки перед ним. Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький – соцький – десяцький). Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі судові урядовці називалися вірниками, мечниками, отроками.

Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Головними ознаками існування державності були наявність публічної влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним (а не племінним принципом), збирання данини для утримання апарату влади. Території племінних княжінь підкоряються київському центру, на них поширюється його система управлінні Ранньофеодальний характер держави виявлявся у тому, що власність на землю продовжувала залишатись колективною. Земля належала панівній групі загалом – князеві з дружиною та боярами. Зберігалися пережитки первіснообщинного ладу: повинності селян обмежувались сплатою данини; залишався звичай «кровної помсти з для вирішення найважливіших питань населення збиралося на загальні збори; для оборони скликалося народне ополчення.

Володимир впровадив «Статут про церковні суди і десятини», в якому регулювалося особисте життя русичів, тобто та сфера, якої раніше не торкалася князівська влада. До церковного суду були віднесені такі порушення християнських норм, як “умикання” нареченої, двоєженство, шлюб між особами, які знаходяться у близькому родстві, розлучення, майнові спори між чоловіком і жінкою, побої та бійки у сім'ї, а також відьомство та єресь. Таким чином, церква посіла своє місце і у правовій системі суспільства. На Русі спочатку не було смертної кари, але згодом, за порадою єпископів, Володимир ввів її і почав страчувати розбійників. Проте пізніше князь переглянув своє рішення, вважаючи, що стягування штрафів (віри) вигідніше, оскільки вона йде на забезпечення дружини, яку Володимир дуже цінував. Якось дружинники висловили незадоволення тим, що їм доводиться їсти дерев'яними ложками. Почувши це, Володимир наказав викувати срібні ложки, сказавши: «Сріблом та золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото...»

Мономах був талановитим полководцем. Ще будучи переяславським князем, він прославився своїми військовими походами проти половців.
Володимир Мономах розробив “Устав” – своєрідне доповнення до “Руської правди”, де обмежив використання рабської праці та джерела рабства, а також встановив єдиний відсоток за взяті у позику гроші (не більше за 150%).
З ім'ям князя пов'язують корону Русі – «шапку Мономаха», ніби-то отриманим від візантійського імператора, якою згодом коронували й московських царів.

Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна поділити на кілька етапів:

1054-1132 рр. – визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;

1132-1240 рр. – переважання відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

1240-1360 рр. – послаблення Русі, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, поступове захоплення цих земель іноземними державами.

3.       Значення Київської Русі в історії українського народу

За часи розсвіту Київської Русі створюється перший писаний звід законів – «Руська Правда», що є найбільшим юридичним добутком доби Середньовіччя і найдавнішим пам'ятником права київської держави, що застосовувався в Київській Русі протягом XI—XIII століть. Сьогодні налічують більше 100 списків «Руської правди», які поділяють на три редакції: Коротка Правда, Велика Правда, Скорочена Правда. Цей закон був обов'язковим для всіх. «За цією грамотою живіть, як написано вам, так і дотримуйтесь», – велів князь.

Князь Ярослав доклав багато зусиль для зміцнення і централізації держави, продовжував будівництво захисних споруд («змієвих валів» проти кочівників) на півдні ріки Рось. В ті часи також будувалися храми, монастирі, у 1051 р. заснував Печерський монастир (у Києві та інших культурних центрах на той час було 400 церков). Він сам призначав київського митрополита. Під час правління великого київського князя посилюється значення Київської церковної митрополії: на вищу церковну посаду митрополита було призначено не грека, а слов'янина – Іллариона Берестова (1051 р.). Київ розбудовувався, територія «міста Ярослава» (70 гектарів) у 7 разів перевищувала площу «міста Володимира», збільшилася чисельність населення. Столицю Київської Русі називали суперницею Константинополя, «окрасою Сходу».

Хоча в літописі «Повість врем'яних літ» Нестора не згадуються вали «Ярославового міста», відомо, що вони простягнулися на 3,5 км, заввишки були 14 метрів, підмурівок мали завтовшки близько 25 метрів. Спочатку вони являли собою міцну стіну з товстих дубових колод. У найбільш небезпечних місцях перед валом викопувалися глибокі рови. Укріплення «міста Ярослава» за потужністю не мало рівних в історії давньоруської фортифікації. В укріпленнях, що оточували Київ, було прорізано кілька вражаючих уяву воріт: Золоті, Софійські, Печерські, Лядські. І сьогодні в Києві туристів приваблюють Золоті ворота.

Руські літописці з повагою називали «Ярославів князівський двір» великим, що відповідає дійсності: туди міг в'їхати великий князівський полк.
Чимало прекрасних споруд з'явилося також в інших місцях руської землі, де цілими десятиліттями панували мир і спокій.

Значного розквіту досягла культура. Літописець відзначав, що князь «до книг виявляв охоту, часто читаючи їх удень і вночі». Літописець помістив у своєму творі чудовий гімн книжній мудрості, такої любої князеві: «Великою бо буває користь від навчання книжного; книги наставляють і навчають нас... Це – ріки, що напоюють всесвіт, це – джерела мудрості, адже в книгах незмірна глибина: ними ми втішаємось у журбі... Якщо старанно пошукати в книжках мудрості, то знайдеш велику користь для душі своєї».
Князь піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. При Софійському соборі існували школи, архів, бібліотека, слава якої вийшла далеко за межі руської землі як унікального зібрання древніх книг і написів на пергаменті. На жаль, вона не збереглася до наших днів. Найімовірніше, бібліотека спочатку розміщувалася при соборі Софії Київської, а після смерті Ярослава була розділена між кількома церковними і монастирськими бібліотеками.
Монастирі ставали осередками культури. Сюди доставлялися книги, їх переписували, оздоблювали мініатюрами, переводили з грецької на давньоруську мову. Серед ченців було чимало освічених людей, що навчали отроків грамоти, церковного співу.

У 1037—1039 рр. за участі князя в Києві був створений перший літописний звід (Найдавніший). Так почалася писемна історія давньоруського народу. Поширювались на Русі трактати з історії, філософії, права і природничих наук. Князь «...не шкодував грошей на їх покупку і переписування».

За Ярослава Мудрого зріс міжнародний авторитет Русі. Головною зовнішньополітичною лінією залишалася візантійська.

Руські воїни постійно служили візантійському імператору, що платив Русі за це данину. Добірні руські дружини воювали разом з візантійськими легіонами за тисячі верст від батьківщини. Приміром, у 1038—1041 рр. Візантія повинна була захищати Сицилію від арабів і змогла залишити острів за собою за допомогою руського союзного корпусу. Але в 1043 р. почалася русько-візантійська війна. Причиною її стала зміна політичного курсу нового імператора Костянтина IX Мономаха, що недружньо повівся із Ярославом, чинячи перешкоди руським купцям у Константинополі та інших містах імперії. Морський похід на Константинополь під проводом сина Ярослава Володимира закінчився невдало. Тоді Ярослав створив антивізантійську коаліцію (військовий союз) за участю Німеччини та Інших європейських країн. Та Візантія почала шукати шляхів примирення з Руссю, потребуючи допомоги для боротьби проти печенігів. У 1046 р. було підписано русько-візантійську угоду. Незабаром вона була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Костянтина IX Настасією.